«Впізнала за рукавичками і берцем»: дружина загиблого в Іловайському котлі Павла Мазура

Десять років тому, 28 серпня 2014 року, було ухвалено рішення про те, що українські війська, які перебували в оточеному Іловайську, повинні залишити техніку і зброю та пішки вийти через узгоджений “зелений коридор”. Це рішення було ухвалено в умовах, коли українські військові зазнали несподіваного втручання регулярних частин Збройних сил Російської Федерації. Тоді вони перетнули кордон і атакували українські позиції. Ці події змінили хід бойової операції й призвели до оточення українських підрозділів. Українські військові та добровольчі батальйони опинилися в критичній ситуації: вони були недостатньо забезпечені важкою технікою, боєприпасами та мали обмежені сили для продовження битви. 

У цих умовах рішення погодитися на “зелений коридор” не було відступом, а радше вибором між двома невигідними сценаріями.  Продовження боїв у повному оточенні могло призвести до ще більших втрат і знищення особового складу. Вихід “коридором” давав шанс на порятунок. Проте російські війська порушили домовленості й відкрили вогонь по колонах українських військових, які, беззбройними, намагалися вийти з оточення. Тоді було дві евакуаційні колони: “південна” та “північна”. Перше коло оточення “північна” колона дійсно пройшла без перешкод. Однак, коли вона досягла другого кола оточення, бійці побачили, що росіяни почали атакувати “південну” колону, залучаючи різні види озброєння…

Саме в цій колоні, ймовірно, й загинула більшість бійців. В той самий час, військові, що рухалися позаду, змогли повернути у бік місцевих сіл і спробували пересуватися іншими шляхами. Проте це не гарантувало порятунку. Згідно з даними Національного військово-історичного музею та Офісу генпрокурора, за весь час Іловайської операції, протягом 6 – 31 серпня, загинуло 368 українських військових, понад 250 – при виході з коридору 29 серпня. Понад 400 бійців було поранено, близько 300 – потрапили в полон. Ще близько двох десятків осіб роками вважалися зниклими безвісти.

Більшість бійців, які опинилися в Іловайську в серпні 2014 року, були добровольцями. Це українці, які стали основою перших добровольчих батальйонів, сформованих за власною ініціативою з тих, хто не міг залишатися осторонь подій на Сході України. Серед них був і міліціонер Павло Мазур, для якого переломним моментом стали ще події Революції Гідності. Захисник був бійцем батальйону “Херсон”, який певний час базувався на території залізничного депо, що знаходилось фактично на лінії розмежування. Фактично, це був укріплений пункт, який стримував прохід ворогів на територію контролю українських військ. Однак, у цивільному житті  Павло будував спортивну кар’єру, а у вересні 2014 року – мав вийти на новий рівень…

Більше про перший військовий досвід Павла та боротьбу з “дідівщиною”, повернення до спортивної кар’єри й створення родини, а також про таємну участь у херсонському Майдані, вплив цих подій на його світогляд, зміну місця служби, що врятувало йому життя, та зрештою про події оборони Іловайська, де захисник опинився вже під час їхньої активної фази – в матеріалі для Букв ділиться дружина Дар’я.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Насамперед, хочеться поговорити про те, в яких вчинках найбільше виражався його характер ще з юних років. І, власне, про те, якою він був особистістю у цивільному житті, поза військовою справою.

– Знаєте, Павло ще з самого дитинства був захисником. За його вчинками можна було одразу зрозуміти, для чого ця людина народжена. І він був народжений саме захищати. Павло – друга дитина в родині, серед п’ятьох братів. Він завжди – чи то в школі, чи просто на подвір’ї вступався за брата чи загалом за будь-кого, якщо бачив, що людина є слабшою від нападника. Йому було байдуже, хто перед ним. Він звертав увагу на дії, до яких вдається людина. Надалі це і визначило напрямок його інтересів: Павло пішов у спортивну справу. Спочатку це була вільна боротьба, потім бокс, а загалом він здобув кваліфікацію кандидата в майстри спорту з рукопашного бою. 

У 2013 році брав участь у змаганнях в Криму, і виступав у силовому контактному бою в категорії, яка була на 5 кілограмів більшою. Тому що в його категорії (60 кілограмів) було мало суперників. До того ж, він всіх переміг. Павло виступав у категорії 65+ і посів тоді друге місце. Після цього його відібрали у збірну України. Вже 1 вересня 2014 року він повинен був їхати в Київ до нашої збірної. Але, на жаль, так сталося, що 29 серпня Павло загинув…

Фото: особистий архів Дар’ї

– Не можу не запитати про ваше з Павлом знайомство. Знаю, що це відбулось через незначний час після його повернення з військової служби, тож чому він присвячував своє життя на той момент? Яким було Ваше перше враження про майбутнього чоловіка?

– Ми вперше побачились з Павлом у Гідропарку, тут, у Херсоні. Нас познайомив його і мій новий на той момент товариш Ігор. Я повинна була їхати в Гідропарк із подругою, але через певні обставини поїхала сама. Вже коли ввечері збиралась їхати додому, до мене підійшов Ігор, запитав, чи сама я. І тоді запропонував познайомитися з його друзями. Я лише потім звернула увагу, що їх там було троє, бо спершу бачила лише Пашу. Першою моєю думкою було те, що він – мій майбутній чоловік. Якось одразу між нами промайнула така іскра. Він мені потім казав, що “коли я на тебе вперше подивився, подумав, ой, ось це Ігорю пощастило, яка в нього знайома, а потім, коли дізнався, що ви лише знайомі, одразу подумав, що потрібно “брати”, бо забере хтось інший”. З першого погляду було відчуття, що це моя людина. 

Вже через 3-4 місяці, завдяки його вчинкам та ставленню, я зрозуміла, що це – кохання. Він зробив так, що я змогла йому довіритися. Думаю, що через це у мене з’явилися до нього дуже глибокі почуття. Я буквально відчувала його на відстані. І коли з ним мало трапитися щось недобре, я це відчувала і якось завжди його про це попереджала. І дійсно не один раз це рятувало йому життя. Перше побачення у нас було через два тижні з моменту знайомства. Перед цим він мені просто телефонував, питав, чи не хочу я випити чаю. Вони тоді поверталися з хлопцями з тренування, і завжди зупинялися, аби попити чаю. І я постійно приходила до них. У нас була компанія з п’ятьох хлопців і мене. 

Фото: особистий архів Дар’ї

На перше побачення він запросив мене, так би мовити, офіційно. З чітким розумінням, що хоче, аби ми були лише вдвох. Відтоді ми зустрічались пів року, а потім я побачила, що він розривається між мною, тренуваннями й друзями. Тоді зробила йому на день народження подарунок, сказавши, що тепер він вільний. Для нього це був шок. Далі ми півроку не бачились взагалі. Коли знову зустрілись, він був тією людиною, яка ввечері проводила мене додому. З того часу ми вже не розлучались. Коли я запитала про те, чим він займався ці пів року, він відповів, що “цей час дав мені зрозуміти, що мені ніхто крім тебе не потрібен”. Так ми були разом 8 років.

– Ви неодноразово згадуєте про любов Павла до спорту. Але знаю, що був період, коли він був змушений на певний час від нього відмовитися. Йдеться саме про військову службу. Яким цей період був для Павла? Адже знаємо, що раніше армія була дещо жорстким середовищем.

– Насправді, на військову службу Павло потрапив, так би мовити, певною мірою через спорт. Всі на нього дивилися й не вірили, що ця людина може завдати серйозної шкоди здоров’ю. Він був невисокого зросту, до 60 кілограмів, не палив, не вживав алкоголю, був цілком у спорті. І постійно, користуючись цим, хтось намагався його турбувати. Одного разу нетвереза компанія почала застосовувати до Паші незрозумілі агресивні дії й він, захищаючись, вдарив одного хлопця, який згодом виявився міліціонером. Тож перед ним постало питання: або під суд, або в армію. 

Він насправді планував служити, але саме на той момент його спортивна кар’єра мала неабиякі успіхи. Але вже сталось, як сталось. В армії він відслужив півтора року. Був сапером, гранатометником. Ми з ним познайомились саме тоді, коли він “дембельнувся” з військової служби. В армії, Павло, до речі, боровся з дідівщиною і, відповідно, до нього деякі хлопці ставились не дуже приязно. Бо він був передусім за справедливість. Він завжди казав, що “якщо я винен – тоді я винен. але просто так нікому не дозволю підняти на себе руку або застосувати фізичну силу до когось іншого”. За це його водночас недолюблювали і поважали.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Якщо я правильно розумію, надалі Павло продовжував займатися спортивною справою аж до подій війни на Сході. Можете більше розповісти про Павла у цивільному житті? І власне, про те, як змінилось його бачення з початком Революції гідності у 2013 році.

– Так, після дембелю Павло продовжив займатися спортом. Також працював в охороні на Укрзалізниці, супроводжував потяги певний час. Вже пізніше пішов більше за напрямком будівництва. Він завжди дуже любив майструвати, власними руками: міг збудувати будинок від фундаменту до даху, з усіма комунікаціями. Я дотепер зустрічаю людей, для яких він свого часу робив ремонт, і вони мені кажуть про те, як не вистачає таких фахівців, яким був Павло… Оскільки в родині було п’ятеро хлопців, у батьків на той час не було коштів, аби забезпечити навчання в університеті. Павло після школи закінчив училище й одразу пішов працювати. Утім, він працював ще з 14 років. Його батько виконував роботу на “Електромаші” в гарячому цеху, а Павло був його помічником.

На київський Майдан він не потрапив, хоч і дуже рвався. У перші дні, коли ми побачили новини, що побили студентів, Павло взяв рюкзак і почав збирати речі. Казав: “як це, дітей б’ють, а я буду тут сидіти?”. Але я його тоді зупинила. Наприкінці 2012 року – напочатку 2013 ми переїхали в будинок, і Павло почав робити ремонт. Відповідно, оскільки сам цим займався, все просувалось не так швидко, як би хотілося. На момент початку розгортання Майдану у нас стояла кухня навіть без стелі. Тому я сказала Павлові, що: “завершиш стелю і, як захочеш, поїдеш на Майдан”. Бо я навіть приготувати нічого не могла… 

І ось поки ми робили ремонт, Революція Гідності вже завершилась. Хоча, він був на Майдані, але тут, у нас в Херсоні. Я дізналась про це лише після його загибелі… Він щовечора одягався у спортивне і, за його словами, йшов на пробіжку. Я ж знала, що він міг бігати годинами, це йому дуже подобалось. Тому коли він йшов – я була спокійною. Потім вже мені розповіли, що він і “тітушок”, яких до нас завозили автобусами із Запоріжжя, відганяв, і загалом брав участь у всіх подіях. Аби відстоювати свою позицію. Коли захопили Крим, з’явились новини про першого загиблого, й інші звістки про захоплення українських територій – Павло став дуже замкнутим, зосередженим. Я не могла дивитися на нього без сліз, а він нічого не розповідав про свої думки. 

Фото: особистий архів Дар’ї

– Однак, як розгорталися події далі, коли війна на сході України набувала активного характеру? Чи він одразу вирішив піти на фронт, чи спочатку намагався допомагати, залишаючись на своєму місці?

– Після початку АТО йому прийшла повістка. Так, він мені спершу навіть не сказав про це. Повідомив, лише коли вже все оформив. Сказав, що йому дали два тижні, щоб зібрати речі та їхати у прикордонний загін у Луганськ. У мене тоді зникли слова. Я почала його переконувати, що який сенс їхати аж туди, якщо у нас у місті формують батальйон “Херсон”? До того ж, у нас також є пряма загроза з Криму. Так вийшло, що я все ж вмовила його. Павло пішов до поліції, і його одразу взяли у  батальйон спецпризначення, відповідно у військкоматі його перевели в запас. Потім ми дізналися, що ті хлопці, з якими він повинен був їхати до Луганська – загинули на кордоні.

У нас завжди з Павлом була традиція ввечері разом пити чай. Ми вкладали дітей спати й це був наш час. Розмовляли, питалик одне в одного, як минув день, будували плани на майбутнє… Одного такого вечора, після повернення Павла з військового навчання, ми сиділи на кухні, пили чай, і я побачила чи то видіння, чи то передчуття. Ніби сиджу я в чорній хустині, а переді мною дві закриті труни. І я розумію, що в одній з них – Павло. Я прийшла до тями від того, що він тряс мене за плече. Я тоді йому розповіла й сказала, що раптом його кудись відправлятимуть у відрядження – щоб він нікуди не їхав. Звісно, Павло тоді лише посміявся. Це було напочатку серпня. 

Вже 18 числа він приходить додому і каже, що наступного дня вони їдуть у відрядження на Донеччину. Сперечатися не було сенсу, бо він вже все вирішив. Казав: “розумієш, якщо ми зараз не поїдемо туди, вони прийдуть сюди, і буде пекло. Вони не люди”. Це його слова ще у 2014 році. Павло свого часу запрошували на Ямал працювати на будівництві. Вони будували будинок меру Ямалу. І він каже: “я знаю їх, і можу сказати, що це – не люди. Це гірше варварів. Вони не залишать тут каменя на камені”. Мені залишалось лише молитися.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Тобто, їх одразу відправили саме на Іловайський напрямок як підкріплення? До моменту, поки Павло опинився в оточенні, чи вдавалось Вам підтримувати зв’язок? Про що він розповідав? Чи ділився конкретними ситуаціями з лінії фронту, наприклад, про умови, становище армії, якісь прогнози тощо.

– Зранку 19 серпня всі військові зібралися на виїзд. Я тоді стояла при всьому батальйоні на колінах перед Павлом. Тримала його за ноги й просила нікуди не їхати. Я розуміла, що бачу людину востаннє в житті. Бо в нас був неймовірний зв’язок. Я завжди відчувала, коли він повернеться з роботи. Бувало, що він навіть не телефонує, а я вже розігріваю вечерю. Павло тоді приходить, я ставлю тарілку та стіл, а він каже: “о, що відьмочка, вже все готове?”. 

Востаннє я говорила з Павлом 20 серпня. Він мені зателефонував і каже: “Ми тут, на місці, зараз будемо перебазовуватися, до того батальйону, який ще не зазнав жодної втрати. не хвилюйся”. Він не зізнався, де саме перебуває. Але додав: “Я тебе дуже  прошу, пообіцяй, що, щоб зі мною не сталося, ти будеш щаслива”. Я відповіла, що не буду нічого такого казати, бо без нього я навіть не хочу уявляти, як буду жити. Але він дуже наполягав. У нас дійшло майже до сварки. Він “вибив” з мене цю обіцянку. Тоді Павло сказав: “ну все, тоді я спокійний. я дуже люблю тебе і дітей, обіймаю, цілую вас. Якщо ще коли-небудь зможу – подзвоню”. І поклав слухавку. Почувши це, я тут просто вила від болю… Після цього, скільки я не набирала, телефон був відключений. 

Павло ще перед тим, як відправитись у відрядження, домовився зі своїм другом, що коли той буде їхати з родиною на море, то й візьме мене з сином. Чесно кажучи, я не могла там відпочити, тому що всіма думками була з Павлом. Щобільше, він навіть своїй мамі не повідомив, куди саме їде, тому вона телефонувала до мене із запитаннями, бо була впевнена, що я підтримую з ним зв’язок… 25 серпня, коли ми приїхали з моря, я розбирала речі, увімкнула телевізор і один раз пустили “рухомий рядок” про те, що загинув комбат мого чоловіка Сторчеус Руслан і його водій Пешков Олег. Тоді я одразу зрозуміла, де перебуває Павло. З того часу моє життя було в новинах про Іловайськ. 

Фото: особистий архів Дар’ї

– Власне, саме в ці дні відбулося масове вторгнення російських військ на територію України. Далі вже почали лунати думки про “зелений коридор”. Яким Ви згадаєте той період з огляду на те, як подавалась інформація? І чи вдавалось все ж отримати якісь відомості про чоловіка?

– Коли 28 серпня почалися розмови про “зелений коридор” для хлопців, у мене не було віри, що його проведуть. Бо як можна вірити тим, хто обманом захопив території, які їм не належать? Я тоді вкотре згадала слова Павла про те, що Росії вірити не можна. Вже 29 серпня почали писати, що хлопців при виході розстрілюють, що їх взяли в три кільця… 

Того дня я випадково знайшла номери побратимів Павла, які до цього не знаходила… Це було диво. Тоді я додзвонилась до одного хлопця, але він спершу сказав зателефонувати за півгодини, бо сам лише вийшов з оточення з пораненням. І коли я подзвонила повторно, він лише промовив: “У нього дуже важке поранення ноги. моліться”. Все. З 25 серпня я їздила до церкви й після цих новин також поїхала з мамою. І ось ми їдемо в маршрутці, й раптом в мене таке відчуття, ніби мене хтось вдарив по голові. Це був такий сильний біль – на фізичному рівні… Але це було неможливо, бо ми були в маршрутці самі. І тоді я одразу зрозуміла, що це був момент, коли Паша загинув. Я відчувала, що його більше немає. Далі не було жодної інформації…

– Виходячи з оточення з-під Іловайська, Павло разом із побратимами ймовірно був на пікапі Nissan. Зрозуміло, що тоді на пікапі було небагато людей, тож цей епізод не є загальновідомим. Чи вдалось встановити точну хронологію подій, їх пересування, намагань виїхати з оточення?

– 31 серпня, шукаючи якусь інформацію самостійно, я знайшла світлину, де в пікапі лежать двоє загиблих хлопців. Я одразу зрозуміла, що один із них – мій Паша. Коли ти знаходишся поруч з людиною 8 років, неможливо його не впізнати. Я його впізнала і за рукавичками, які ми разом купували, і за берцем на одній нозі, тому що іншу відірвало… І допис під цією світлиною мене просто “добив”. Це був російський ресурс і написано: “вот так хохлы мы вас били, бьем и будем бить”. 

Пізніше я запитувала у побратимів Павла про точну хронологію. Знаю, що  хлопців вивозили з Херсону на шкільних автобусах, на яких вони туди й доїхали. У  Паші ще й була травмована нога, бо коли вони в депо заходили, треба було перестрибнути через паркан, бо двері були зачинені з іншої сторони. І, власне, оскільки він був найлегший з усіх хлопців, його, можна сказати, перекинули через паркан. І в момент приземлення він дуже пошкодив гомілкостоп на лівій нозі. Павло про це нікому не розповів, якось спершу пересувався, а потім, коли не міг встати на ногу, його оглянув хірург, який буз з ними в батальйоні – Влад Ковальов, і виявилось, що це перелом. 

Фото: особистий архів Дар’ї

Він все одно ще певний час продовжив ходити, спираючись на автомат. Коли пересуватися вже було практично неможливо, хлопці ставили йому стілець біля вікна і, попри все, він виконував свої обов’язки. Найстрашніше було, коли починалися обстріли “градом”. Усі ховалися під локомотиви, в укриття, а він сидить, руками голову прикриває і розповідає анекдоти. Усім страшно, але він намагався підтримувати позитивний настрій. Але нога була травмована, він не міг повноцінно пересуватися, тож коли 29 серпня підбили автобус, на якому вони виїжджали з депо, він якось виліз з вікна і, полем, оскільки було перерито, повз. 

Тоді ж їхав цей пікап, хлопці побачили його, поклали до авто та поїхали. Але дорогою до них залетів снаряд. Це мені розповідала людина, яка безпосередньо рятувала Павла – Рудік Владислав, який, на жаль, також загинув вже під час повномасштабної війни. Він каже: “я чую якийсь дивний звук по кузову, повертаюся, а Паша лежить і лівою ногою робить рухи, ніби під себе щось підгрібає”. І тільки він розвернувся назад, стався вибух. Він дивиться, а нога Паші падає на капот… Паша дуже сильно кричав. Побратими намагалися зупинити кровотечу, почали накладати джгути, колоти кровоспинні. Але протягом хвилини Павла не стало.

– Не можу не запитати про батьківство й родину в житті Павла. Яким він був батьком? І, власне, як сьогодні Ваш син? Чи перейнявся військовий досвід батька на його світогляд або ж бажання поєднати власне життя з військовою справою?

– Паша дуже любив дітей. І своїх, і племінників, і дітей друзів. Усіх. Якщо ми збирались з друзями на природі, то він завжди був десь у компанії дітей. Як батько також був дуже турботливим. У нас були партнерські пологи, він перерізав пуповину, і потім всі жартували, кажучи, що він “від мене відрізав, а собі пришив”. Тому що з перших днів він намагався бути поруч з дитиною. І зранку, і вночі, і у будь-який час. Коли син був немовлям, вночі вставав до нього, брав до нас у ліжко, я його годувала, а Павло потім вкладав спати. 

Це дійсно був тато з великої літери. Як тільки в нього з’являлась вільна хвилинка, він витрачав її на те, аби провести час із дитиною: чи просто погуляти, чи сходити на тренування, чи інші активності. Це, власне, і сприяло тому, що навіть через роки після його загибелі син досі має яскраві спогади, пов’язані з татом. Хоч йому тоді було лише три з половиною роки. Про те, чи перейнявся військовий досвід батька – говорити зарано. Однак війна є для нього чимось особистим. І, власне, зараз ми також мешкаємо у Херсоні, тож розумієте…

Фото: особистий архів Дар’ї

– Насамкінець, чи маєте Ви слова коханого, які б хотіли передати українцям, як настанову? Або ж як згадку про той період, що став для нашої країни не лише переломним, але й розпочав побудову нової української армії, яку тоді і складали добровольці…

– Він завжди повторював, по-перше, слова Соломона про те, що “все минає, і це мине”, а, по-друге, казав, що все залежить від нас, і все у наших руках. Коли він не міг з чимось впоратися – казав, що десь не допрацював. Бо все залежить від того, що особисто ми робимо для бажаного результату. Я дуже вдячна його батькам, що вони народили мені такого чоловіка. Завдяки йому та іншим хлопцям, які у 2014 році пішли добровольцями, ми змогли за вісім років побудувати армію, яка 24 лютого 2022 року показала усьому світові, що байдуже, яким територіально є твій супротивник, і наскільки більшою є його військова спроможність. Головне – як і чого хоче та країна, яка відстоює свою правду.