Заборона Telegram може бути травматичною: Отар Довженко про медіа під час війни, «Телемарафон» і цензуру

Про сучасний стан українського медіаполя під час війни, особливо в умовах “Єдиних новин”, з Буквами поспілкувався Отар Довженко – дослідник медіа, креативний директор Львівського медіафоруму та колишній головний редактор “Детектор медіа”. Він розповів про виклики, які постали перед українськими ЗМІ, дав глибокий аналіз того, як війна змінила обличчя незалежної журналістики та відповів на запитання, яке турбує багатьох: чи є в Україні жорстка цензура?

– Як Телемарафон “Єдині новини” впливає зараз на українське медіаполе, і які довгострокові наслідки це може мати для інформаційного телемовлення? Чи можна перелічити як переваги, так і його недоліки, і чи є він все ще затребуваним?

– Спільний телемарафон на практиці — це система взаємної ретрансляції ефіру, до якої залучені три великі медіагрупи і два маленькі канали (раніше було також Суспільне, але воно елегантно “розширило мовлення”, а фактично — вийшло з марафону). У “Єдиних новин” нема ані спільної редакції, ані координатора, який брав би на себе публічну відповідальність за зміст; кожен з учасників заповнює свої години спільного ефіру на власний розсуд. З погляду ринку це об’єднання таке ж неприродне й безсенсовне, як об’єднання пепсі-коли з кока-колою і живчиком. Але воно продиктоване політичними міркуваннями, тому марафон згортати не поспішають.

Навіщо приватні канали разом із державним тримають у межах спільного ефіру, можна лише припускати; моя гіпотеза — що це запобіжник від того, що власники каналів, відомі як олігархи, почнуть просувати свій порядок денний, підриваючи популярність і суб’єктність чинної влади. Замість того, щоб націоналізувати ці телекомпанії (а закон про режим воєнного стану це дозволяє) і віддати їх в управління державній структурі, влада узалежнила їх від бюджетного фінансування.

На ринок інформаційного телебачення, який до 24 лютого 2022 року в Україні був переповнений, справило радикальний вплив не так створення “Єдиних новин”, як запровадження указом президента в березні 2022-го “єдиної інформаційної політики”. Цей указ практично зобов’язує інформаційні канали ретранслювати марафон, а не робити власні новини. В результаті ті канали, які відмовились ретранслювати марафон — 5 канал, Прямий і “Еспресо” — втратили загальнонаціональні частоти цифрового ефірного мовлення. Ці частоти їм не повернули дотепер, хоча ці медіа частково відвоювали втрачені позиції за рахунок інших платформ.

Задумка була така, що новини телеглядачі можуть дивитись тільки на одному “каналі”, який транслюється відразу багатьма мовниками — і це “Єдині новини”. Поширювалось це лише на загальнонаціональний ефір, тобто супутникові й кабельні мовники могли далі робити свої новини, але найпопулярніший в країні стандарт Т2 був монополізований. У перші місяці великої війни в цьому був сенс, адже медіапростір був розбурханий, перенасичений фейками й інформаційними спецопераціями. Варто було дати людям одне офіційне, перевірене джерело. Але відтоді ситуація стабілізувалась, а люди почали шукати альтернативні джерела інформації поза монополізованим телебаченням — на Youtube, в Telegram тощо.

Це штучне об’єднання добряче перековбасило ринок. По-перше, медіагрупи буквально втратили свої ключові бренди, адже їхні флагманські канали стали транслювати переважно чужий контент. Щоб порятувати те, що залишилось від цих брендів, медіагрупи запустили канали-дублери — ICTV2, “1+1 Україна”, а наступного року стартує “Інтер Україна”. Це мовники, які намагаються працювати в старому форматі каналів загального інтересу. По-друге, найпопулярніші в минулому бренди новинного телебачення — ТСН від “1+1”, “Подробиці” від “Інтера”, “Факти” від ICTV і “Вікна” від СТБ — штучно відірвані від своїх материнських брендів. Еклектика “Єдиних новин” призвела до того, що глядачі не розуміють і не знають, чий ефір зараз дивляться. По-третє, маленькі канали, підконтрольні Офісу президента — “Рада” і “Ми — Україна” — отримали унікальну нагоду транслювати свій контент на чужих частотах і охоплювати аудиторію, яка б за інших обставин їм і не снилася. Контент цих каналів у порівнянні з іншими учасниками марафону має найнижчу якість і найвищу частку піару влади.

Джерело: Рада

Українському телебаченню і медіа загалом притаманний плюралізм; і навіть якщо в наступні кілька років війна триватиме, повернення до плюралізму поступово відбуватиметься. Але гравці, які десятиріччями завойовували лідерство на ринку, втратили частину переваг і, що найзагрозливіше, узалежнились від бюджетного фінансування. Це значить, що навіть після перемоги ці канали можуть залишитися “на голці” — у складі марафону чи поза ним.

Затребуваний марафон суспільством чи ні — питання філософське. Коли людей питають, чи довіряють вони марафону, частина каже “так”, частина — “ні”, але ми не знаємо, що вони мають на увазі: всі телеканали, які роблять контент для марафону? Якісь окремі? Чи бренд “Єдині новини”? Адже в межах одного марафонного дня одні й ті самі новини можуть висвітлюватись зовсім по-різному і на різному якісному рівні. Одне можна точно сказати: марафон залишається потрібним владі, інакше його давно б розпустили й дали б мовникам боротися за свою частку на ринку в режимі здорової, природної конкуренції.

– Як війна вплинула на розвиток незалежної журналістики в Україні? З одного боку, ми бачимо, що чимало медіа, особливо невеликих регіональних, розпалися під тиском війни, особливо через відтік кадрів, проблеми з фінансуванням, гласну та негласну цензуру. З іншого боку, ми бачимо, як українські фотокореспонденти отримують світову славу, а українська документалістика отримує нагороди на “Оскарі”. 

– Тут є різні складові. Якщо говорити про війну, яка почалась 2014 року, то вона потягнула за собою кризу, яка у 2022 році значно посилилась. Для журналістики — якщо ми говоримо саме про роботу журналістів і їхній продукт — ця криза стала корисним викликом. Виникли й розвинулись нові формати, з’явились десятки професійних редакцій, зокрема дуже сильні розслідувальні проєкти, які б не могли існувати до Революції гідності, і одна з найсильніших у світі репортажних шкіл. Нарешті постало Суспільне, за яке прогресивна медіаспільнота боролася з кінця 90-х. Це був і є період дорослішання, усвідомлення себе, лікування пострадянських хвороб.

Для медіаринку повномасштабне вторгнення стало ударом. Оскільки перед тим ринок вісім років тренувався і призвичаювався до кризи, наслідки удару були не такими нищівними, як могли би бути. За неформальними підрахунками, закрилось близько двох сотень медіа із загалом приблизно п’яти тисяч, але й запустилося чимало нових. На зміну дотаціям власників і рекламним доходам прийшли гранти, і деякі медіа, які навчилися писати грантові заявки і втілювати проєкти, спромоглися навіть покращити своє становище в  порівнянні з періодом до великої війни. Але, на жаль, зараз ми живемо в “позиченому часі”, оплаченому переважно іноземними донорами, які стають дедалі перебірливішими в тому, кому і як допомагати. Чимало медіа не можуть бути самоокупними за теперішніх економічних реалій, тому, щойно їх знімуть із грантових “систем життєзабезпечення”, вони ризикують померти.

Ну, і не забуваймо про втрати. Війна забрала десятки медійників, цивільних і тих, що зголосилися захищати Україну зі зброєю в руках. Десятки зараз у полоні. Медіа, які опинились в окупації, втратили майно і зв’язок з аудиторією, деякі з них мусили починати з нуля в евакуації. Медіа на звільнених територіях мусять відбудовувати те, що зруйнувала війна. Людський потенціал галузі сильно постраждав і через мобілізацію, і через виїзд багатьох медійниць за кордон.

Словом, українські медіа не зламані й незламні, але добряче побиті й надщерблені, а для відновлення знадобляться роки.

Станом на серпень 2024 року від початку повномасштабного вторгнення РФ окупанти вбили щонайменше 93 медійників

– Чи використовує держава ефективно доступні їй стратегії протидії російській дезінформації? І чи ефективно справляється зі зростанням соціальної напруги? Тому що теза на будь-яке невдоволення “це все російське ІПСО” стала вже мемом у соцмережах – чи є звинувачення в роботі на пропаганду дієвим? 

– Щодо так званих інформаційно-психологічних спецоперацій (ІПСО) я завжди повторюю слова експерта в цій сфері Дмитра Золотухіна: “Якщо ви про ЦЕ говорите, то ЦЕ — не ІПСО”. Бо операції інформаційного впливу відбуваються так, що ми якщо й розпізнаємо їх, то запізно.

Держава ефективно нейтралізує російську дезінформацію на нашій території, використовуючи можливості як відкриті, так і ті, про які краще зайвого не базікати. Особливо добре спрацювали спецслужби в перші тижні великої війни, коли російським агентам швидко закрили рота й не дали розігнати в інформаційному просторі заклик “капітулюймо, щоб зберегти життя”. Але російські спецслужби теж не пальцем роблені. Вони адаптуються, переходять у сіру зону — Telegram, TikTok, інші міжнародні платформи, на яких протидія дезінформації поки що не настільки ефективна. Зараз більшість кампаній інформаційного впливу відбувається саме в соцмережах і месенджерах, і тут протидію важко назвати ефективною. Хоча б тому, що вона не скоординована і реактивна. Спочатку з’являється, наприклад, велика кількість роликів, що дискредитують ТЦК. Потім відповідальні за інфовійну інстанції починають думати, хто винен і що з цим робити. До речі, зараз ми бачимо, що “бусифікацію”, “ухилянтство” і скандали з примусовою мобілізацією обговорюють і розганяють у соцмережах набагато менше — думаю, це тому, що Росія припинила докладати до цього зусиль. Адже по суті нічого особливо не змінилося, проблеми не розв’язані.

Варто враховувати, що український медіапростір для втілення російських інформаційних спецоперацій незручний. Він децентралізований, плюралістичний, люди привчені комбінувати різні джерела інформації, а не вірити одному. Українські медіа можна порівняти з “москітним флотом” — багато невеликих, адаптивних, гнучких дієвців, які за потреби об’єднуються, але не мають єдиного центру. Спецоперації, які спрацювали б у якій-небудь тоталітарній державі, в Україні мають ефект нехай дошкульний, але не нищівний. Я не уявляю, якою має бути “іпсо”, щоб справді дестабілізувати Україну, не кажучи вже про те, щоб схилити нас до капітуляції.

– Чи помічали Ви в українському медіапросторі цензуру та самоцензуру, яка перевищує необхідні для воєнного часу обмеження?

– Цензури в Україні немає і останні двадцять років не було, якщо вживати це слово в прямому значенні. Звісно, є власники і політичні патрони медіа, які диктують залежним від них редакціям, про що не можна говорити. Але це роблять не всі, не завжди, й у теперішній ситуації, коли виборів нема і в осяжній перспективі не буде, бізнесмени й політики не мають серйозної мотивації тиснути на журналістів. Як на мене, зараз найвільніший період в історії українських медіа.

Є законні обмеження свободи слова, продиктовані режимом воєнного часу. Як на мене, вони достатньо ліберальні — могли би бути ще значно суворішими; крім того, насправді за їх порушення нікого всерйоз не карають. Думаю, що в історії людства небагато випадків, коли у країні, яка веде війну на своїй території, медіа мали таку свободу.

Самоцензура є — й особливо вона відчувалась у перші місяці великої війни, коли медійники були дезорієнтовані й не могли самі собі дати відповідь на питання, які стандарти їхньої професії діють, а які не діють у воєнний час. Але згодом усе це впорядкувалося, й зараз, мені здається, медіа значно менше потерпають від самоцензури.

До речі, самоцензура стосувалась не тільки висвітлення роботи влади, дій політиків чи військових, а й буденних речей. Наприклад, чи коректно писати про кіно, музику чи подорожі, коли триває війна. Тому в перші місяці так багато журналістських матеріалів починались із передмови-вибачення: мовляв, у країні війна, але все одно треба відпочивати чи смачно їсти, тому ось вам історія про курорт або кулінарні рецепти…

– Чи повинні медіа підігравати державній цензурі та не підіймати складних соціальних питань, навіть якщо на них є запит у суспільстві? До прикладу, про нерідко скандальні та протиправні дії працівників ТЦК стосовно людей. Адже, з одного боку офіційні відомства або ігнорують ці питання, або стверджують, що так і має бути. Президент, який згідно з законом є відповідальним за мобілізацію, “умив руки”. Проте, з іншого боку, є українці, які постраждали, а є ще цілий пласт хлопців, чоловіків та їхніх родин, які живуть щодня зі страхом стати одними з жертв протиправної та жорстокої поведінки представників ТЦК.

– Якщо журналіст чи медіа дотримується стандартів, у нього просто не виникає таких питань. Адже чи треба піднімати якусь тему, чи ні — питання актуальності й важливості, а не політичних міркувань. Якщо конкретні працівники ТЦК порушують права людей, про це можна і треба писати; водночас не забуваючи розбиратись у ситуації, слухати першоджерела, забезпечувати баланс думок, не робити безпідставних припущень, давати контекст. Наприклад, що один конфліктний випадок припадає на сотні цілком законних і спокійних випадків мобілізації. І не екстраполюючи дії окремих людей на цілу інституцію.

Джерело: Цензор.Нет

Окремі медіа використовують суперважливу і дражливу для суспільства тему ТЦК для збільшення трафіку: публікують без контексту, без балансу, з емоційними заголовками і коментарями відеозаписи, на яких якісь військові женуться за цивільними чи заламують їх.  Цим медіа, на жаль, підіграють російській пропаганді. Журналістська робота в такій ситуації має починатися з того, щоб чітко розібратися, що за люди на відео, хто це відео зняв, де і коли; знайти всі сторони, взяти в них коментарі, з’ясувати, як події розвивались далі.  

– Чи можна вважати повномасштабну війну вважати каталізатором цифровізації медіа в Україні, і як це вплинуло на доступність інформації для населення?

– Я не знаю статистики, але думаю, що так — люди стали більше користуватись смартфонами, мобільним інтернетом, месенджерами. Достатньо подивитися на ресторани і кафе, де меню можна переглянути в єдиний спосіб — сфотографувавши QR-код камерою смартфона. Ще один приклад — обов’язкова електронна черга в ТЦК; ти в принципі не можеш потрапити у військкомат, якщо не користуєшся інтернетом. Водночас через вимкнення електропостачання і перебої з мобільним зв’язком, особливо у прифронтових зонах, люди відчули, наскільки залежними вони стали від цифрових технологій. На цих територіях знов актуальні старі добрі газети, листівки і радіо, яке можна слухати на приймачі з батарейками.

Але при цьому важливо розуміти, що люди, які почали користуватись інтернетом в останні роки — особливо пенсіонери, люди передпенсійного віку, люди з невисоким рівнем освіти — найвразливіші для дезінформації. Вони звикли вірити на слово, для них “що написано в газеті, те й правда” — і це стосується, наприклад, анонімних Telegram-каналів і вайбер-чатів. Тому зараз особливо важливо сфокусуватись на медіаграмотності старших поколінь, які щойно почали опановувати цифрові технології. Натомість в Україні традиційно, говорячи про медіаграмотність, мають на увазі школярів і юнацтво, тобто покоління, яке виросло зі смартфонами в руках.

– В чому загроза Telegram-каналів у культурі ведення медіа та в плані протидії російській пропаганді?

– Зараз головна загроза Telegram в тому, що він тотальний. Telegram став “новим телебаченням” у тому сенсі, що ним користується як джерелом інформації більшість українців, як раніше телебаченням. І водночас він є засобом зв’язку для великої частини суспільства. Зараз ця платформа міцно вбудована в інформаційний “обмін речовин” України; органи влади, військові підрозділи, благодійні фонди, медіа будують свою комунікацію з аудиторією за допомогою цього месенджера. Водночас усі пам’ятають, що компанія непрозора, нікому не підзвітна і належить росіянину, тож імовірність, що російські спецслужби мають доступ до даних користувачів і можуть втручатись у роботу сервісу, висока. Втім це типова ситуація для так званої “нелінійної війни” — ти використовуєш ворожу інфраструктуру і даєш ворогу доступ до своєї, якщо вважаєш це ситуативно вигідним. Промовистий приклад — українська газотранспортна система, яка не припиняє качати газ із Росії в Європу.

Блокування Telegram може бути травматичним для України й обнулити чимало комунікацій, важливих для перемоги, виживання і відновлення. Хоча надміру драматизувати тут не варто: з часом вони відновляться на інших платформах.  

Протидіяти дезінформації в Telegram важко, бо сама платформа практично не реагує на запити, пов’язані з токсичним контентом. Павло Дуров декларує радикальні уявлення про “свободу слова”, близькі до вседозволеності. Фактично єдине, чим Україна може погрожувати Telegram — повне блокування, але це і втілити нелегко, і наслідки будуть, знову ж таки, важкі. Наприклад, де ми всі будемо дивитися, що куди летить, збили чи не збили? 🙂

Джерело: Telegram

– Чи помітно, що держава дійсно намагається боротися з Telegram-каналами, як чимало офіційних осіб це декларують? Тому що доки з одного боку дійсно анонсуються якісь там обмеження, з іншого – офіційні особи дають коментарі, інтерв’ю та репостять Тг-канали, що легітимізує їх. Чи не може на фоні цього дисонансу виявитися, що так звана боротьба з Telegram-каналами – це просто спроба підштовхнути їх до співпраці? Адже якщо йдеться про канали-стотисячники, мільйонники, мережі Telegram-каналів, які приносять своїм власникам шалені суми доходів, їхнім власникам легше піти на співпрацю, аніж втратити джерела своїх статків. Особливо дивно на фоні публічних обурень Telegram виглядає політичний піар або чорні кампанії проти опонентів, які явно робляться не безкоштовно.  

– Спецслужби можуть справді боротися з окремими ворожими чи злочинними Telegram-каналами, знаходячи їхніх адміністраторів і притягаючи їх до відповідальності. Наприклад, не раз були заяви, що правоохоронцям вдалося припинити роботу каналів, які повідомляли, де мобільні групи ТЦК вручають повістки. Що ж до ворожих каналів, які адмініструються з Росії або з-поза України, то тут важко щось вдіяти. З анонімними Telegram-каналами, які конспіруються під українські, а насправді їх координують російські спецслужби, все було ясно ще до повномасштабного вторгнення, але, на жаль, вони як працювали, так і працюють.

Перше, що мала би зробити влада, щоб розпочати не на словом, а ділом боротьбу проти токсичного впливу Telegram в Україні, — це позакривати свої офіційні канали, перевівши їх на більш безпечні (або хоча б не російські) месенджери. Але політикам і чиновникам це невигідно, бо вони втрачають аудиторію і вплив. Тому вони погрожують, нічого не роблять, паралельно співпрацюють із ресурсами на зразок “Трухи”, і врешті ніхто всерйоз ці розмови вже не сприймає.

Що ж до співпраці адмінів і власників анонімних Telegram-каналів із владою (політиками, чиновниками, олігархами і так далі), то вона, безперечно, відбувається — ми бачимо, як певні канали різко стають лояльними до окремих персонажів, середовищ чи органів влади, або ж навпаки, починають когось зненацька ганити. Але Telegram-канал — це специфічний актив, “власність” тут є поняттям відносним. Людина може передати доступ, поміняти паролі — і ось уже канал має нового “власника”, наприклад, за межами України, де жоден адміністративний тиск йому не загрожує. В минулому влада позбавляла телеканали і радіостанції ліцензії, якщо вони не слухались чи переходили в опозицію; могли конфіскувати тираж газети чи журналу, фізично закрити редакцію, позабирати сервери. А що вдієш із Telegram-каналом, який вчора був твій, а завтра вже чийсь? Для наших політиків, які досі мислять у парадигмі кучмізму, це буде за складно.

– Чому, разом з тим, держава не підіймає на офіційному рівні загрозу від ТікТок, який має механізм рекомендацій, що успішно просуває російську пропаганду (на відміну від Telegram, більша частина інформації якого знаходиться на каналах, які ти сам обираєш)? До того ж механізм захисту ТікТок також значно слабший, ніж у Telegram, а в плані апелювання до російського походження Дурова, можна так само згадати про співпрацю РФ і Китаю. 

– Я б не сказав, що люди і організації, які займаються протидією дезінформації, недооцінюють загрозу тіктока (і ютуба, до речі, і Reels у фейсбуку й інстаграмі — взагалі будь-якого масового короткого користувацького відео). Про цю небезпеку говорять на галузевих конференціях, її тримають у полі зору спецслужби. Але, щоб стверджувати щось про обсяги дезінформації, потрібні регулярні ґрунтовні дослідження. А досліджувати відео важче, ніж текст, і результати досліджень, якщо використовуються алгоритми штучного інтелекту, виходять менш точними. Адже відео передає інформацію звуком, текстом на екрані (титрами) і рухомою картинкою. Тому про дезінформацію в Telegram ми маємо багато точних знань, а в тіктоку — значно менше.

Я бував на переговорах із представниками адміністрації технологічних платформ. Коли наші переговорники починають говорити про необхідність протидіяти дезінформації, ті кажуть: “О, так, ми теж проти дезінформації! Ми вдосконалили наші правила і алгоритми, ось подивіться, що ми зробили…!” І не знати, чого тут більше — лицемірства чи наївності.

Водночас, будьмо щирі, нас у всій цій історії про боротьбу з дезінформацією цікавить один-єдиний різновид дези: російська, спрямована проти України. Якби її враз не стало, нас би навряд чи цікавило, скільки неправдивих тверджень, спотворених зображень і діпфейкового відео є на тій чи іншій платформі. А для технологічних платформ антиукраїнська деза — це частинка комплексної проблеми, яку створюють багато гравців. Китай, Іран, Північна Корея, радикальні ісламісти, а з наближенням американських виборів на перший план виходить дезінформація і маніпуляції, пов’язані з протиборством двох кандидатів у президенти США… Враховуючи це все, я не дивуюся, що ми не досягаємо швидкого результату в цій боротьбі. Не опускаймо руки, але й гатити з гармати по горобцях не варто: інформаційна війна все ж таки другорядна, тож зусилля й ресурси варто спрямовувати в першу чергу на підтримку фронту реального.