Уроки Сирії для України і Трампа

“Має бути негайне припинення вогню, і повинні розпочатися переговори. …Якщо це продовжиться, це може перетворитися на щось набагато більше, і набагато гірше. Я добре знаю Володимира [Путіна – ред]. Це його час діяти. Китай може допомогти. Світ чекає!” – такими словами обраний президент США Дональд Трамп підсумував свій допис про падіння режиму Башара Асада в Сирії. Трамп вкотре згадав про “угоду” між Росією та Україною, наголосивши на величезних втратах обох країн у війні. Цієї ж угоди чекають і багато українців, сподіваючись на відновлення “довоєнного” життя. Проте іронія в тому, що падіння режиму Асада в Сирії віддалило угоду між Росією та Україною, а не наблизило її.

Звістку про те, що Башар Асад з родиною втік з Сирії, а очолюваний ним уряд і силовий апарат розвалився на очах, вселила в українців оптимізм, якого нам давно бракувало, та надію – на те, що те саме рано чи пізно відбудеться і з режимом Володимира Путіна. Однак для самого Путіна, який буквально напередодні передав, що Асад лишається сам по собі, бо ресурсів на його підтримку в Росії немає, те, що відбулось в Сирії означає, що Україна залишилась його останнім шансом. 

До 8 грудня можна було сподіватись на те, що лавина економічних проблем в Росії призведе до того, що Путін погодиться на якийсь формат припинення війни з Україною, який дозволить йому відновити сили і спробувати розхитати скалічене українське суспільство, щоб повторити свій план “бліцкригу” – цього разу успішно. Однак, споглядаючи падіння Асада, російський диктатор житиме у ще більшому страху повторити долю його “колег” – Ніколае Чаушеску, Слободана Мілошевича, Муаммара Каддафі… І щоб не допустити цього з собою в головній ролі, Путін радше зруйнує російську економіку до стану натурального господарства та відправить в могилу ще кілька мільйонів підданих, ніж відступиться від ідеї продемонструвати власне домінування після серії геополітичних невдач.

Своєю ж чергою, російське суспільство може пробачити своїм правителям багато чого – диктатуру, нехтування будь-якими правами, життя у злиднях – доки існує хоч примарна надія на “вєлічіє” російської держави, у тому збоченому вигляді, в якому росіяни продемонстрували його в Алеппо чи Маріуполі. Проте, як тільки стане очевидним, що “цар” не впорався зі “збиранням земель” і неспроможний поширити метастази російської держави хоч на ще одне стерте в пил село, хоч на ще одну безлюдну вулицю – його власні піддані та оточення почнуть шукати йому заміну. Можливо не одразу, але ця заміна буде ще більш психопатичною, жорстокою та морально нікчемною, ніж її попередник, адже тільки такий правитель може задовольнити екзистенційну потребу російського суспільства – розширювати межі “русского мира” далі й далі, у намаганні втекти від усвідомлення масштабів власних злочинів та моральної деградації.

Для Дональда Трампа це означає дві речі. Перша – він не “знає добре” Володимира Путіна. Інакше б розумів, що жодне припинення вогню, жодна “угода” (якщо тільки Трамп не має на увазі під угодою – капітуляцію та знищення України), Путіну не потрібні. Йому потрібно продемонструвати, що попри поразку в Нагірному Карабасі та Сирії, Росія все ще спроможна впливати на долю інших країн. І єдиним таким місцем залишається Україна, де Путін і поховав ті сили, на які сподівався Асад. Можливо, Трамп знає Путіна зразка 2016 року, який сподівався отримати Україну завдяки внутрішньому розколу та гібридним методам війни. Але та версія, яка ухвалила рішення про повномасштабне вторгнення у 2022 році не має нічого спільного з Путіним, якого міг знати Трамп.

Збереження європейського та євроатлантичного курсу нашої держави, як і самої української державності та українців як нації (адже метою Путіна є не 4 області, про які говорить його оточення) – стане кінцем геополітичних мрій російських еліт. Вони уже втратили вплив на Вірменію та Азербайджан, коли останній повернув собі територію Нагірного Карабаху, а Вірменія визнала цей факт. Втратили вплив на середземноморський регіон, коли не змогли врятувати Асада і під питанням навіть формальне збереження російських баз в Сирії, а лідери сирійських повстанців заявляють про готовність будувати взаємини з ким завгодно, включаючи Ізраїль, тільки не з друзями Асада. На вплив в країнах Азії годі й надіятись – там є Китай, який не збирається ділитись, сприймаючи Росію, в кращому випадку, як “старшого слугу”. Те саме стосується й геополітичного кадавра БРІКС, в якому кожен сам за себе і ослаблення Росії є лише додатковими можливостями для інших “любих друзів”. Тому поразка в Україні стане початком кінця Росії – адже цей історичний процес і без того відкладається на кілька десятиліть довше, ніж мав би.

Друга річ, якої не розуміє Трамп (принаймні судячи з цієї заяви) – Китай не допоможе йому встановити мир в Україні. Китай і так все влаштовує. Якщо Україна переможе і збережеться як держава – вплив Китаю на Росію посилиться, адже тій нікуди буде подітись. Якщо Росія переможе, а Україна зникне – Китай все одно залишиться у виграші, адже через економічно і технологічно залежну Росію, зможе забезпечувати проєкцію сили на Європу. 

І якщо Трамп на додачу ще й здійснить недалекоглядні прагнення частини своїх виборців та прибічників щодо “самоізоляції” США – то незабаром уже Сі Цзіньпін і його наступники погрожуватимуть зруйнувати американську економіку, уже Пекін запроваджуватиме санкції проти американських компаній, а європейські банки відмовлятимуть їм в обслуговуванні, побоюючись “вторинних санкцій” з боку Китаю. Можливо й те, що Трампу чи його наступнику доведеться говорити уже про сотні тисяч американських солдатів, які “безглуздо” загинуть у війнах, захищаючи інтереси та вплив США по всьому світі. Ті самі інтереси та вплив, які могли бути збережені та посилені коштом кількох нещасних мільярдів доларів у вигляді своєчасно наданої Україні зброї.

Мета Китаю – не мир, не збереження України і не перемога Росії. Китай прагне зайняти те місце, яке зараз у світі займає США – глобального арбітра, який впливає на формування порядку денного, не вдаючись до безпосередньої агресії. І якщо Трамп не усвідомить цього, не усвідомить, що Китай є центральним вузлом павутини диктаторів та їхніх терористичних проксі, для яких Америка є ворогом за фактом свого існування – США доведеться попрощатись з ідеєю стати “great again” на довгі роки, якщо не назавжди.

Яка ж роль українців у цьому вирі подій. Передусім, те, що війна проти України для Путіна є ситуацією з розряду “пан або пропав”, зовсім не означає, що він спроможний тут перемогти. Зрештою, кілька місяців тому здавалось, що Асад не тільки втримав владу у Сирії, а й повертає позиції на міжнародній арені (і не лише в колі друзів-диктаторів), а сирійська опозиція доживає свої останні дні, затиснута з усіх боків. Але за лічені дні все це виявилось ілюзією.

Безумовно, якщо українська влада та українське суспільство продовжать поводитись так, як це відбувається з літа 2022 року – то Путін зрештою виграє. Можливо не настільки всеосяжно, як би йому хотілось, але зникнення України стане просто питанням часу. Безпричинна віра в неминучість та безальтернативність перемоги зіграла дуже поганий жарт з українським суспільством. За вигадуванням пісень про “ваньок” та мемів про каву в Ялті, ми й не зчулись, як лінія фронту замість Криму перемістилась до меж Дніпропетровської області. А єдність українців, яка допомогла зруйнувати плани Путіна у 2022 році, поступилась місцем втомі та сподіванням на завершення війни за будь-яку ціну – навіть попри підсвідоме розуміння, ЯКОЮ буде ця ціна для більшості з нас.

Однак, якщо українці встигнуть засвоїти настанови минулих років, визначать власну суб’єктність та будуть готові відстоювати її у взаєминах як з Трампом, так і з власною владою та всередині суспільства, встановивши новий суспільний договір, побудований навколо необхідності збереження власної держави – у нас є всі шанси досягти свого. На відміну від Трампа і тих фантазій, які він транслює усі ці місяці.