В останньому бою знищив БТР з противникам й прикрив інших – історія Данила Золотухіна

Щодня ми втрачаємо наших захисників, і щодень десятки родин отримують сумні звістки про загибель своїх близьких. Проте існують ситуації, коли родичам доводиться жити місяцями у стані невизначеності. Тоді, коли немає жодних офіційних доказів, які б підтверджували загибель їхніх рідних, або ж свідчили б про протилежне. Неможливість дістатися до місця ймовірної трагедії та низка висунутих теорій – значно ускладнюють процес повернення тіла захисника додому. Так, військовий офіційно отримує статус безвісти зниклого, а його доля може вимірюватися різними іншими категоріями. Ці реалії вкотре доводять, що характер російсько-української війни повторює й певною мірою перевершує деякі історичні сценарії. Однак головна мета – зберегти наш досвід як унікальний, що має свої імена та історії боротьби, як важливі складові нашої національної пам’яті.

Український захисник Данило Золотухін з початку повномасштабної війни брав участь на ключових напрямках, які були найбільш важливими для стратегічних інтересів противника. Так, оборона Харківщини стала центральним образом боротьби, до якої долучився Данило. 26 березня 2022 року, під час ведення важкого оборонного бою захисник знищив ворожу броньовану машину та особовий склад противника, залишаючись  на прикритті відступаючого підрозділу. Його вчинок дозволив забезпечити вихід із зони бою для інших українських військових, що отримали можливість перегрупуватися та продовжити опір. Однак сам Данило Золотухін був визнаний безвісти зниклим… Певний час був похований як тимчасово неопізнаний захисник у місті Дніпро. Лише через  11 місяців його поховали на Смолянському військовому кладовищі у Житомирі з належними військовими почестями. Історія свідомої самопожертви, яка стала початком нової боротьби за пам’ять….

Більше про шлях Данила як багаторазового призера Кубка України, перші становлення у військовій справі й вже набутий досвід на момент повномасштабної війни, “Долину смерті”, де точились найбільші сутички з ворогом, останній бій та вирішальне рішення заради інших – розповідає в інтерв’ю для Букв сестра захисника – Дар’я.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Дар’я, пропоную розпочати з того, чим займався і чому присвячував своє довоєнне життя Данило. Знаю, що він займався тхеквондо й здобував призові місця у боротьбі за Кубок України. Можете, будь ласка, розповісти про цей період? Чим спорт був для Данила?

– Даня займався спортом скільки я його пам’ятаю. Він шукав себе у різних видах, але врешті-решт прийшов до тхеквондо. Йому було на той момент 12,5 років, цей вік вважається дуже пізнім для цього виду спорту, але тренер все ж взяв його. І недаремно, адже Данічка став другою людиною в Україні, яка змогла за такий короткий термін, а саме 2,5 роки, досягти подібних висот. У віці 15 років він вже здобув чорний пояс з цієї дисципліни, став срібним призером Чемпіонату України, багаторазовим призером Кубка України. Звичайно, багаторазовим чемпіоном районних, міських, обласних змагань, членом збірної України, Кандидатом у майстри спорту. 

Він навіть отримав право і неодноразово виступав у ролі судді на змаганнях. У 2014 році готувався до змагань, мав виступати на чемпіонаті Європи, але через те, що вони проходили в той рік у Білорусі, яка підтримала анексію Криму, збірна відмовилась  виступати. Спорт він знайшов навіть Одеській академії, куди вступив пізніше. Активно займався рукопашним боєм, був членом збірної академії й посідав призові місця.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Як зазначено у вільному доступі, після завершення школи Данило навчався в Одеській військовій академії. Чи можемо ми більше розповісти про етапи становлення захисника у війську? Чи був він залучений до бойового досвіду ще до повномасштабної війни?

– В нас тато військовий, десантник. Данічка з дитинства дивився на нього, йому дуже подобалось те, чим тато займався, і, мені здається, бажання бути десантником, як тато, в нього виникло ще з юності. Саме тому, коли брат закінчив школу, був зарахований у 199 навчальний центр десантно-штурмових військ, а вже після проходження навчання направлений для подальшого проходження служби за контрактом в 13 окремий десантно-штурмовий батальйон 95 ОДШБр.

Через рік, у серпні 2017-го, вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ, а вже у жовтні був призначений командиром навчального відділення й отримав звання молодшого сержанта. У січні вже був підвищений до командира навчальної групи. Він завжди був лідером і дуже відповідальною людиною. Нас тато ще з дитинства навчав дисципліні, а мама намагалась донести, що в будь-якій ситуації потрібно бути людяним. Можливо, саме тому в нього так легко й ефективно виходило бути командиром. Закінчив академію в червні 2021 року, отримавши військове звання лейтенанта, був направлений на проходження військової служби у 95 ОДШБр і призначений на посаду командира 2 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти 1 десантно штурмового батальйону. 

До речі, коли закінчував академію, отримав звання Інструктора з парашутно-десантної підготовки. Здійснював стрибки різного рівня складності. З 1 листопада 2021 року брав участь в ООС у складі 95 бригади в районі населеного пункту Шуми, що під Горлівкою Донецької області. Неодноразово успішно виконував бойові завдання як командир диверсійно-розвідувальної групи, в цьому районі й отримав позивний “Диверсант”. Тому, як бачите, військового досвіду до повномасштабного вторгнення на його роки в нього було більш ніж достатньо.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Скажіть, будь ласка, на якій посаді у війську, першочергово, перебував Данило з моменту 24-го лютого 2022 року? Якою Ви згадаєте хронологію перших місяців повномасштабної війни й безпосередню участь Данила в ній? 

– На момент 24 лютого 2022 року Данил перебував на посаді  командира 2 десантно-штурмового взводу, 1 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону. Повномасштабне вторгнення Даня «зустрів», несучи оборону у Донецькій області й в подальшому батальйон Данила з боями переміщувався у Харківську область, поблизу міста Ізюм. Після важких боїв,  у середині березня, біля населеного пункта Комишуваха Донецької області, указом Президента був відзначений державною нагородою, медаллю «За військову службу Україні», про яку він так і не дізнався.

– Чи правильно я розумію, що Данило брав участь в оборонних операціях на Харківщині? Чи ділився він з Вами реаліями фронтового побуту, а також чи розповідав про участь у конкретних боях?

– Саме так, він брав участь у оборонних боях у Харківській області на Ізюмському напрямку. Це був дуже важливий напрямок, адже рашисти хотіли прорвати ізюмський напрямок на південь для того, щоб відрізати Луганську і Донецьку області, при цьому замкнувши в кільце наші сили оборони на цих напрямках. Тому  дуже важливо було утримати цей рубіж. Наші військові стояли на смерть. Населений пункт Кам’янка, Ізюмського району, був місцем, де відбувались найжорстокіші бої.

Біля дамби, на околиці Кам’янки, рашистів було зупинено ціною життів майже всього особового складу 1 батальйону 95 бригади, саме тому це місце назвали “Долиною смерті”. Про бої розповідав дуже мало, щоб батьки вдома не хвилювались. Мені якось сказав, що одного разу ангел-охоронець врятував його, адже він ледь не підірвався, встиг відстрибнути.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Скажіть, як участь у бойових діях на одному з найскладніших напрямків, вплинула на захисника? Можемо порушити питання як фізичних, так і психологічних наслідків. Адже розуміємо, що досвід війни має вплив на кожного.

– Ви знаєте, він ніколи ні на що не скаржився, до того ж ще й запевняв нас, що все буде добре. Казав, що дуже скучив. Коли була можливість поговорити, розповідав як разом проводитимемо його відпустку після нашої перемоги. Розумієте, військова справа – то була його стихія, і він був її частиною,  але разом з тим, його сильно чіпляло, коли побратими отримували важкі поранення, інші гинули… Він телефонував і просив надіслати гроші, бо вони сім’ям цих хлопців збирали кошти. 

– Дар’я, я правильно розумію, що майже рік Данило вважався безвісти зниклим? Чи готові Ви поділитися хронологією, що передувало подіям, відколи зв’язок з Данилом зник? До цього наскільки часто Ви підтримували зв’язок з братом під час перебування на фронті?

– Він виходив на зв’язок, коли в нього була можливість. Виглядало так: я постійно пишу і питаю як в нього справи, а він, за можливості, відповідав звичайним плюсом або комбінацією цифр 4.5.0 (це означало, що все добре). Часом, могли трохи переписуватись в месенджері. Іноді були дзвінки. Ми з Даніком були близькі, що казати – він хрещений батько мого сина. Деякими дуже особистими речами ділився, які приховував навіть від батьків, він їх безмежно любив і намагався не хвилювати, знаючи, що я при цьому могла просто вислухати і дати пораду за потреби.

Останній дзвінок був у нас 25 березня. Вони вже тоді підійшли до Кам’янки, пам’ятаю, що був жахливий зв’язок і я прямо кричала в слухавку, питаючи як він. Зв’язок обривався, але він кричав, що все добре і подзвонить коли зможе. Після цього в месенджерах вже ніхто не відповідав… 

Фото: особистий архів Дар’ї

– Протягом цього періоду, чи можемо ми говорити про наявні дії від вищого керівництва, які допомогли б знайти зниклих захисників? Станом на сьогодні, чи вдалось встановити обставини загибелі захисника? 

– Я не можу казати за усіх полеглих захисників, тільки за свого. Вище керівництво ніяким чином не допомагало в пошуках, це все робила я сама: збирала інформацію по піщинкам, намагалась відновити хронологію подій, участь мого Данила і його побратимів в них. Звісно, що безпосередньо напряму ми звертались у бригаду, де представники нам повідомляли, що вони не знають де він, що з ним. Пропонували версії, що: «можливо, його десь чимось привалило, і він загинув». 

Як бачите, ставлення до бійців у них особливе і ні на що людське не схоже. Командир батальйону вже безпосередньо перед деокупацією Харківської області вийшов на зв’язок і повідомив, що за його словами відбулось в тому бою. Однак потім це спростували і заперечили вже безпосередньо побратими Данила та командир, яких він врятував, які бачили все на власні очі, і вони чи не єдині хто повернувся з того бою живими.

Зі слів тих побратимів, які вижили, місцевих жителів, судово-медичної експертизи – ми знаємо як він загинув і чому. Я не випадково сказала слово “чому”, адже цієі смерті можна було б уникнути, якби не злочинні накази командира батальйону, які він віддавав знаходячись в оточенні.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Лише через одинадцять місяців місяців Ви змогли гідно поховати захисника… Чи готові Ви поділитися тим, як врешті Вам вдалось встановити деталі щодо загибелі Данила й повернути його до рідного міста?

– Свій останній бій Данило прийняв 26 березня. Зниклим безвісти він офіційно вважався 11 місяців, але по факту це було 6 місяців. Ми його шукали. Невтомно шукали… Ніякої інформації ніхто не надавав, треба було все робити самотужки, не маючи навіть уявлення як це робити, з чого починати, до кого звертатись. З часом розбиралась, шукала людей, які могли б відповісти на мої запитання, побратимів, шукала його серед полонених, серед вбитих на фотографіях рашистських воєнкорів. 

Зверталась до його командирів, один з них, командир роти мого брата, підтвердив слова його побратимів  у своєму інтерв’ю на події в тому бою. Командир батальйону разом з деякими воїнами потрапив у оточення, і мій брат разом зі своїми підлеглими побіг їх визволяти. Коли вони до них дістались, Даня залишився на прикритті у тих, хто відступав, даючи їм змогу врятуватись. Чи розумів він чого вартуватиме це його рішення? Я часто ставлю собі це питання. Важко сказати, але я думаю, що він точно знав, що має врятувати людей і робив все, що від нього залежало. І йому це вдалося, але… В тому бою він особисто знищив БТР з противниками.

Для повернення його додому багато через що довелось пройти. Коли 11 вересня наші війська пішли у наступ і звільнили Харківську область та безпосередньо Кам’янку, я одразу подзвонила представникам бригади, адже вони були відправлені туди в пошуках загиблих, і вказала точку на карті, де його бачили останній раз живим. Мені було повідомлено, що неподалік, у ямі, було знайдено 14 тіл, серед яких, по непрямим ознакам та наявності жетона, припускалось, що одне з них – це мого молодшого брата. Я поїхала у Дніпро у Новокодацький морг. Побачити тіло мені не дозволили, але, судячи із зубної медичної карти, яку я привезла із собою, виникли питання через неспівпадіння деяких зубів. Карта була 2019 року, але, звичайно, тут потрібна 100% гарантія, тому я просила, щоб мені дали можливість провести експертизу ДНК власним  коштом в будь-якій лабораторії, яку працівники моргу або слідчі назвуть. 

В цьому теж було відмовлено, ссилаючись  на власну експертизу, але це забирає велику кількість часу – місяці, роки, тому потрібно було знову шукати шляхи і можливості. Допоки я добивалась експертизи, його поховали на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. То був жах. Врешті-решт, через 3 місяці, коли експертиза повідомила про співпадіння, з’явилась проблема ексгумації. Півтора місяці знадобилось, щоб Даня повернувся додому назавжди.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Насамкінець, яким Ви б хотіли, аби Данила пам’ятали українці? Адже нам важливо, аби кожне ім’я цієї боротьби було відображено крізь особисті історії кожного, хто за нею стоїть.

– Я хочу, щоб його пам’ятали таким, яким його пам’ятаю я, яким його пам’ятають люди, які його знали: дуже добрим, щирим і веселим хлопцем зі сміхом, що заражає. Людиною слова, людиною справи, хорошим другом, найулюбленішим братом та сином. Часто думаю про те, як складається наше життя. Мені була дана честь знати справжнього Героя, бачити його, торкатись, обіймати, цілувати, сміятись, ділити печалі й радості. Він, як найяскравіша комета, летів до землі, не боячись згоріти, осяюючи наші життя… Герої ближче, ніж нам здається, вони поруч, можливо, навіть на відстані витягнутої руки.