Війна Путіна поступово руйнує житницю Європи

Джерело: Politico

Коул С. Аронсон — переклад Букв

Україна продовжує виробляти та експортувати зерно, попри російське вторгнення. Скільки це може тривати?

У липні почалися жнива української пшениці, а стебла з насиченого гумусом ґрунту біля Чорного моря – по груди у висоту й золоті. Усього за 20 хвилин їзди на автомобілі від портової Одеси простягаються на північ і схід нескінченні пшеничні поля. Єдиний природний звук тут – це голосний шепіт вітру над просторами пшениці.

Але зараз житниця Європи переживає скрутні часи, і не тільки тому, що Росія відмовляється продовжувати домовленості, укладені нею з ООН і Туреччиною, згідно з якими протягом року 32 мільйони тонн українського зерна було експортовано з великих південних портів країни. Нинішня війна гальмує зернову промисловість України в усьому.

Джерело: Politico

Попри велику кількість чорнозему, більшість українців удобрюють ґрунти.

Азотних добрив дуже не вистачає, – каже Денис Ткаченко, який допомагає керувати торговельною асоціацією фермерських господарств Одеської області, яка займає близько 12 000 акрів. Удобрення означає більше зерна, збагаченого білками, що дозволяє випікати хліб; бідніші врожаї можна продати дешевше на корм тваринам.

До війни Росія була великим експортером добрив, а також амонію, що є важливим для добрив, які використовують фермери, котрих представляє Ткаченко. Україна має певні потужності для синтезу добрив, але два з її основних заводів з виробництва добрив зараз контролюються Росією. Ціни на добрива різко зросли після вторгнення в лютому 2022 року (і тимчасового рішення Росії не експортувати власні добрива), і з того часу хоча і знизилися, каже Ткаченко, але недостатньо, щоб фермери могли дозволити собі достатньо для кожного поля.

А полів стало набагато менше. Понад чверть зернових полів України розташована на схід від Дніпра, і після вторгнення в лютому 2022 року Росія контролює їх, або вони під загрозою ударів. Навіть на відносно безпечному південному заході українські військові зводять укріплення на сільськогосподарських землях. Ткаченко каже, що близько 3-5 відсотків полів у його регіоні були укріплені на початку війни проти можливого вторгнення Росії з моря. Інший фермер у цьому районі каже мені, що третина з його майже 10 000 акрів використано для траншей, заміновано тощо.

Рішення Росії не продовжувати Зернову ініціативу ООН є болючим для галузі, але навіть коли зерновий коридор функціонував, українські фермери, торговці та чиновники мали переосмислити, як виробляти та переміщувати 40 відсотків експорту, що вирощується 14 відсотками робочої сили країни. Сорок відсотків загального обсягу сільського господарства становить зерно – переважно кукурудза, пшениця та ячмінь – яке протягом багатьох поколінь відправляли з великих південних портів України у Чорне море, яке тепер патрулюється ворожим російським флотом. У 2021 році Україна виробила понад 30 мільйонів тонн пшениці, 9 мільйонів тонн ячменю та понад 40 мільйонів тонн кукурудзи –  високі показники, які в 2022 році скоротилися на третину, і, як очікується, у 2023 році вони ще зменшаться.

Зміни у зерновій галузі під час війни, які, ймовірно, прискорилися через вихід Росії із зернової угоди, дорого обійшлися фермерам і країні, яка зараз опинилася в неприємній економічній конкуренції з дружніми сусідами, такими як Польща та Румунія. Нестача землі та робочої сили в поєднанні з гідними врожаями в інших місцях змусили багатьох українських фермерів продавати зерно у збиток.

Для фермерів, які можуть обробляти свою землю, найбільшою проблемою є транспортування. До нинішнього конфлікту майже все зерно відправляли з України через великі порти на Чорному морі. Натомість за минулі 12 місяців третину відправляли вантажівками вузькими дорогами до річкових барж на річці Дунай або портів у Польщі та Румунії, де місцеві працівники обурені конкуренцією з боку українського зерна та перевізників.

Оскільки значна частина економіки України залежить від сільського господарства загалом і від зерна зокрема, те, як країна впорається з нинішньою зерновою кризою, буде визначати, чи зможе вона прибутково вирощувати продукти харчування в межах своїх кордонів після закінчення війни.

Цього місяця я провів два тижні в Одесі та її околицях, спілкуючись із фермерами, які висловлювали жаль з приводу того, що не засіяли й не збирали врожай на всіх своїх полях. Але обурення чи гніву не було. Насправді я не думаю, що зустрічав когось, хто б обурювався чимось, пов’язаним з війною (хоча мені сказали, що триває суперечка про те, чи слід перейменовувати вулицю Пушкіна). Одеса все ще всіяна мішками з піском для захисту від можливого вторгнення, величний міський оперний театр оточено парканами та постами охорони. Сирени повітряної тривоги працюють один-два рази на день, більшість людей їх ігнорує, і життя видається нормальним. Люди ходять на пляж – всупереч офіційним попередженням – і сидять у кафе та дотримуються комендантської години.

Українці, яких я зустрічав, живуть у радіусі дії російських ракет – а іноді й дуже близько до їхніх цілей – із відважним спокоєм. Моя одеська подруга розповідає, що нещодавній удар по порту завдав шкоди її улюбленому ресторану, постраждала одна людина, слава Богу, ніхто не загинув.

Зразком такого крихкого спокою є один із українців – фермер на ім’я Олег, чия земля в маленькому селі Мирне (недалеко від портового Миколаєва) була на лінії бойових дій на початку війни. Коли я кажу, що це земля Олега, я маю на увазі, що він сіє, працює на тракторі і збирає врожай. Аграрні бізнесмени, яких я зустрічав під Одесою, були одягнені в шикарні джинси та кросівки та мали чисті м’які руки. Коли я простягаю руку Олегу, він сміється і показує мені свої, вкриті чорним машинним мастилом.

Олег показує мені господарство свого сусіда, починаючи з ракети, яка лише трохи нижча за нього. У зерносховищі, яке колись містило багато тонн пшениці, ракети пробили дах. Сусід Олега володіє понад тисячею акрів землі, на якій минулого літа бої не дозволили йому збирати врожай. Олег показує мені те, що колись було кухнею та вітальнею зруйнованого будинку, на будівництво якого його сусід відкладав все життя.

Я помітив, що кухнею все ще користуються. З неї вийшла жінка приблизно 70 років у зеленій полотняній сукні, прикрашеній білими квітами, та представилася Адою. Коли її син – сусід Олега – після руйнації будинку виїхав до Миколаєва, Ада залишилася в переобладнаному підземному сховищі. Вона вирощує картоплю, помідори та цибулю, а також доглядає за виноградними лозами, які любив її померлий чоловік.

Залишився і Олег із дружиною та синами, він орендує та обробляє сусідню землю, оскільки його земля засіяна мінами. Олег з гордістю показує мені новий трактор John Deere, дорожчий і надійніший за білоруські моделі, якими користуються фермери, яких я зустрічав в Одесі. Зерно, яке Олег змушений залишати незібраним, виглядає хворим і низькорослим, і ділить поле з непотрібним осотом і чимось схожим на велетенські бур’яни. Українські військові запевнили Олега, що прорізана через поля імпровізована дорога – безпечна для проїзду, і Олег стежить, щоб не з’їхати з неї ні праворуч, ні ліворуч.

Ми проходимо повз трьох людей, які виглядають як дідусь, доросла донька й онука. Вони везуть зібране вручну зерно в білих мішках на старих велосипедах, що свідчить про те, що Олег є одним із найзаможніших фермерів у цьому районі. Олег показує покинуту російську танкову позицію: вона примикає до невеликого резервуара, який росіяни осушили. Довгий басейн завглибшки півтора метри, колись наповнений чистою водою, тепер заповнений сміттям.

Збіднілі, пошкоджені та занедбані ферми можуть бути найсерйознішою раною, яку Москва завдала зерновій галузі України, але значні зміни в тому, як зерно переміщується Україною та з неї, можуть тривати ще довго після того, як війна закінчиться. Навіть після того, як Росія окупувала п’ять українських портів у 2014 році, порти біля гирла Дніпра (Миколаїв і Херсон) і Велика Одеса – Південний, Чорноморськ, сама Одеса – забезпечували майже всю торгівлю зерном.

Російський флот перешкоджав чорноморським портам під контролем України експортувати товари протягом перших п’яти місяців війни, але навіть у межах тимчасово зупиненої зернової ініціативи ООН чорноморські порти експортували лише половину обсягу зерна, який вони перевантажували у мирний час. (У найкращий місяць ініціативи, жовтень 2022 року, перевезення становили близько 75 відсотків, близько 4,5 мільйона тонн, за словами одного чиновника.) Решту вивозили річкою Дунай, автомобілями і залізницею – 18,5 мільйона тонн, 5,5 мільйона тонн і 11,2 мільйона тонн відповідно з 1 червня 2022 року по 30 липня 2023 року, за даними Української зернової асоціації.

Великі зміни були б меншими, якби в Україні був нормальний сезон збору врожаю у 2022 році.

Почнемо з Дунаю, де розташовані три значні українські річкові порти – Ізмаїл, Рені та Усть-Дунайськ. Хоча кожна велика річкова баржа може перевозити понад 10 000 тонн вантажу, судна, які зараз працюють на Дунаї, перевозять лише від шести до восьми, за словами Івана Ніякого, колишнього агента Transship Group, а нині керівника логістичної компанії Soul Marine. Натомість, кораблі, що виходять з Великої Одеси, можуть перевозити 50 000 – 100 000 тонн зерна з десятків великих терміналів. Дунай немає подібної інфраструктури, тому компанії будують там нові термінали. Soul Marine очікує, що її 20 000-тонний термінал буде запущено цієї осені, але навіть 10 таких терміналів мали б потужність лише одного терміналу в Одесі. А зерно, яке йде з України на річковій баржі, не може залишатися на ній.

Ви не можете перевезти зерно цими маленькими [річковими] суднами з Ізмаїла до Китаю, – пояснює Іван, адже його потрібно перевантажити на більші судна, перш ніж відправляти по всьому світу.

Доставити зерно з полів до річки також важче, ніж до моря. Іван Ніякий каже мені, що дорога від Одеси до Ізмаїла може тривати до семи годин і коштуватиме вдвічі дорожче, ніж транспортування врожаю до чорноморських портів. Двосмугові автомагістралі України не обладнані для нинішньої кількості вантажівок.

Існують інші причини, окрім поганих автомагістралей, чому перехід від морського до сухопутного експорту був важким. Колесні пари українських вагонів не сумісні з польською та румунською залізницею. Вантажівки на польському та румунському кордонах чекають у довгих чергах навіть у рамках ініціативи під назвою “Коридори солідарності”, яка має на меті полегшити надходження українського експорту до Європейського Союзу. Головна проблема, каже керівник американської логістичної компанії, полягає в тому, що за тривалий час залежність України від Чорного моря призвела до того, що транспортна інфраструктура недостатньо обладнана для обробки поточного обсягу вантажівок. Мости занадто низькі або не можуть витримати великої кількості транспортних засобів. Очікування на кордоні може тривати багато годин.

Поки ворожий російський флот контролює Чорне море, сухопутні кордони з Європейським Союзом залишатимуться найнадійнішим способом транспортування вантажів. Але навіть на нинішньому рівні це призводить до політичних конфліктів. Масовий демпінг українського зерна на польському ринку викликав обурення польських фермерів, а присутність тисяч українських перевізників напружила місцеві транспортні компанії в Польщі та Румунії. У червні Євросоюз поширив заборону на український експорт зерна на Польщу; принаймні до 15 вересня українське зерно буде дозволено провозити через Польщу, Болгарію, Румунію, Словаччину та Угорщину лише транзитом до портів.

Рішення ЄС викликало обурення українського уряду, який зараз опинився в економічній конкуренції з тими самими країнами, які служать каналами постачання західної зброї в Україну.

Незрозуміло, чи буде поновлено зернову угоду. Західні офіційні особи розлючені тим, що Росія не поновила угоду, і цілком можливо, що залежність бідних країн від українського зерна (прямо та через програми ООН) спонукатиме союзників України супроводжувати зернові судна через Чорне море. У довгостроковій перспективі російська морська ворожнеча може призвести до поразки, оскільки Україна усвідомлює, що їй краще інвестувати в наземну інфраструктуру, яка не є настільки вразливою для Москви.

Незважаючи на це, якщо Україна захоче експортувати свої основні культури в тих обсягах, у яких вона звикла їх виробляти, неможливе може стати можливим.

Я підозрюю, що так і буде. Дуже спекотне 4 липня я провів на золотому пшеничному полі під блакитним небом – саме так, як зображено на українському прапорі. Милуючись простором, я помітив, що мій чудовий перекладач почав трохи заїкатися.

Вибачте, – сказав він, – це зерно. Я виглядав розгубленим. Це моя українська натура, – пояснив він.

Народ, який настільки любить плоди своєї землі, не погодиться легко розлучитися з ними.