З тоталітаризмом можемо боротися пропагандою – маріуполець Владислав П’ятин-Пономаренко

Події весни 2022 року особливо запам’яталися українцям обсягом охоплених боями територій. Тоді значна частина регіонів України зазнала безпосереднього втручання російських окупантів. Вже після звільнення Київщини та Чернігівщини українці побачили реальні наслідки цілеспрямованої політики російської влади щодо знищення українського народу.  Далі – з острахом передбачали воєнні злочини, що відкриються після звільнення Маріуполя, що фактично одразу опинився в оточенні. Зрештою, 20 травня 2022 року, російські війська повністю окупували місто й розпочали знищення доказів власних злодіянь. Дотепер точна кількість загиблих маріупольців є невідомою, включаючи точні обставини їхньої смерті, що могли б свідчити про інші злочини. Фактично єдиним джерелом інформації є показання мешканців міста, які змогли виїхати й продовжити інформаційно-просвітницьку діяльність, мовлячи на увесь світ.

Так, маріуполець Владислав П’ятин Пономаренко, якому на момент блокади Маріуполя було 16 років, зміг зафільмувати, як ворог знищував його місто. Згодом, після того, як Владислав зміг евакуюватися з міста, його відеощоденник став частиною проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”. Зараз він проживає в Ірландії, де, власне, продовжує поширювати правду про російські злочини, зокрема через власну творчість. 15 березня Владислав став співорганізатором місцевого заходу Solidarity Banquet на підтримку України, що, за його словами, є “громадянським мостом між двома націями”. Під час події  презентовано оновлену версію “Imagine:war”, що відтепер є повноцінним документальним фільмом й зберігає досвід подій, що розгортались протягом 75 днів блокади міста. Власне, символічне “Imagine” запрошує недотичного до цих реалій глядача спробувати “уявити війну”. Більше про фільм, а також щодо того, яким є запит закордонного глядача на “чутливий контент”, яким сьогодні є російсько-українська війна – Владислав розповів у першій частині інтерв’ю для Букв.

Сьогодні Владислав йменує себе митцем-початківцем й прагне продовжувати власну діяльність, мовлячи про важливі суспільні питання, що також залишаються дотичними до пережитого досвіду війни. Власне, на заході Solidarity Banquet презентовано пілотну версію другого фільму Владислава «Clover Road» – про історії українських переселенок в Ірландії, зокрема Яни з Волновахи та вчительки Світлани Корюкової з Харкова. Більше щодо власної діяльності, спрямованої на формування обізнаності про російсько-українську війну серед ірландців, культурний обмін між двома націями, переживання війни та імміграції у своїй творчості, прагнення говорити про ментальне здоров’я української молоді, а також про те, як культура, що розвивалась в Маріуполі, вплинула на його особисте становлення – у другій частині інтерв’ю Букв з Владиславом.

Фото: особистий архів Владислава

– Владиславе, я правильно розумію, що зараз Ви проживаєте в Ірландії? Чи можете розповісти про те, як Вас прийняли місцеві мешканці ,й загалом яким тут є рівень обізнаності про російсько-українську війну, про Маріуполь зокрема? 

– 15 березня відбудеться захід (дата проведення інтерв’ю 14 березня) Solidarity Banquet, який ми робимо на подяку ірландцям. Власне, тому, першочергово, це була ідея просто подякувати. Але, вже пишучи сценарій, я зрозумів, що окрім подяки також маємо вкотре показати, чому ми зараз перебуваємо тут. Щодо ірландців можу сказати, що це – дуже добрі та відкриті люди, які дійсно щиро прийняли нас. Але також, як я чув безпосередньо від ірландців, їм не дуже подобається, що потрібно закривати квоти з прийняття переселенців із Сирії й інших країн не європейських континентів. Бо з ними тут великі проблеми. Ірландці дуже м’які, вони люблять спокійне життя, а народи не європейських континентів відрізняються. У них немає розуміння європейських цінностей, на відміну від українців, які дуже швидко влилися не в культуру, а саме в ірландський соціум. Тому, по-перше, для них це, можна сказати, певна вигода. 

Також вони всі пам’ятають окупацію під Британією, проводять паралелі. Вони ненавидять Британію. Вважають, що Белфаст – це територія Ірландії. Тобто, чисто теоретично, з мови історії, вони розуміють цей контекст. Так, багато ірландців, коли українці тільки приїхали, ще казали “in the Ukraine” тобто “на Україні”. Ще для когось – це був якийсь регіон в росії. Але вони дуже швидко все зрозуміли, і навіть в навчальному центрі, де я вчусь, багато викладачів читають новини, уважно вивчають цю тему. Я іноді з ними розмовляю і ловлю себе на думці, що переді мною ніби українець сидить, який знає безпосередньо усю ситуацію. 

Є люди, які, дізнаючись, що хтось з України, кажуть щось на кшталт “ой, тримайтесь…” і тому подібне. Є прошарок населення, але це радше недруги ірландців, їх називають тревалери, вони з усіма конфліктують і, звісно, коли заїхали українці, вони почали їх ненавидіти так само, як до цього поляків. Але я не беру до уваги цей прошарок населення, бо вони ненавидять всіх, включаючи ірландців. Гасел на кшталт “Росія переможе” чи “Слава Росії”, окрім як від цих виродків, не було. 

Єдине, що останнім часом стало дещо суперечливе ставлення від волонтерів, коли деякі українці почали “зажиратися”, грубо кажучи. Волонтери почали опускати руки. Проте є ті, які вже понад два роки, подекуди ставлячи на друге місце власний бізнес або відмовляючись від відпустки – допомагають українцям із житлом, одягом, їжею – покривають всі базові потреби. Тобто, дуже відчайдушні люди.

Фото: особистий архів Владислава

– Ви згадали навчальний центр й розуміння російсько-української війни безпосередньо від викладачів. Власне, чи впливає цей рівень обізнаності на навчальну програму й можливість вільно обговорювати тему війни?

– В останні місяці увагу Ірландії привернув конфлікт між Ізраїлем та Палестиною. Тобто, рівень інформаційного опору дещо знизився. Більше зараз почали про це говорити, бо Ірландія – дуже пропалестинська країна, чого, якщо чесно, я не розумію, але тут вже не можу “качати” свої права. Хоча 7-го жовтня я випустив у своєму навчальному центрі плакат на підтримку Ізраїлю, і його дотепер не зняли.

Щодо обізнаності. На один предмет нам було поставлено завдання зробити проєкт на вільну тему. Я обрав “Політичні режими Європи”, де напряму пояснював ірландцям, що Росія – це фашистська та імперативна країна. Я розповідав, що те, що вони можуть побачити в пропаганді про шапки-валянки на тлі Кремля – не дійсні. Бо Росія – це, по-перше, бідність та нерозвиненість, а по-друге, терористи та живодери. І тоді, коли я це презентував, хотів донести саме радикальне ставлення до Росії. Насправді світ має розуміти, що це не просто тоталітарний режим, який хоче забрати певну територію. І, відповідно, пояснювати потрібно по-іншому. 

Якщо я почну розповідати це під кутом усього жахіття, порівнюючи це з Третім Рейхом, вони зрозуміють, бо є конкретні паралелі. Це також своєрідна пропаганда від мене, але вважаю це важливим в інформаційному протистоянні. Пропаганда – це не основа демократії, якщо ми позиціюємо себе як вільна країна, але у боротьбі з тоталітарним режимом доводиться боротися такими методами.

Фото: особистий архів Владислава

– Владиславе, знаю, що Ви передусім позиціюєте себе як митець. Тож звідси питання: як сьогодні Ваша творчість споріднена з українськими реаліями й загалом зображенням України саме для іноземної аудиторії?

– Окрім кіно, я також навчаюсь на дизайнера і, загалом, я ніколи, навіть коли пішов в театр і вже потім, коли почав займатися цим напівпрофесійно, не позиціював себе як актор чи кінорежисер. Ні, це звучить занадто пафосно. У мене немає освіти й загалом мені ще потрібно багато розвиватися й професійно зростати. Тож я позиціоную себе як митець-початківець, або митець, що розвивається. Важливо, що мої навики митця розвивались завдяки Платформі ТЮ та менторству Діани Берг. Зараз я роблю дизайн у навчальному центрі, це буде революційний проєкт для класного кабінету.

Це, з одного боку, інноваційно, а з іншого – я намагаюсь вносити в проєкт саме українську культуру. Це наші кольори, це також постери з українськими фотографіями. Ще я продовжу гру зі словами “Imagine War”. Дякую Джону Леннону за цю неймовірну пісню, яку, до речі, я постійно слухав в підвалі, перебуваючи у Маріуполі, вона мене дуже підтримувала. І, загалом, таку позицію Джона Леннона мені хочеться продовжувати. Тобто, це таке українсько-ірландське приміщення, в якому буде філософія українства від українського студента. Це про те, як я бачу цю освіту і, власне, як культурний обмін цьому сприяє. 

Також зараз я пишу вірші про переживання щодо війни та імміграції. В останні тижні знімав фільм про українських переселенців в Ірландії. Далі в планах ще проєкти з режисером Євгеном Афінеєвським, автором фільму “Зима у вогні” про українську Революцію гідності. Зараз ми домовляємось щодо спільного проєкту про дітей війни. Ще дуже хочеться відзняти вже готовий сценарій до фільму про підліткові ментальні проблеми, зокрема, що стосуються переселенців. Також найбільш значними є плани створити саме художній фільм про Маріуполь.

Фото: особистий архів Владислава
На фото: з Євгеном Афінеєвським

– У своєму інтерв’ю раніше Ви ділилися планами щодо того, аби випустити власну поетичну збірку, зокрема віршів, написаних українською, й творів, які Ви також писали, перебуваючи у Маріуполі. Чи можу поцікавитися, на якому етапі робота над збіркою?

– Так, на даному етапі збірку ще потрібно доопрацювати. Я над цим поступово працюю, однак це дуже важко, тому що це не просто сісти написати вірш про любов, природу чи інші переживання. Для цього потрібно увійти у стан пережитого, згадати й висловити поетичними словами. Але однаково я не роблю це професійно. Більш професійно я займаюсь дизайном, тому що за цим напрямком навчаюсь і в Україні, і в Ірландії. 

Додатково це кіно, адже маю 10 років досвіду в театрі. Також це про навички режисерування. В Маріуполі у мене викладав режисер Антон Тельбізов, він, до речі, зараз відкрив в Німеччині творчий хаб для українців. Я дуже надихаюсь ним, вважаю його зразком наслідування, адже саме від нього перейняв багато знань. Ще хочу згадати про режисерку Ольгу Самойлову, яка зараз відкрила власний театр у Німеччині, від неї я також багато перейняв. Хоча ніколи не навчався саме професійно ні на кінороба, ні на журналіста, ні на актора. 

– Якщо говорити знову-таки про будь-які прояви Вашої творчості, як пережитий досвід впливає на інші суспільно значущі теми, які Ви прагнете порушувати у власних роботах?

– По-перше, я хочу говорити про ментальне здоров’я молоді, переважно української, яка емігрувала або, власне, перебуває в Україні також. Це дуже важлива тема, аби порушувати її, й саме молодь може зробити це найбільш влучно. Можливо банально, але також хочу звернути увагу на питання рівності людей. Окремою важливою темою є політична обізнаність. Я вважаю, що людина не може бути аполітичною – незалежно від того, чи вона праворадикальна, чи ліворадикальна, чи центристських поглядів – головне, аби вона мала свою особистість у цьому питанні. 

Для мене це так само важливо, як і те, яким чином людина себе репрезентує. Якщо вона живе з мисленням “не все так однозначно, ми нічого не знаємо”, що є поширеним не лише серед росіян, але і європейців, то як вона буде визначати себе за нацією? Бо деякі люди вважають, що вони нічого не винні державі. Так, можливо є питання до влади, я не сперечаюсь, але бути причетним до розуміння певних політичних питань – це бути причетним до своєї національності.

Фото: особистий архів Владислава

– На жаль, у світі дотепер побутує думка про те, що “мистецтво поза політикою” або “вище за політику”. Ви, як митець нового покоління, яким бачите актуальне мистецтво нашого часу?

– Я вважаю, що через мистецтво ми маємо доносити важливі меседжі. Бо насправді світ дуже втомився від стандартних фільмів від Marvel, адже нікому вже не цікаві супергерої. Ми бачимо, які стрічки зараз отримують “Оскар”, наприклад, “Бідолашні створіння”, який порушує важливі соціальні питання, включаючи проблематику становлення людини й самопізнання. Також “Оппенгеймер”, який історично розповідає про щось конкретне. Я вважаю, що починаючи з маленького мистецтва, до якого я вважаю, що також належу, дуже важливо мовити про політичні й соціальні теми, цікаво їх розкриваючи.

Бо, знаєте, якщо умовно якийсь політик прийде до молоді зі словами “У нас тут проблеми з рівністю між чоловіками та жінками або наявні питання щодо гомофобії” – тоді всі посміються, бо ми ж у 21 столітті, яка нерівність? Вже потім навіть на державному рівні “вилазять” сексистські жарти, прояви неприпустимого ставлення чоловіка до жінки чи навпаки. Однак саме завдяки мистецтву люди бачать візуально, і це не просто слова, які швидко забуваються, це емоції, які вкорінюються в душі.

– За ці два роки, відколи Ви переживаєте період свідомого становлення як митця, чи зазнавали Ви упереджень щодо тем, які робите центральними у своїй творчості?

– Насправді я постійно помічаю в суспільстві проблеми щодо обговорення значущих тем. Коли я виїхав і почалось так зване нове життя після Маріуполя, крім того, що війна “вбила” в мені будь-яку дорослість, хоча й виховала самостійність, але також це вплинуло на те, що емоційно ти відчуваєш себе неживим. Будучи позбавленим певних емоцій, спершу я був дуже відкритим до людей, прислухався до них. Вже зараз буває сиджу, слухаю якісь розмови й не розумію, як люди можуть так дещо обмежено мислити. Хоча, звісно, кожен має право на свою думку.

У цьому запитанні вкотре хочу подякувати режисерові Антону Тельбізову, адже за його сприяння я і раніше в театрі грав у багатьох політичних спектаклях. Також, наприклад, у нас були постановки про екологічні проблеми, про певні філософські питання життя. Мій найулюбленіший спектакль – це “Тіні забутих предків”, де ми також порушували тему любові, людини в природі… Зараз, маючи  “Imagine:war” та фільм “Clover Road” – про історії українських переселенців в Ірландії – я маю можливість розкривати важливі теми. У мене є сили, енергія та бажання це робити, але доля покаже – зламаюся чи ні. Адже багато амбітних людей щось розпочинали, але вигорали під певним тиском чи обставинами…

Фото: особистий архів Владислава
На фото: під час перегляду “Imagine:war”

– Владиславе, хочу обговорити тему щодо упереджень, яких зазнавали маріупольці з 2014 року. Зокрема, щодо “невизначеності” мешканців міста. Власне, наскільки контекст реалій, яких зазнала наша країна у 2014 році, був зображений у виставах й театрі, до якого Ви були залучені?

– Я почну з того, що особисто мені не подобається толерування маріупольців у медіа в тому сенсі, що в Маріуполі взагалі не було “сєпарів”. Ні, вони були. І залишаються дотепер. Хтось, звісно, змінив думку, для когось “не все так однозначно”, ще дехто став  радикальнішим.

У театрі ми завжди були в цьому контексті, візьмемо навіть спектакль “Тіні забутих предків”, що також є свідченням нашої історичної боротьби. Під час карантину ми робили онлайн-спектакль з “Дахою Брахою”, що теж було нетипово для цього регіону. Я кажу саме про розуміння, бо це дійсно крута українська не попса, а саме музика. Це продовження наших традицій, не шароварщина, не надмірна фольклорність… Також ми влаштовували різні культурні івенти, зокрема на День Незалежності.

Я хочу сказати, що культура, яка розвивалась в Маріуполі, допомогла й мені, бо будучи дитиною, я багато не розумів. У нас в 41-ій школі був директор, який став відомим ще у 2014 році, коли вивісив прапор України на будівлю зі словами: “ми це зробили за законом”. Тобто, нібито лише вимушено, згідно з законом. І, як дитина, я не розумів, як цей директор підживлює російські наративи. Вже потім, завдяки культурі, частиною якої я став, побачив, що може бути інакше.

В один день приходжу до батьків і кажу: “мамо, тато, я йду з цієї школи”. Я тому і пішов навчатися до коледжу, бо мені це набридло. Наприклад, була ситуація, коли ми знімали відеоролик для конкурсу “Крилатим ґрунту не треба”, це одна з перших моїх самостійних робіт. Я намагався виконати це максимально традиційно, ми зробили малюнки на обличчі з українськими візерунками й інтегрували багато українських елементів. Тоді приходить цей директор і – його пряма цитата: “а что вы как эти американские п*дарасы раскрасились?”. Це типові російські наративи.

Ще хочу згадати, що у 2020 році я разом зі своєю вчителькою їздив до Києва на конкурс, де презентував свій перший короткометражний фільм “Темна смуга” – про проблеми міграції, вже тоді мене зачепила ця тема. І насправді протягом 2020-2022 років я шукав платформи, щоб розширити цю проблематику. Однак життя склалось так, що я сам опинився в цьому контексті й тепер маю більше голосу мовити про це. Повертаючись до того, які теми я прагну висвітлювати, це й виклики міграції. Адже в українському суспільстві існують думки, що якщо ти виїхав, то тобі тут живеться круто. Але, спілкуючись з людьми, я зрозумів, що кожна історія – це окрема трагедія.

Фото: особистий архів Владислава

– Владиславе, насамкінець я б хотіла попросити Вас повернутись до спогадів про рідне місто й сформулювати звернення до українців. Яким Ви прагнете зобразити Маріуполь для тих, хто, не встиг побувати у довоєнному місті?

– Маріуполь до війни – це місто, яке розвивалось настільки стрімко, що від дитячих мрій переїхати до Нью-Йорка з’являлися мрії, аби будувати щось своє у  Маріуполі. Наприклад, відкрити власну кіностудію.  У 2021 році – це була культурна столиця країни. І, напевно, якби не війна, Маріуполь став би одним із центральних міст країни, хоча в економічному плані так і було. Маріуполь – це також про дуже сильних людей. Я хочу нагадати, що пекло, якого зазнав кожен маріуполець, навіть той, хто виїхав 24 лютого, довелось проживати фактично самостійно, бо міська рада залишила місто. Так, я хочу окремо “кинути камінь” в сторону мера Бойченка і передати, що я його не дуже поважаю.

Маріуполь – це наша окрема одиниця великого болю. Але це також осередок стійкості народу. Дотепер багато маріупольців продовжують волонтерську діяльність, опікуються нашою культурою. Значна частина зараз на фронті або роблять внесок в інформаційну війну. Я дуже надихаюсь маріупольцями. Знаєте, якщо рай і пекло існують, то маріупольці – це люди, які вже побачили пекло і більше туди не потраплять.

Важливо не забувати, по-перше, про внесок бригади “Азов” в оборону міста. По-друге, не забувати про страждання самих маріупольців. Мені дуже прикро, що маріупольські переселенці можуть зазнавати в межах України різних викликів, включаючи питання житла й інше. Я не кажу про те, що нам хтось чимось зобов’язаний. Ні. Але не забуваймо про маріупольців, бо кожен з них – це окрема болюча історія цієї війни.