«За менш ніж місяць, по бригаді відомо про 150 зниклих безвісти»: сестра бійця 95-ї ОДШБр

Під час активної фази війни, коли лінія фронту часто змінюється, зростання цифри зниклих безвісти – має низку причин. Це і ускладнена евакуація поранених чи загиблих, і окупація територій, де зникають бійці, що робить проведення пошукових операцій неможливим. Нерідко військові потрапляють у полон, але їхнє місцеперебування Росія приховує. Ці обставини значно ускладнюють пошук, ідентифікацію та повернення військових. Водночас рідним, у яких зникають близькі, важливо розуміти й те, яке бойове завдання вони виконували перед зникненням. Однак такі деталі часто є “військовою таємницею”.

У матеріалі розповідаємо про бійця 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Віталія Михайленко, а також про ситуацію зі зникненням військових у її лавах. 95-та ОДШБр веде свою історію ще з 90-х років. Навесні 2014 року бригада однією з перших стала на захист України від російської агресії, беручи участь у найважчих бойових операціях, як бої за Дебальцеве, чи Донецький аеропорт. 

У 2024 році бригаду було направлено до Торецька, де саме тривали активні наступальні дії противника. Відтоді, за словами Вікторії, сестри Віталія Михайленко, і почалися масові зникнення бійців. На початку липня зник і сам Віталій. Бригада перебувала на Торецькому напрямку кілька місяців, і за цей час кількість зниклих бійців може перевищувати 200 осіб.

Детальніше про підготовку Віталія на момент першого бойового виходу, наскільки близько вони підійшли до позицій противника, розбіжності між свідченнями побратима та офіційними відомостями, чи підтверджено перебування військових у полоні, а також про ймовірне впізнання Віталія на російських ресурсах – Вікторія розповіла в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Вікторії

– На момент 2024 року 95-та бригада вже мала значний бойовий досвід. Як Віталій  потрапив до її складу, і який шлях навчання він пройшов далі? Щоб зрозуміти, чи була у бійців належна підготовка і до чого їх готували.

– Мій брат був мобілізований 30 квітня 2024 року. Він одразу пройшов медкомісію, і вже 8 червня потрапив до 95-ї бригади. Наскільки я розумію з наших розмов, готуючись, він жодного разу не стріляв зі зброї. До повномасштабної війни він теж не служив і навіть не тримав зброю в руках. Потім, під час навчання, вони то практикувались на полігоні, то надавали першу медичну допомогу, але нічого більше. Як штурмовик, він був не підготовлений. 

Але Віталій не скаржився. Розумієте, у нього такий характер, що якщо є настанова мовчати, він буде мовчати. Коли я запитувала про те, що вони там роблять, в яких умовах перебувають, він відповідав: “Я тобі не можу нічого розповідати”. Мовляв, у них все прослуховується. Тому ми розмовляли, але не на військові теми.

Фото: особистий архів Вікторії (на фото: Вікторія з Віталієм)

– На якому напрямку Віталій спершу опинився, і на які бойові завдання вони заступали? Бо, наскільки я розумію, це були бої впритул до ворога, а Ви кажете, що належної підготовки до штурмових завдань не було…

– Віталій зник 9 липня 2024 року, саме під час свого першого бойового завдання. Це сталося біля селища Північне, у Бахмутському районі. Тоді, поки все не стало таємним, мені ще вдалося дізнатися координати місця, де його бачили востаннє… І ось на карті DeepState було видно, що ця територія вже окупована. 

Згодом я створила собі сторінки у соціальних мережах для того, аби саме шукати брата. Тоді ж виходила на інших військових, і вони дали мені зрозуміти, що їм заборонили розповідати щось про ситуацію на Торецькому напрямку.

Мені вдалося поспілкуватися лише з одним військовим, який виходив теж на бойове завдання, але з іншої сторони. Він підтвердив, що вони буквально йшли “під руку” росіянам. Ще військові стверджують, що на бойове завдання не можуть виходити по дві людини на позицію.  Однак, за актом службового розслідування, вказано лише двох: один повернувся, а інший – мій брат – зник. Кому вірити – я не знаю. Майже у кожного зі зниклих в акті написано лише: зник через артилерійський чи мінометний обстріл. 

Фото: особистий архів Вікторії (на фото: Віталій з мамою)

– Тобто територія, де зник Віталій, була одразу окупована? І саме через це не було можливості провести пошукову операцію, так?

– Так. Взагалі, в акті зазначено, що здійснювали пошукову операцію дронами. Спершу відправляли групу, а потім запускали дрони, але мого брата там не виявили. Проте, чесно кажучи, я не вірю свідченням, зазначеним в акті. 

Я спілкувалась з дівчиною, у якої чоловік зник безвісти 8 липня. В їхньому акті службового розслідування вказано, що мій брат виходив на завдання з її чоловіком. Однак Віталій виходив 9 липня, і 8-го ще розмовляв з мамою по телефону. Тобто, вже є розбіжності. 

Також у сповіщенні про зникнення брата було вказано номер військової частини, до якої він не належить. Просто сплутали номери… Крім того, сповіщення адресовано матері, а вказано на ньому: “Ваш брат”. Для мене, це не лише неуважність, а й очевидне небажання або незацікавленість у питаннях безвісти зниклих захисників.

Фото: особистий архів Вікторії

– Ви згадували про розбіжності між свідченнями побратима і тим, що вказано в акті службового розслідування. Окрім групи, до складу якої, ймовірно, входив Віталій, чи вдалося встановити інші подібні випадки зникнень?

– На Торецькому напрямку тоді були дуже великі втрати. Коли ми спілкувалися з представником 95-ї бригади, він сказав, що цей напрямок важкий для всіх, бо “орки” мають значну чисельну перевагу. За менш ніж місяць, по бригаді відомо про 150 безвісти зниклих. Але я точно знаю, що це ще не всі. 

Загалом, за увесь час, з 95-ї бригади дуже багато бійців вважаються безвісти зниклими, а в полоні офіційно підтверджені лише 89 людей. Це за три роки повномасштабної війни. 

– Запитаю ще стосовно командування. Розумію, що, зазвичай, вони не зобов’язані розповідати про деталі бойових операцій чи власних наказів, але, можливо, Ви все ж намагались з ними зв’язатися?

– 13 липня, коли ми отримали сповіщення про зникнення брата, мама одразу зателефонувала до його замполіта. Вона лише хотіла зрозуміти, що могло статися. Але у відповідь почула, що з завдання повернулася лише одна людина, і вона у важкому стані. Однак, коли 15 липня я вже сама подзвонила замполіту, він заявив, що з завдання не повернувся ніхто.  

Фото: особистий архів Вікторії

23 липня я спробувала зв’язатися з начальником персоналу 95-ї бригади, щоб отримати хоч якусь інформацію. Але почула про  те, що я йому “ніхто, щоб він щось мені розповідав”. Я була готова відповісти на будь-які питання, підтвердити, що є сестрою Віталія, але він категорично відмовився зі мною комунікувати. За 10 хвилин зателефонувала мама, їй сказали майже те саме, додавши, що треба йти до ТЦК і писати заяву.  

На той момент я ще намагалася привернути увагу до ситуації в соцмережах, нічого не приховувала, але резонансу не було. Проте я переконана: всі, хто допустив це, мають бути покарані. І відмова від комунікації з рідними – це теж абсолютно неправильно.

Ми наразі створили петицію разом з родичами, чиї близькі зникли на Торецькому та Куп’янському напрямках, в різних бригадах. Аби привернути привернути увагу до питання компетентності або некомпетентності окремих осіб, які віддають накази.

– Вікторіє, чи за ці півроку були зачіпки, які дають віру, що Віталій саме у полоні? Бо, наскільки відомо, деяких “безвісти зниклих” родичі нерідко впізнають на відео з російських каналів…

– 27 листопада я побачила відео, на якому є чоловік, дуже схожий на мого брата. Це підтвердили всі, хто його знає. Навіть моя перша слідча сказала, що дійсно дуже схожий і потрібно робити фотоекспертизу. Але це не офіційний полон – ймовірно, це якась лікарня…  

Скриншот з відео, на якому родина, ймовірно, впізнала Віталія

Я також зателефонувала до теперішньої слідчої, але, на жаль, вона сказала, що немає сенсу в такій експертизі, оскільки на відео наші хлопці. Якби брат був у лікарні, вона б вже знала про це, і нам би розповіла.

Я також показала відео хлопцю, який проходив навчання разом з моїм братом, і він одразу сказав: “це ж точно Віталя”. Я намагалась самостійно шукати шляхи, аби провести цю фотоекспертизу, але мені сказали, що якість відео дуже погана і потрібно хоча б 10 факторів, щоб підтвердити, що це все ж мій брат. Виходить, що це ніби і вагома зачіпка, що мій брат живий та у полоні, але ніхто й не хоче за це братися…

– Скажіть, чи знаєте, на якому напрямку 95-та бригада виконує бойові завдання зараз? І чи є інформація стосовно того, чи масові зникнення військових тривають по сьогодні?

– Так, ситуація зі зникненнями бійців зараз продовжується на Курському напрямку, поблизу населених пунктів Погребки та Медвежжя. Близько 70 хлопців зникло там за серпень-вересень 2024 року. 

Фото: особистий архів Вікторії

Наскільки мені відомо, хлопці навіть не були знайомі між собою, коли виходили на позиції. І все це – нові бійці, які не мали гадки як штурмувати… 

Родичі лише власними силами шукають своїх рідних. Розумієте, у нас сприймається так, ніби людина, яка “безвісти зникла”, просто жила своїм життям, а потім випадково заблукала, і все. Або ж нібито через власну провину. Але ж людина, як правило, виконувала наказ, і саме цей наказ має бути чітко обгрунтований, як ймовірна причина невиправданого ризику. Але такого немає.

Ще дуже прикро, коли в соціальних мережах реакція на наші дописи про зниклих безвісти звучить так, ніби ми “чекаємо на Росію”, чи дискредитуємо владу, бо порушуємо ці незручні питання. Але ми робимо розголос, щоб знайти своїх рідних. 

Фото: особистий архів Вікторії

Проблема в тому, що війна, здається, торкається тільки тих, чиї рідні – чинні військові, полонені або зниклі безвісти… А ще, якщо люди живуть у містах, де постійно є прильоти. Бо ж відчувають страх за своє життя. А у нас ще є й страх за рідних, яких ми не можемо знайти і навіть не знаємо, чи живі вони.

– Вікторіє, знаю, що Ви зараз також проживаєте в Харкові. Як Ви почуваєтесь? Як Ваша мати? Адже півроку очікування – це одночасно і тривалий період, і такий, що найбільше ранить…

– Мама мене найбільше підтримує. Тримається. Як вона каже: “Ти підтримуєш мене”, а я відповідаю їй: “А ти мене”. У нас в родині одна мета – знайти брата. Обстріли, постійна загроза – ми це відклали на другий план. Бо зараз для нас головне – почути, що Віталій живий. Якщо хтось з нас впаде, ми ніколи не дізнаємось правди і не зможемо знайти нашу рідну людину.

Знаєте, як каже мама, у нас з братом дуже сильний зв’язок. Коли він зник і вже кілька днів не виходив на зв’язок, я відчувала, що щось не так. Зараз, через півроку, він мені сниться майже щодня, ніби я його шукаю. І я знаю, що він вірить, що я його знайду.

Фото: особистий архів Вікторії

Коли ми були дітьми, ми були як інь і янь. Ми і дралися, і часом злилися одне на одного… Але коли виросли, стали наче стіна за стіною. У нас ще й різниця у віці півтора року. Віталій завжди відкритий до всього. Якщо у когось є проблема, він обов’язково допоможе. Він не залишить ані сестру, ані друзів у біді. Зараз його друзі так само підтримують мене у пошуках.

І на всі питання про те, як ми з мамою все це витримуємо, я відповідаю, що нас тримає віра в те, що він живий. Водночас, хотілося б, аби за наших хлопців боролися не лише їхні родини, а й усе суспільство.

Фото: особистий архів Вікторії

Вікторія, разом з рідними інших зниклих бійців, створили петицію з проханням переглянути можливість забрати тіла загиблих та поранених військових у зоні бойових дій. Також, у тексті петиції йдеться про необхідність проведення незалежного розслідування випадків масового зникнення військових.

Посилання на петицію: https://petition.president.gov.ua/petition/237504