Трамп, вибори і легітимність

Заяви Дональда Трампа після сепаратних переговорів між американською та російською делегаціями у Саудівській Аравії викликали цілу бурю емоцій в Україні. Президент США, у своїй традиційній манері, розповідав про те, що “Україні не варто було “починати”, що в України “було 3 роки, щоб домовитись з Росією”, тому у нас нібито немає причин щоб ображатись через те, що переговори про долю України США та РФ ведуть без України. Що Путін “міг би знищити Київ, але не хоче цього”, і “застосовує силу на 20%, а не на 100%”. І що виборів в Україні вимагає не Росія, метою якої є делегітимізувати БУДЬ-ЯКУ українську владу, а “об’єктивна ситуація”, яка нібито полягає у тому, що політичний рейтинг Зеленського впав до 4%. І оскільки для аналізу стану психіки людини, яка є поточним президентом США, нам об’єктивно бракує даних та медичної, а не юридичної експертизи, зупинимось на його публічній позиції, яка поки що все ж має вагу.

Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”

Передусім варто окреслити вихідні дані – публічні заяви Трампа більше нагадують “галюцинації” ChatGPT (чи, точніше, Grok), перекладені Яндекс Перекладачем, ніж позицію досвідченого політика та лідера країни демократичного світу.

Зазвичай він просто вигадує факти і цифри, які підходять під його власне уявлення про світ, абсолютно ігноруючи світ реальний. Так було і під час передвиборчої кампанії, коли він заявив, що мігранти з Гаїті нібито “їдять сусідських котів та собак”. Так він діє у внутрішніх питаннях, коли стверджує, що сумнівний з точки зору законності департамент Маска DOGE вже нібито зекономив уряду США “десятки мільярдів доларів”. Так Трамп робить і в зовнішній політиці, коли каже про $350 мільярдів доларів, які США вже нібито надали Україні чи про 4% рейтингу Зеленського.

Щодо першого, то за даними самих США (Міжвідомчої робочої групи з питань України), загальний обсяг допомоги Україні з боку США склав $183 мільярди. І якщо Трамп стверджує, що не знає, де поділась “половина з $350 мільярдів допомоги”, то відповідь дуже проста – половина цієї суми Україні не була надана і пошукати варто в бюджеті США. Може заодно знайде й національні інтереси Сполучених Штатів, актуальні для ХХІ, а не ХІХ століття. Що ж до другого, то відповідь буде трохи довшою і почати можна з припущення, що слова Трампа про рейтинг Зеленського якось збігаються з реальністю, чи збігатимуться в майбутньому.

За результатами першого туру президентських виборів 2010 року, чинний на той час президент Віктор Ющенко набрав 5,45% голосів, посівши п’яте місце (у переможців першого туру були 35,32% та 25,5%). Низький рейтинг (який став таким не в день виборів звісно) не завадив Ющенку втриматись на посаді до самих виборів та передати владу наступнику у передбачений законом спосіб.

Сенс демократичної форми правління саме у тому, що політичний рейтинг ПІД ЧАС каденції не має жодного значення для легітимності політика, який був обраний законним шляхом. Навіть якщо в день виборів цей рейтинг був 73% (що насправді не зовсім так), а згодом опустився до 4% (що теж не правда). Єдине, що демонструє такий рейтинг – це шанси на переобрання, якщо подібну можливість допускає закон.

На відміну від легальності, яка вимірюється суто формальним дотриманням процедур (відповідність кандидатів вимогам закону, належна організація виборчого процесу, змагальність учасників, вільний доступ їх усіх до засобів агітації, достовірний підрахунок голосів, відсутність маніпуляцій на всіх етапах голосування), легітимність є значно складнішим поняттям, яке не має чітко окресленого формального виміру.

Найпростішим поясненням поняття легітимності є “суспільна згода” – певний ступінь консенсусу в суспільстві щодо того, що певна особа, політична партія, інституція має право та повноваження здійснювати певний обсяг влади. На сьогодні цей консенсус зберігається щодо всіх інституцій та гілок влади в Україні, навіть судів та правоохоронців, рейтинг довіри до яких є традиційно низьким і значно меншим, ніж рейтинг президента.

Іронія в тому, що на відміну від Дональда Трампа,який випередив Камалу Гарріс всього на 1,5% голосів (49,8% проти 48,3%) – перемога Володимира Зеленського у 2019 була значно більш впевненою – 30,24% проти 15,95% у першому турі та 73,22% проти 24,95% у другому. Ба більше – Зеленський переміг у всіх регіонах України, де проходило голосування, крім Львівської області, та крім закордонного виборчого округу. Це дає Зеленському більший “запас” легітимності, навіть без урахування об’єднавчого для українців фактора екзистенційної загрози для держави, який робить проведення виборів до завершення війни небажаним варіантом навіть для політичних противників Зеленського, про що постійно нагадує Петро Порошенко.

Власне, якщо Трамп так уже хоче виборів в Україні з огляду на “об’єктивну ситуацію”, то йому достатньо знайти важелі впливу на свого “краша” Володимира Путіна і домогтись, щоб той вивів війська з окупованих територій України. Це стане залізобетонною підставою для скасування воєнного стану і проведення законних, об’єктивних і незалежних виборів. Якщо припустити, що він не вигадав про “4% рейтингу” – то ці вибори Зеленський програє, на радість Трампу.

Якщо ж керуватись не голосами в голові Трампа, а тими даними, які можна більше чи менше, але об’єктивно виміряти, то згідно з даними соціологічних опитувань рейтинг довіри до президента України сьогодні коливається між 57% (КМІС) та 42,4% (Active Group). Безумовно, рейтинг довіри до інституції не можна плутати з політичним рейтингом людини, яка наразі цю інституцію представляє. Але навіть у такому разі, якщо вірити виданню Дзеркало тижня, Трамп занизив рейтинг Зеленського у 4 рази (він становить нібито 15,9%). Але навіть у такому випадку Зеленський зберігає достатню легітимність на своїй посаді.

Графік 1. Динаміка довіри Президенту В. Зеленському протягом 2019-2025 років “Наскільки Ви довіряєте чи не довіряєте Володимиру Зеленському?”

Що ж до законності продовження перебування Володимира Зеленського на посаді президента, то вона хоч і не є безальтернативно обумовленою, але достатньо обґрунтована, щоб не бути найслабшою ланкою його легітимності. Так, Конституція України не містить норми, аналогічної тій, яка передбачає продовження строку повноважень Верховної Ради ІХ скликання до першого засідання першої сесії нового скликання, обраного після скасування воєнного стану (ч. 4 ст. 83 Конституції України).

Але закон “Про правовий режим воєнного стану”, як і Виборчий кодекс України прямо забороняють проведення виборів президента під час дії воєнного стану. Скасовувати який в умовах російського наступу є цілком реальною державною зрадою, тому очевидно, що ні президент, ні Верховна Рада України на це не підуть. Тим паче, що демократична прозахідна опозиція в особі вже згаданого Петра Порошенка і фракції ЄС (та солідарної з нею партії “Голос”) однозначно виступають проти такого варіанту розвитку подій.

Тут ми торкаємось того питання, яке у цій всій історії насправді є ключовим – а що буде, якщо провести вибори до завершення війни? Адже про підготовку до них говорять все частіше, та й не помітити цілком об’єктивних ознак цього процесу неможливо.

Традиційно, лідерами рейтингів довіри українців (і потенційно – президентських перегонів) є Валерій Залужний, Кирило Буданов, Володимир Зеленський та Петро Порошенко. Відсутність у цьому списку хоч трохи проросійських кандидатів означає, що єдиним сподіванням Росії є зниження (негайне чи швидке) легітимності будь-кого з перелічених. Цьому посприяють як об’єктивні обставини (вибори в умовах війни не можуть бути ні рівними, ні прозорими, ні об’єктивними), так і нездійснені очікування виборців на покращення умов життя шляхом припинення мобілізації, економічного зростання тощо (цьому сприятиме російська пропаганда, яка вже зараз ллється в десятикратних обсягах).

Саме ця делегітимізація української влади та інституцій є реальною метою заяв Путіна, які сліпо повторює Трамп – перетворити Україну на завалену зброєю територію анархії та хаосу, щоб Росія змогла виступати не як агресор, а як сила, яка може навести тут “порядок”, хоч і не дуже прийнятними на Заході “методами”.

Якщо Залужний та Буданов все ж балотуватимуться і переможуть, то можна очікувати, що люди, все свідоме життя яких пов’язане з військовою службою та силовими структурами, у своїй політиці орієнтуватимуться саме на посилення воєнних спроможностей України. Іншими словами – мобілізація зберігається та ймовірно посилюється, ресурси економіки будуть максимально спрямовуватись на забезпечення армії, як і соціальна та фінансова політика. Тобто виграють ті, хто саме цього вимагає від держави сьогодні.

Але оскільки ні Залужний, ні Буданов не підтвердили своєї участі у виборах, то двома найімовірнішими суперниками залишаються Зеленський і Порошенко. У разі перемоги першого, він підтвердить свою легітимність і фактично єдиною зміною, яка нас чекає, є те, що Трампу доведеться вигадати якісь інші причини для свого мезальянсу з Путіним. Чи вартує це кількох мільярдів гривень і кількох місяців хаосу та неймовірного ризику втрати держави у цей період?

Якщо ж переможе Порошенко (хоча наразі жодна соціологія не дає йому шансів на повернення у крісло президента), то щонайменше на найближчий час нас чекає все те саме збереження мобілізації, високих воєнних витрат та ймовірно остання відчайдушна спроба Путіна добити Україну, яка вперто не хоче ставати Росією. Можливо буде трохи більше економічної свободи, свободи медіа та децентралізації державного управління – як це було під час його першої каденції.

Але в будь-якому з можливих варіантів, суттєвих змін для українців вибори президента не принесуть, тому що ключ до цих змін не на Банковій. Зрештою, про те, що Путіна влаштує будь-який новий президент, крім Порошенка, росіяни казали ще у 2019 році. Новим президентом став Зеленський, який почав з готовності до територіальних поступок та миротворчої риторики, але став ще одним президентом України, який не влаштовує Росію. Те саме чекає будь-якого президента України, тому що самі українці не бажають обирати на цю посаду Віктора Медведчука. І цей факт рано чи пізно доведеться зрозуміти навіть Трампу.

Наостанок, повернемося до проблеми легітимності чинного президента України. Потенційно найслабшим місцем Зеленського в цьому питанні є те саме, що цю легітимність укріпило в лютому 2022 року – єдність українців перед екзистенційною загрозою з боку Росії.

Якщо Володимир Зеленський продовжить курс на усунення всіх, хто не лише є його політичним конкурентом, а й потенційно може таким стати – то зрештою він свою легітимність втратить. Адже українці уже не раз демонстрували повне неприйняття авторитаризму і українська єдність базується на українській державі та її інституціях, а не особі Зеленського, незалежно від його нинішніх чи колишніх рейтингів.

Але якщо Володимир Зеленський перегляне свою внутрішню політику і залучатиме до влади на рівних умовах представників всіх національно-демократичних проєвропейських сил, сформувавши уряд національної єдності, то його легітимність на посаді президента знову укріпиться. Адже базуватиметься не на хиткому балансі довіри/недовіри, а на тому, заради чого українці три роки тому змінили перебіг історії та, за визначенням історика Тімоті Снайдера, не дали повторитись трагедії 1938 року, коли слабша європейська країна була віддана агресору заради примарної безпеки інших.

Неймовірна впертість українців, несприйняття самопризначених авторитетів та бажання бути господарями у власному домі, можуть стати для Зеленського тим, чим вони стали для Європи – шансом вийти з тіні себе минулого і отримати гідне місце в світі майбутнього. Або тим, чим вони стали для Путіна, і можуть стати для Трампа – крахом років сподівань та амбіцій, спричиненим повним нерозумінням українців. На відміну від Путіна, який уже все поставив на карту, у Трампа і Зеленського все ще є розкіш вибору.