Як українки переживають втрату коханих на фронті – репортаж The New York Times

Джерело: The New York Times

В Україні зростає кількість вдів війни. Точну кількість важко визначити, оскільки Україна не публікує дані про свої втрати, але, за різними оцінками, їх уже десятки тисяч. У The New York Times розповіли, як вдови і вдівці намагаються впоратись з горем.

Ірина Шаргородська, 29 років, є однією з таких вдів. Вона втратила чоловіка, Олександра Шаргородського, у травні 2023 року – за кілька днів до того, як російські війська захопили Бахмут. Ірина щодня ходить на могилу чоловіка, щоб поговорити з ним, адже завжди ділилася з ним усім.

Джерело: The New York Times

Пані Шаргородська розповіла, що її переслідували питання після того, як вона натрапила на відео в соціальних мережах, де медики намагалися його врятувати.

“Я дивилася і намагалася уявити, як це було для нього. Про що він думав? Чи йому було боляче?” – сказала вона.

Її діти, Софія (7 років) і Тимофій (5 років), постійно згадують батька, і час не полегшує їхнього болю. Ірина зазначає, що з часом біль лише посилюється, спростовуючи поширену думку про те, що час загоює рани.

Групи підтримки

Вдови українських солдатів, котрі загинули на війні, шукають підтримки у групах, що пропонують терапію, спілкування та навички подолання труднощів.

Наталя Звір приєдналася до групи підтримки після смерті чоловіка, Володимира, аби допомогти своїм дітям. Вона зрозуміла, що й сама потребує допомоги. У групі “Нескорена мати” в Моршині жінки підтримують одна одну через спільний біль, займаються терапевтичними вправами, обмінюються історіями та плачуть разом.

Вікторія Завгородня, чий чоловік загинув на війні в березні 2023 року, була на шостому місяці вагітності. Після його смерті вона відчула глибокий шок, намагаючись відволіктися роботою. Вона приєдналася до групи “Коханий, я живу!” в Запоріжжі, де знайшла розуміння серед інших жінок. Хоча Вікторія й досі переживає втрату, вона вдячна за сина Романа, який дає їй сили жити далі.

Джерело: The New York Times

Легше наодинці

Групи підтримки, однак, не для всіх. Багатьом людям легше пережити втрату наодинці – або принаймні спробувати це зробити.

Це стосується й таких вдівців, як Артем Божко, 31 рік. Його дружина, Катерина Шинкаренко, була снайпером в українській армії. Вона загинула в лютому, воюючи з російськими військами на сході України, залишивши чоловіка одного виховувати їхнього 7-річного сина Дениса.

Джерело: The New York Times

Анастасія Блищик впоралася зі смертю свого нареченого, приєднавшись до української армії і ставши пресофіцером у 47-й бригаді.

“Я дійсно почала відчувати себе краще, коли зрозуміла, що приношу користь, а також перебуваю в оточенні людей, які живуть з війною”, – каже вона.

Дружба з іншими вдовами

35-річна Катерина Дементій та 36-річна Оксана Тимчук знали одна одну ще до повномасштабного вторгнення Росії. Вони перетиналися в Запоріжжі, зокрема, в кабінеті лікаря, коли обидві були вагітними.

Після початку війни, завдяки допису в соціальній мережі, вони дізналися, що їхні чоловіки перебувають на фронті. Жінки зустрілися і зі знайомих перетворилися на подруг, згуртувавшись через усе, що їх об’єднувало – зокрема, дітей одного віку, 3 і 8 років.

Джерело: The New York Times

Їхній спільний досвід зростав разом із трагедією. Чоловік Оксани, Дмитро, загинув у січні 2023 року; чоловік Катерини, Артем, помер через чотири місяці. Чоловіки поховані на одному кладовищі, на невеликій відстані один від одного.

Обидві жінки кажуть, що зблизилися, бо інші друзі не могли зрозуміти, через що їм довелося пройти.

Самотужки подруги розробили власні ритуали боротьби зі своїм горем: щоденний телефонний дзвінок о 9 ранку з кавою, походи в кіно, регулярні ігри з дітьми.

“Наша дружба – це своєрідна терапія”, – каже пані Дементій.

“Ритуали” для боротьби з горем

35-річна Юлія Змієвська розповіла, що після загибелі чоловіка Антона їй було важко вести звичний спосіб життя. Протягом кількох місяців вона намагалася пережити своє горе без сторонньої допомоги, але звернулася до групи “Коханий, я живу!” після того, як її почали переповнювати похмурі думки.

Серед низки емоцій, що супроводжували втрату чоловіка, пані Змієвська боролася з почуттям провини: бо люди казали їй, що вона повинна продовжувати жити заради свого сина-підлітка Кирила, але вона не знайшла в собі сил. І через те, що у неї стався викидень після того, як вона дізналася про смерть чоловіка.

Щоб допомогти впоратися з почуттями, “Коханий, я живу!” попросила пані Змієвську та інших вдів написати листи своїм чоловікам. Вони склали їх у човники і пустили Дніпром.

У своєму листі пані Змієвська просила пробачення у чоловіка.

“Деякі жінки втрачають лише чоловіка, а я втратила ще й його дитину”, – сказала вона, спускаючи свого білого паперового човника на воду.

Джерело: The New York Times

• Букви розповіли про “Сто картин жінок справжніх Героїв” – благодійний проєкт арттерапії для дівчат, які зазнали втрати близької людини через військову інтервенцію країни-агресора Росії в Україну.
• В Україні на законодавчому рівні заборонили використовувати сперму військових, які загинули на фронті, для запліднення жінок.
• Гумористка Вікторія Таран у програмі “Алкоміки” пожартувала, що вдови є щасливими жінками з грошима. Пізніше вона почала просити вибачення за жарт, оскільки у мережі його засудили.