«У бій мають йти підготовлені, а не обмежено придатні»: дружина зниклого бійця 31-ї бригади

На сьогодні, громадяни, визнані “обмежено придатними” до військової служби, все ж можуть бути мобілізованими, але з певними обмеженнями. Їхній стан здоров’я має враховуватись як під час призову, так і при розподілі посад. До захворювань, за якими людина може бути визнана обмежено придатною, належать: цукровий діабет, серцево-судинні захворювання, проблеми з органами травлення, ендокринною системою, а також порушення зору або слуху. Це не повний перелік, але можна припустити, що людина з такими хворобами, ймовірно, не може виконувати важку фізичну роботу або працювати в умовах підвищеного ризику.

Придатність до служби під час воєнного стану визначає Військово-лікарська комісія (ВЛК) після медогляду. Вже на основі її висновку військова частина та командування відповідають за призначення людини до конкретного роду військ. Це можуть бути посади, наближені, наприклад, до логістики, зв’язку чи адміністративних робіт. Однак, трапляються й винятки.

У цьому матеріалі Букви поспілкувалися з головою Об’єднання родин зниклих безвісти 31-ї окремої механізованої бригади – Дариною Донченко. Досвід пошуку близької людини, яка не мала б опинитися на позиції, де зрештою зникла, є для неї особистим. Сьогодні Дарина бореться й за свого чоловіка Віктора Донченка. Він є обмежено придатним, як і, ймовірно, більшість військових бригади, які були залучені до боїв безпосередньо на “нулі”.

Більше про те, як чоловік з першого дня служби опинився на бойовій посаді, фактично відсутність свідків, які б знали обставини його зникнення, яким є особовий склад бригади, і як на це впливають ймовірні порушення у процесі проходження ВЛК, а також про спроби відкрити кримінальне провадження щодо командування й реакцію державних структур – в інтерв’ю для Букв ділиться Дарина.

Фото: особистий архів Дарини (на фото: Дарина з чоловіком Віктором Донченко)

– Хотілося б почати з особистої історії, а саме відтоді, коли Ваш чоловік приєднався до лав 31-ї бригади. Відомо, що вона почала формуватись у 2023 році. Чи правильно я розумію, що Віктор заступив до бригади саме на етапі її створення? 

– У січні 2023 року мій чоловік приєднався до служби у 31-й бригаді. Попри те, що за станом здоров’я він є обмежено придатним, його призначили на посаду водія-стрільця, яка є бойовою, як і сама бригада.

Це важливе уточнення, адже наше Об’єднання прагне привернути увагу до обмежено придатних військовослужбовців, зокрема щодо доречності їхнього медичного обстеження та лікування. На жаль, через відсутність контролю цих процесів, військових відправляють на бойові завдання. Після приєднання до бригади, мій чоловік не проходив й “учебку” – з першого ж дня він був призначений на посаду.

Спершу Віктор на другу-третю лінію підвозив військових, які безпосередньо були направлені на виконання бойового завдання. Але згодом його самого відправили на “нуль”. Це неприпустимо.

Ми розуміємо, що на бойові дії потрібно реагувати терміново, поповнюючи лави війська, але вважаємо, що залишатися людяними необхідно в будь-якій ситуації. Найцінніший ресурс – це людина. Якщо до військовослужбовця ставляться з повагою, як до особистості, це дає йому натхнення та розуміння, заради чого й задля кого він виконує свій обов’язок.

Коли я дізналася, що мій чоловік опинився на нулі, а згодом отримав статус “безвісти зниклого”, це стало для мене ніби обривом усього майбутнього та життя загалом. Надалі у мене була лише одна думка – аби знайти його. Знайти, щоб подивитися йому в очі, та навіть щоб посваритися з ним, але знайти. Це важко прийняти, і ще важче з цим жити.

Фото: особистий архів Дарини

– Але, як Ви кажете, спершу він не мав виконувати завдання на “нулі”. Тобто щось змінилось? Запитую, аби розуміти, з якого моменту ситуація стала такою, що бійців почали відправляти на ті позиції, де вони вже зникали.

– На мою думку, ця проблема існує через недостатню підготовку військовослужбовців бригади. Ще вчора вони були сантехніками, водіями таксі, менеджерами чи керівниками – неважливо ким, але точно не військовими. А сьогодні вони вже бійці. Навіть ті, хто проходив військову службу в юності, мають інший досвід, не адаптований до сучасної війни. Окрім того, постає питання фізичного здоров’я. 

Має бути і фахова підготовка, адже, наприклад, у нашій бригаді є зовсім молоді хлопці по 20 років, які ніколи раніше не служили, але вже обіймають відповідальні посади, наприклад кулеметників. І тут усе має бути досконало.

Мій чоловік зник на Донецькому напрямку. Це були населені пункти Новомихайлівка, Новоолександрівка, Покровський напрямок та інші. Звісно, нам зараз легше говорити про те, що відбувається на фронті, бо ми не там. Але реалії надзвичайно суворі, і у бій мають йти підготовлені люди, а не бригада, яка лише вчора сформувалась, а бійці є обмежено придатними. Так, це не люди з інвалідністю, але функціональність, сила та витривалість їхнього тіла – інші.

Фото: з архіву Об’єднання

– Дарино, чи відомо Вам, і чи готові Ви поділитися, яка хронологія могла призвести до зникнення Віктора? І чи є відомості про інших бійців, які вийшли на завдання того ж дня?

– Звісно, з перших днів, як тільки я дізналась про зникнення чоловіка, почала шукати його через Телеграм-канали та інші інтернет-ресурси. Та, на жаль, те, що я пережила, стало ніби моральним занепадом. У звичайному житті ти відчуваєш себе сильною, здатною допомогти, навіть могутньою. А в такій ситуації наче втрачаєш опору, розчаровуєшся в собі, бо не розумієш цих процесів і юридичних аспектів. Дуже складно скласти пазл докупи.

Що стосується акту службового розслідування та інших документів, то, на жаль, отримати їх з першого разу не вдається. Військова частина, згідно із законодавством, не зобов’язана надавати ці документи. Для того, щоб бути в курсі процесу розслідування, має бути співпраця зі слідчим.

Якщо говорити про неофіційну інформацію, то те, що відбувається на полі бою, кожен сприймає на своєму емоційному рівні. Хтось намагається допомогти, щось розповісти, але потім його версія змінюється. Перші місяці я чула від побратимів зовсім різну інформацію. Хтось говорив, що він точно загинув, що біля нього впала міна, інші казали, що його не бачили… Кожного разу, коли чуєш про загибель рідного – наче помираєш сам. 

Про те, чи виходили вони групою і скільки бійців зникло, я сказати не можу. Бо, скільки б я не намагалася з’ясувати цю інформацію, мені вже здається, що він взагалі був там сам, і відбивався теж самостійно… Тобто, зрозуміти, що насправді сталося, я зможу лише зі слів чоловіка після його повернення.

Фото: з архіву Об’єднання

– Бригада надалі виконує завдання на найважчих напрямках Донеччини. Скажіть, зникнення є стабільними, чи припали лише на певний період? Щоб зрозуміти, чи справа у місцевості, чи все ж, ймовірно, у тактиці командування.

– Про повний склад цієї бригади я не маю інформації, тож офіційно говорити не можу. Проте у нашому Об’єднанні наразі налічується понад 100 родин військових, які як зниклі, так і полонені. Для мене це вже багато. Я розумію, що на загальнодержавному рівні такі втрати можуть вимірюватися тисячами, але кожен зниклий військовий – це трагедія для багатьох людей: родин, друзів, колег, знайомих. Це не просто одна людина, яка зникла безвісти – це велика кількість людей, які разом проживають цей біль.

– Розумію, що командири не зобов’язані комунікувати з родичами щодо своїх наказів й інших деталей бойової операції. Та все ж уточню: чи була озвучена офіційна версія від командування, чому Ваш чоловік вийшов на “нуль”, і чому міг зникнути?

– Я почну з самого початку. Перед зникненням чоловік залишив мені номер побратима і сказав, що якщо його не буде на зв’язку протягом 4-5 днів, я маю почати його шукати. З 18 по 23 січня я тримала зв’язок з побратимом, і він казав, що “якщо немає ніяких новин – все добре, він на позиції”. 

Знаєте, мені так хотілося зробити чоловіку приємне, щоб він знав, що його чекають, і навіть на відстані був огорнутий турботою. Я попросила побратима сходити в магазин і купити те, що мій чоловік любить: мандарини, морозиво, різне. Але потім побратим не відповідав і не передзвонив. І тоді у мене зачаїлися негативні думки…

Потім я зателефонувала командиру. У мене був його номер телефону, як і у нього мій, але він не зателефонував мені самостійно. Розмова почалася з того, що, звісно, у мене був емоційний зрив, коли я просто кричала у слухавку… Це був стан нерозуміння, як діяти. Я запитую: “Де мій чоловік?”, а він каже: “Він на завданні, я не знаю, де він”. 

Потім емоції почали вгамовуватися, бо я розуміла, що мені треба хоч якось чути інформацію. До цього я немов летіла думками кудись далеко, і ніщо мене не зупиняло. Я запитую його: “Чому ви мені не зателефонували ще 21 січня, щоб я його вже почала шукати?”. Знаєте, якою була відповідь? “Для цього є спеціально навчені люди”, – сказав. Коли я попросила дати контакти, куди ж мені тепер звертатися, він цього не зробив, бо: “все є в Інтернеті”. І ось це не людяно.

Фото: з архіву Об’єднання

– А чи були спроби провести наземні або повітряні пошукові операції на територіях, де зникли бійці? Адже це був би перший крок для того, щоб хоча б приблизно зрозуміти, хто з групи міг вижити…

– З часом, коли ми, рідні, почали розбиратися у всіх евакуаційних заходах, пошукових та розвідувальних процесах, ми запитували про все: чи проводились пошуки, чи залучались дрони, чи допитували свідків. Але, на жаль, нічого з цього не було зроблено. Мій чоловік просто зник, і все.

Протягом цього року ми доклали максимум зусиль, щоб знайти хоч якусь інформацію. І слідчий подавав запити, і адвокат, і я особисто зверталася до всіх можливих пошукових структур: Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро, СБУ й інших. Але всюди відповідь однакова – він не числиться ані загиблим, ані полоненим. Тож є лише віра – моя, як дружини, а також віра в його сили.

– У Вашому Об’єднанні родин зниклих, однією з ключових тем – є захист прав військовослужбовців. З досвіду різних сімей Об’єднання, які нагальні порушення прав військових у 31-й бригаді Ви наразі можете назвати?

– Навіть лише зі свого досвіду можу сказати, що за рік служби мого чоловіка його жодного разу не відпустили у відпустку. Для мене це вже значний мінус. Адже ті 10 днів – це елементарна можливість зробити щось хороше для людини, яка має на це право. 

Людина має відпочивати, “перемикатися”, бути в родинному колі, аби набиратися сил. Навіть банально виспатися чи змінити обстановку. Військові постійно перебувають в емоційному напруженні, бо ніколи не знають, коли надійде наказ виходити на завдання. Вони постійно в очікуванні. Тож на відпустку хлопці заслуговують. 

Фото: з архіву Об’єднання

Щодо грошового забезпечення, у нашому випадку проблем не було. Ще, наприклад, я неодноразово чула скарги від інших на якість обмундирування та взуття. Це, можливо, індивідуальне питання, але воно існує. Щодо харчування – в нашій ситуації воно було непоганим. Умови проживання – це переважно приміщення загального користування, де в кращому випадку перебувало 3-4 людини, але насправді зазвичай значно більше.

Зрештою, можу сказати, що мій чоловік мав досить хороші умови порівняно з іншими. Адже є бригади, де родичі змушені самостійно надсилати харчі або передавати одяг через тих же волонтерів.

– В умовах активної фази війни нерідко висвітлення проблем всередині українського війська – вважається його дискредитацією. Це ускладнює зокрема й можливість відкриття справ проти військового командування. Чи відчули Ви подібні виклики на собі?

– Ми, рідні, об’єдналися не лише для того, щоб шукати наших близьких, а й щоб відстоювати їхні права. Основною метою стало привернення уваги до проблеми обмежено придатних військових, яких направляють на бойові завдання. Порушення починаються ще на етапі, коли люди потрапляють до ТЦК та проходять ВЛК.

На жаль, наразі у деяких людей є така думка, що на передову потрібно відправляти всіх, й попри все. Я вважаю це серйозним порушенням, адже це призводить до того, що багато хлопців за станом здоров’я просто не можуть виконувати поставлені завдання. Адже хвороби нікуди не зникли, і люди старшого віку не стали здоровіше.

Фото: з архіву Об’єднання

Звертаючись до урядових структур, потрібно бути морально готовими до того, що одразу допомоги не буде. Ми, рідні, докладаємо величезних зусиль, щоб зрушити ситуацію з місця. Дійшло до того, що ми купили літературу, як:  статути Збройних Сил України, інструкції з діловодства та самостійно почали вивчати Кримінальний кодекс України. Але розуміємо, що вирішення цієї ситуації не залежить лише від трьох документів.

І мій адвокат, і я особисто зверталися до Військової служби правопорядку (ВСП), Державного бюро розслідувань (ДБР), Генеральної прокуратури, Міністерства оборони, Генерального штабу, Сухопутних військ та інших організацій. Проте іноді складається враження, що з нами не бажають спілкуватися. Ти протягом року пишеш численні звернення, а відповідь є стандартною для всіх. 

Нещодавно я подала до ДБР заяву про відкриття кримінального провадження щодо командування мого чоловіка. У відповідь я отримала повідомлення, що нібито “немає складу злочину”. І ось я замислююся: навіщо тоді проходити військово-лікарську комісію, якщо її результати нікуди не враховують? Виходить, що обмежено придатна людина може виконувати бойові обов’язки на рівні з іншими?

Під час останньої зустрічі у Координаційному штабі ми запросили медичні сили ЗСУ, була представниця Центрально-військової лікарської комісії, а також представник Сухопутних військ. Тому це питання ми піднімаємо вже на більш широкому рівні. Ми є частиною суспільства та держави, тож кожен на своєму рівні робить все, що може. Бо порядок у країні ми маємо починати з себе.

Фото: з архіву Об’єднання

– Продовжуючи цю тему, чи можемо ми говорити, які категорії рідних залишаються найбільш вразливими, якщо їх близька людина зникає безвісти? Наприклад, як літня людина, яка не може заповнити ті ж електронні форми, а механізму допомоги немає…

– Таких людей дуже багато. І наше Об’єднання не є винятком. Знаєте, мені в нашій ситуації, якщо так можна сказати, “пощастило”, адже у нас є багато родин, які справді роблять велику справу. 

Є дружини, які займаються пошуком своїх рідних, але представляють не лише себе, а й працюють за всю бригаду. Тобто, якщо ми подаємо списки на збіг ДНК – ми робимо це за всіх. І це стосується всіх процесів. Бо це, передусім, людяно. Наприклад, ми виділили категорію людей, які мають лише клавішні телефони та не знають, як подати документи в електронному форматі – тож ми робимо це і за них також.

Нам, звісно, хотілося б, щоб родини, які отримують звістку про зникнення рідної людини, одразу були оточені підтримкою від інших структур. Але, на жаль, це залежить від того, в які “руки” потрапить Об’єднання або окрема людина.

Що стосується нашого Об’єднання, у нас є наша Телеграм-спільнота, де є багато “гілок”, що відповідають за соціальну, психологічну та юридичну підтримку. І наші родини підтримують усі ініціативи. 

У нас є така “гілка”, яка має назву “Зміни на позитив”. Ми наповнюємо її тоді, коли, наприклад, поспілкувались з військовою частиною, і це допомогло умовно у тому, що якась родина нарешті отримала необхідні документи і розуміння, як діяти далі. Або ж коли надходять відповіді від важливих для нас структур. Це підтримує кожного з нас. І кожне “дякую” – це щоразу мурахи тілом.

Також наше Об’єднання має власний мерч. Для нашої бригади його намалювала Світлана Байкова-Калюжна – художниця з Миколаєва, син якої є безвісти зниклим на території Маріуполя.

Фото: з архіву Об’єднання

Це футболки білого кольору, що символізує мир, чистоту та надію. В центрі, якщо придивитись, можна побачити хрест, як символ віри, оточений колом сердець. Далі йдуть елементи з точками, що символізують безвісти зниклих. Все це об’єднано у так звану “позу вітрів”, що є знаком того, що ми шукаємо скрізь. А пелюстки у формі стилізованого тризуба – символ того, що в пошуках нам допомагає держава. Адже без державних установ “дотягнутися” до наших рідних, на жаль, все ж неможливо. 

– Це звучить, як окремий сучасний рух. Чи могли б ми раніше подумати, що звичайні люди можуть об’єднуватися у такій біді та ставати за такими важливими соціальними місіями…

– Знаєте, за цей час усі ми стали навіть не Об’єднанням, а родиною одне для одного. Буває, спіймаєш себе на думці, як хочеш щось повідомити саме “родині”. Написати не “в чат Об’єднання”, а родині. 

І це мотивує нас не зупинятися. Наприклад, наступного тижня ми маємо підписати меморандум з благодійною організацією “Мрія”, для підтримки родин, дітей безвісти зниклих. Підтримку нашій бригаді надає громадське об’єднання “Ua.Heritage” під керівництвом Ірини Петренко. Так само хочемо й сприяти тому, аби наші родини мали гуманітарну підтримку. Цей рік ми почали рішуче.

Також, у соціальних мережах за нами закріплені хештеги: #ятебечекаю, #ятебешукаю, #ятебезнайду. Ми дуже хочемо, аби люди, які щоранку п’ють каву, йдуть на роботу та цілують своїх рідних, усвідомили, що вони не “поза” проблемою безвісти зниклих. Це наш спільний біль. І будь-коли в такій же ситуації може опинитися чийсь чоловік або ж син.

Фото: з архіву Об’єднання

Розумієте, навіть якщо завтра завершиться війна, всередині кожного з нас вона продовжиться. Почнеться післявоєнний етап, коли ми будемо шукати своїх рідних, відновлювати міста та здоров’я нації. Це робота на десятки років. Тож морально ми маємо бути готовими до того, що боротьба стане частиною нашого життя.

Хочу також додати щодо публічних страт наших військових, які публікують росіяни. Морально витримати це неможливо. Важко зрозуміти, хто ці люди, які публічно страчують інших, хто спостерігає за цим та знімає… Мені дуже прикро, що люди, які уповноважені це припинити, лише сидять на своїх місцях і фіксують ці страти. Ми, від імені усього Об’єднання, маємо намір звернутися до міжнародних організацій, які займаються захистом не лише військових, але і їхніх рідних, жінок. Це не має стати нормою.

– Як ми вже проговорили, попри труднощі, найбільше роботи, аби вийти на слід близького – роблять саме рідні. Скажіть, чи були зачіпки щодо перебування деяких бійців у полоні? Можливо, з неофіційних джерел, як відео або списків на російських ресурсах…

– Так, у нас підтверджених у полоні близько 50 осіб. Це навіть з тими, кого ми впізнали через Телеграм-канал “Ірина-Україна”. І наразі ми робимо на цьому акцент, бо, як кажуть, першочерговими на повернення з полону мають бути бійці, у яких за станом здоров’я є певні проблеми. Водночас, наші рідні вже були обмежено придатними, а хтось ще й отримав поранення під час бойових завдань.

Фото: з архіву Об’єднання

15 січня 2025 року повернувся один військовослужбовець нашої бригади. У кожного з нас були мурахи… Чи не вперше, крім думок про пошук, емоцій злості й розпачу, була щира радість. Та знаєте, кожна позитивна звістка для родин безвісти зниклих – це й про страх, щоб за нею не слідував зрив.

З 2023 року, відколи була створена наша бригада, станом на сьогодні, повернуто лише двоє наших військових. Тож нам, як родинам, здається, що про нас недостатньо чують, не знають, не звертають увагу… Хоча, ми розуміємо, що не все залежить від нас. Та так вже хочеться промовити це “фух, нарешті”. І просто піти спати поруч з коханим.

– Насамкінець хочу повернутися до Вашої родини. Дарино, як Ви сьогодні? Спираючись на шлях, який Ви проходите, що, на Вашу думку, могло б зробити статус “безвісти зниклого” більш видимим для суспільства?

– На мою думку, це має бути прийняття цієї ситуації на всіх рівнях. Рідні, близька людина яких зникає, мають знати, що вони не залишаються наодинці, а розуміти, що і командування, й інші структури – роблять все можливе, аби віднайти відповідь. Очікування та невідомість дуже виснажують. 

Фото: з архіву Об’єднання

Тож, якщо людина загинула – ми прагнемо це почути. Як єдину правду. Тоді ми зможемо направити свої сили на те, щоб забрати тіло, а не рік “битись” у спробах знайти людину у полоні. 

Також, військовий, який призивається для захисту держави, має бути захищений сам, так само як і його родина. Адже у кожного громадянина є права. Якщо військовослужбовця відправляють на бойове завдання, все повинно мати відеофіксацію, щоб потім можна було віднайти відповіді по клаптиках. Безвісти зниклі не мають бути прирівняні до знаку питання. Вони повинні бути визнаними.

Додам і щодо полону. Звісно, кожна родина вірить, що її рідний, який є “безвісти зниклим” – насправді перебуває у полоні. Але ж яка кількість військових помирає від умов у полоні… Від катувань, від хвороб. Тож ця надія на “життя” в полоні – здається дещо примарною. Безвісти зниклі та полонені – це однаково болісні переживання. І поки мій чоловік не спатиме поруч зі мною, я не зможу бути спокійною. Як і тисячі українських сімей.