«Запорукою хороброї жертви є суспільство, яке категорично проти насильства»: психологиня Іоселіані про переписки Білоуса і мовчання системи

У січні цього року режисера Молодого театру та викладача університету імені Карпенка-Карого Андрія Білоуса публічно звинуватили в сексуальних домаганнях до студенток. Спершу одна з дівчат анонімно, а згодом відкрито розповіла, що Білоус надсилав їй фото інтимних частин тіла інших студенток, просив надсилати власні, розпитував про сексуальні фантазії з одногрупницями та запрошував до себе.

Після розголосу університет заявив про звернення до поліції та початок внутрішньої перевірки. Білоус тимчасово відсторонився від обов’язків. Проте, коли ситуація в інформаційному полі стихла, буквально за місяць він повернувся до роботи — а днями ще й отримав підвищення, ставши доцентом кафедри. Інститут репутації, здається, остаточно “вийшов з чату”: ймовірно, в Карпенка-Карого вирішили, що дікпіки в студентських чатах — це теж форма мистецтва. Цікаво, як вони оцінили педагогічну цінність репліки Білоуса з листування: “любиш дитяче порно?))”

Учора ведуча Маша Єфросиніна опублікувала скриншоти його переписок зі студентками — серед яких були навіть неповнолітні. У повідомленнях він, зокрема, надсилав свої інтимні фото без жодного попередження — що виглядало як тиск або форма психологічного насильства.

Втім, у коментарях до цих публікацій значну частину уваги привернуло зовсім інше: не обурення вчинками викладача, а засудження дівчат. “Чому вони взагалі відповідали, а не заблокували?”, “Отже, їм це подобалося?”, “Чому мовчали раніше?” — чудовий час пограти у віктимблеймінг. Особливо з огляду на те, що навіть після всеукраїнського скандалу Андрій Білоус вийшов із ситуації практично сухим.

А тепер уявімо, що ця історія не стала публічною. Студентка наважується заблокувати викладача, різко відмовити йому або звернутися зі скаргою до керівництва. Як гадаєте, хто б швидше покинув університет — викладач чи студентка? Сьогоднішня реальність красномовно відповідає на це запитання.

Бо коли зло не має покарання — воно не зникає. Воно вчиться ховатися краще.

Та навіть тоді, коли всі факти на поверхні, у багатьох людей рука тягнеться не до відповідальності кривдника, а до звинувачень на адресу жертви. Віктимблеймінг змінює маски: від “він не винен, це студентки його провокували” — до “він, звісно, збоченець, але чому ж дівчата його не забанили?”. Усе це, зрештою, знімає провину з того, хто її справді має нести. І всі забувають просту річ: так не має поводитися ніхто. Зокрема й Андрій Білоус.

У контексті історії про викладача університету ім. Карпенка-Карого та студенток, які зазнали сексуальних домагань, Букви поговорили з членкинею Американської психологічної асоціації Ані Леонілою Іоселіані про психологічні причини мовчання жертв і небезпеку публічного цькування.

Часто, коли хтось зізнається, що зазнав насильства, суспільство дивується: чому вона не заблокувала кривдника одразу? Чому відповідала на його повідомлення?

Ані Леоніла пояснює: це — поширене, але хибне уявлення. Бути позначеним як жертва — надзвичайно важко, і багато людей підсвідомо уникають навіть думки, що з ними сталося щось подібне. Частково це пов’язано з тим, як суспільство ставиться до жертв — часто зі звинуваченням.

“Їм кажуть, що вони не змогли себе захистити, або — що ще гірше — самі спровокували насильство”, — зазначає психологиня.

Кривдники нерідко мають вищий соціальний статус або владу, і саме цей дисбаланс вони використовують для тиску, залякування, спокушання або маніпуляцій. Насильство, особливо психологічне чи сексуальне, може бути дуже завуальованим — і жертва просто не одразу розуміє, що саме з нею відбувається.

Іноді кривдник змушує її вірити, що особлива увага — це комплімент або прояв симпатії. Часто жінки бояться, що блокування чи спротив спровокує помсту. І, на жаль, багато хто з оточення одразу скаже: “Якщо вона не відмовила — значить, їй це подобалось”.

Але психологія насильства набагато складніша. Люди, які пережили сексуальні домагання, стикаються з сильним почуттям сорому, провини й страху. Часто вони самі знецінюють свій досвід, переконуючи себе, що ситуація була “не такою вже й страшною”, щоби мати змогу з нею впоратись.

Це ж пояснює, чому жертви довго мовчать. Важливо пам’ятати, наголошує Іоселіані:

“Це не обов’язок жертви — шукати правосуддя. Вона не просила, щоб її переслідували. Вона нічого не зробила, щоб спровокувати це. Насильство — це те, що сталося з нею”.

Коли ми закликаємо постраждалу “розповісти”, це часто лише ще один спосіб перекласти відповідальність із кривдника на неї. Мовляв, “ти мусиш говорити, щоб захистити інших”. Але насправді — це завдання суспільства: створити такі умови, в яких жінка почуватиметься у безпеці й знатиме, що її підтримають.

Прикладом такої підтримки став рух #MeToo, коли жінки, які роками мовчали, раптово змогли сказати вголос про свій досвід — бо бачили, що інші жертви їх підтримують, що суспільство готове слухати, а кривдник не уникне відповідальності.

“Якщо ми хочемо, щоб жертви говорили про це, наш обов’язок — зробити так, щоб вони відчували себе в безпеці, захистити їх від висміювання, подальшого насильства, від того, щоб їх називали “повіями””, — підкреслює психологиня.

Утім, суспільство досі не завжди готове бути на боці постраждалої. Люди часто шукають у її поведінці щось “підозріле”, бо бояться, що самі можуть опинитися в подібній ситуації.

“Кожен з нас егоїстично хоче вірити, що жертва зробила щось, щоб заслужити таку погану долю (а ми б не зробили — отже, ми в безпеці), або що вона була занадто налякана, щоб щось сказати (а ми б були сміливішими)”, — каже Іоселіані.

Однак це мислення тільки поглиблює проблему. Публічне цькування жертв — у коментарях, інтерв’ю, соцмережах — шкодить не тільки тій, хто вже наважилась заговорити. Воно лякає й тих, хто ще мовчить. Бо спостерігаючи за реакцією суспільства, жінки роблять висновки: мовчання — безпечніше.

І тут, підсумовує психологиня, питання навіть не в тому, як переконати жертв говорити:

“Питання в тому, як створити суспільство, в якому молоді жінки почуватимуться вільно, щоб бути собою і не зазнавати домагань з боку чоловіків”.

Жінки заговорять, коли знатимуть: їх не осудять. Коли будуть впевнені, що поліція їм повірить, що їхній досвід буде почутий, і що вони не стануть мішенню для нової хвилі агресії.

“Запорука “хороброї жертви” — це суспільство, яке КАТЕГОРИЧНО проти будь-яких форм насильства. Незалежно від того, наскільки коротка наша спідниця”, — резюмує Ані Леоніла Іоселіані.