Збільшення видимості ЛГБТ-людей – це зменшення рівня насилля – військовий Петро Жеруха

Місяць гордості (або прайд-місяць) добігає завершення – перший з моменту повномасштабного вторгнення. Це одна з тем, що хоча й не стосується безпосередньо війни, але є важливим соціальним підґрунтям до побудови вільного громадянського суспільства. Події прайд-місяця нагадали українцям про першочерговість захисту прав кожної людини, незалежно від її сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. Особливо важливими цьогоріч стали історії військових, які також належать до ЛГБТ-спільноти. Їхній досвід є показовим, адже, перебуваючи на службі, вони все ж не забувають про обговорення тем, що стосуються насилля, соціальної відповідальності, толерантності, гендерного виховання тощо. В цьому і є сучасний український контекст: не припиняти боротися за все, що є важливим.

Звісно, кожен прайд-місяць не минає й без негативних проявів, зокрема дискримінаційних висловлювань щодо ЛГБТ-представників, незалежно від окремих характеристик людей. Букви поспілкувалися з відкритим бісексуальним військовим Петром Жерухою. Він об’єднав 25 тисяч людей навколо ідеї прийняття законопроєкту про Інститут реєстрованих партнерств. Свій публічний камінгаут Петро зробив з появою відповідної петиції, вже перебуваючи у війську. У першій частині інтерв’ю Петро висвітлив тему, чому люди бояться й, відповідно, ображають представників ЛГБТ. Також висловив ідею щодо доречності, аби на ЛГБТ-прайдах були присутні всі, включаючи гетеросексуальних людей.

Адже основний задум заходу саме в тому, що “ти можеш бути тим, ким хочеш”. Водночас найнагальнішою темою є саме спільна протидія будь-яким видам насилля. Сьогодні, в День Конституції України, також доречно звернутися до її 3-ї статті про те, що “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Власне, про формування світогляду, що заперечує будь-які прояви насилля, репрезентацію ЛГБТ-людей в шкільній програмі, прояви, що поглиблюють гомофобію, а також про те, чи може військова людина впливати на видимість ЛГБТ-спільноти, і яким може бути ставлення до неї – Петро ділиться в другій частині інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Петра

– Дуже хочеться обговорити питання “виховання” толерантності до різних категорій людей, ще змалку. Адже якщо родина дотримується “традиційних цінностей”, їх погляди з великою вірогідністю матимуть вплив і на дітей…

– Насправді, я вірю, що люди, які виступають за традиційні цінності сім’ї – вкладають в це поняття лише найкращі асоціації. Традиційні – в сенсі зрозумілі, добре сформовані, на противагу “нетрадиційним”, які для більшості – незрозумілі. Тому, коли люди хочуть обрати іншу модель родини, вони не розуміють, чому й бояться різного: зміни всіх родин на “нетрадиційні”, “розвал інституту сім’ї” тощо. Проте ми говоримо зовсім про інше. Намагаємось донести, що родина – це не середовище створення нових людей, а середовище їх формування. Будь-яка родина є “традиційною”, якщо для неї традиції – це любов, віра, взаємопідтримка, самосвідомість, відданість.

Діти, виховані у таких цінностях, формують найкращі якості, з якими вони уникатимуть насилля як засобу для досягнення цілей. Тому що насилля є проблемою усіх, незалежно від того, чи це гомосексуальні люди, чи гетеросексуальні. Якщо людина чинить насилля – вона повинна нести відповідальність, незалежно від своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.

– Але ж важливим є також виховання, яке діти отримують в школі. Як думаєте, які підходи\зміни у навчальній програмі можуть виховати людину зі світоглядом, що заперечує будь-які прояви насилля та дискримінації?

– Я завжди буду підтримувати шкільні програми, де на розгляді є теми,  орієнтовані на протидію насиллю, де інформація про будь-який прояв людини в суспільстві подається у безпечній для дітей формі виключно для їх захисту та поінформованості. 

Адже нам потрібно знайти спосіб співіснування, де гетеро-люди не будуть відчувати, що, наприклад, книжка про двох дівчат, які люблять одна одну, може загрожувати їх дитині. Якщо дитина або батьки відчувають психологічний тиск від такої книги, це потрібно взяти до уваги. Бо література не має чинити психологічне насилля. У кожному такому випадку я хотів би шукати конкретну причину, чому люди виступають проти репрезентації ЛГБТ-людей у різних сферах, зокрема в літературі.

Фото: особистий архів Петра

– Щодо психологічного тиску. Чи не допускаєте Ви, що проведення публічних прайдів може чинити емоційний тиск на людей? Адже вони на власні очі можуть стати їх свідком, або побачити в новинах. Виходить, що проти своєї волі.

– Так, є країни, де під час прайдів люди дозволяють собі занадто відверту публічну поведінку. Йдеться про різні прелюдії. Я теж такого не розумію та абсолютно не підтримую. Такі заходи не можуть бути публічними, а доступ до них повинен бути лише за добровільною згодою. Інакше це також насилля. Оголені люди на вулиці з високою ймовірністю створять сильний дискомфорт для частини перехожих. У певному сенсі, це травмує. Як говорять мої побратими, в Україні ще немає справжнього Прайду, бо ще немає що святкувати. Ми долучаємося до Маршів Рівності, щоб боротися, а не святкувати. Через ці Марші ми звертаємося до нашого оточення, колег і друзів, з проханням про захист. Хочеться бути в одній команді з гетеро-людьми у протистоянні проти будь-якого насилля.

– Раніше Ви наголошували, що “потрібно матеріалізувати той факт, що не всі ЛГБТ-люди є хорошими особистостями”. Власне, негатив же розповсюджується швидше, тому це і формує уявлення людей…

– Насправді, випадки насилля людьми, які, окрім іншого, є представниками ЛГБТ, не бувають темою обговорень в соціумі. Але я особисто знаю історію чоловіка, до якого застосував насилля інший чоловік. Цей чоловік перебував у лікарні у напівпритомному стані після операції зі застосуванням анестезії. У палаті він перебував зі ще одним чоловіком. Раптом він помітив, що його сусід підійшов до його ліжка і почав торкатися його тіла в момент, коли він фізично не міг дати відсіч. Він не міг нічого зробити, тож йому просто довелось прожити і прийняти цей досвід. Як поділився той чоловік, це доволі сильно закарбувалося у його пам’яті і вплинуло на ставлення до представників ЛГБТ+ людей.

Фото: особистий архів Петра

Чоловік відчував страх, що це повториться, отже, в його розумінні, потрібно домогтися, щоб таких чоловіків просто не було в суспільстві. Так формується образ геїв, які чинять насилля. Не варто приховувати, що такі також є. Хочеться притягнути до відповідальності таких людей, ухвалити закон проти насилля на грунті сексуальної орієнтацієї та/або гендерноюї ідентичності. Для того, щоб, окрім іншого, захищати й гетеро-людей від деяких гомосексуальних. Бо насилля людини проти іншої людини на грунті СОГІ досі трактується лише як хуліганство.

– Петре, Ви передусім є також військовослужбовцем. Це категорія нашого суспільства, до якої люди, в більшості випадків, все ж ставляться з повагою. Яким Ви загалом оцінюєте ставлення до війська і загальні настрої в ньому?

– Насправді я вважаю, що героїзувати усіх військових – неправильно. Військова служба – складна і виснажлива, проте подвигами не кожен може поділитися, і це нормально. Так сталось, що більша частина нашого війська сьогодні – це люди, які дізналися про армію і війну з досвіду, отриманого на фронті з 2022 року. Це люди, яким не байдуже. Вони роблять усе, що від них залежить, аби бути найкращою версією себе у війську. І хоч число професійних кадрових військових поки що не дозволяє критичному мисленню і новаціям взяти гору у війську, оптимізм та ентузіазм багатьох мають успіх. Це наша реальність.

Я відчуваю в оточенні певний тригер після Радянського Союзу. Адже проходити службу в тодішніх реаліях – для це мене це було б якесь особисте приниження. Проходити службу для держави, яка фактично тебе окупувала – це те ж саме, якби я зараз служив у російській армії. Багато людей, які жили в тих умовах, вважають, що військо не змінилось. Вони ж і роблять вибір на користь дезертирства, або інших методів уникання війська. Наприклад, мої батьки дуже боялися, що мене можуть відправити на строкову службу. Через велику кількість реальних історій з їх оточення, вони переживали, що наді мною вчинятимуть насилля, мене не забезпечуватимуть і психологічно знищать.

ЗСУ будуть настільки прогресивними, наскільки прогресивними у них буде кожен із нас.

Фото: особистий архів Петра

– Але, тим не менш, у нас дуже багато добровольців, які швидко опановують військовий досвід. Просто, напевно, для військових питання “героїзації” також може бути травматичним… Адже для кожного це власний досвід.

– Звісно, зараз ми маємо багато мотивованих, заряджених на нові знання людей. Однак є багато військових, які проходили службу в радянських умовах і, відповідно, їхні бачення і вчинки кардинально відрізняються. Варто враховувати й те, що багато військових мають якісь особисті проблеми ще з цивільного життя, які можуть поглиблюватися з травматичним досвідом на фронті. 

Автоматично героїзувати будь-якого військового на вулиці – травмувати його: якщо він служить не в найгірших умовах – він розчарується у собі і відчує, що обманює вас; якщо він пройшов важкі моменти – він може знову прожити їх, або ж роздратуватися, бо не визнає їх особливими. Деколи – це про високо поставлену планку, деколи – про те, що їхній особистий внесок не є більш значущим, ніж в їхніх побратимів, наприклад. 

Я зараз також проходжу службу, і впевнений, що нічого надгероїчного не зробив. Я просто намагаюсь бути корисним військовим на своєму місці. І коли до мене підходять на вулиці та дякують, мені видається, що я всіх обманюю… Вони мене запитують, де я був, в очікуванні, що я скажу щось героїчне. Можливо, я когось і врятував, але це зовсім не те саме, що роблять деякі військові. Певно, в цьому і є правда, що людям ставлять пам’ятники саме після їх смерті, бо за життя подібна увага створює певний тиск, відповідальність, почуття провини, завищені очікування… 

– Чи можна говорити про те, що статус військового ніби “реабілітує” Вас в розумінні тих, хто проти ЛГБТ-людей? Бо, як мені здається, військова людина може дійсно впливати на бачення ЛГБТ.

– Я думаю, що ніхто не має права маніпулювати своїм статусом військового, щоб досягти якихось персональних цілей у житті. Мені говорили, що я навмисно пішов у військо, щоб скористатися статусом “військовий”, роззброїти їхні аргументи. Насправді ж кожен громадянин України є потенційним військовослужбовцем, а, отже, й спосіб мислення повинен бути направлений не на те, “чи піду”, а “коли піду” – тоді думка про “особливий статус” втратить силу.

Фото: особистий архів Петра

У розмові зі мною потрібно брати до уваги той факт, що я проходжу службу, навіть щоб уникнути моїх тригерів, які можуть загострити мою поведінку. Я хотів би, щоб якою не була позиція людини у дискусії, вона зважала на те, що моя психіка зараз – не така стабільна, як у цивільному житті, проте не відмовлялася від своїх переконань.

Підсумовуючи, хочу наголосити, що збільшення видимості ЛГБТ-людей – це не збільшення кількості цих людей. Це в жодному разі не перетягування гетеро-людей у спільноту ЛГБТ+, не руйнування демографічного потенціалу країни. Це про те, щоб зменшити рівень насилля в нашому суспільстві, як психологічного, так і фізичного, абсолютно до різних категорій людей. Психологічне насилля ніколи не дає нічого корисного нікому з учасників. Насилля – це індикатор, що особа сильно подразнена страхом за свою безпеку – фізичну чи психологічну. Борімося не з людиною, яка чинить насилля – а з її страхом, який вона обрала насиллям подолати.