25 березня відзначають 25 роковини смерті В’ячеслава Чорновола: чим він відомий як дисидент

Джерело: Букви

«Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України».

Рівно 25 років тому в автокатастрофі на шосе біля Борисполя загинув В’ячеслав Чорновіл – публіцист, політик, дисидент, політичний в’язень комуністичного режиму, який став символом боротьби за України. За своє життя він встиг взяти участь у відомому протесті у кінотеатрі “Україна” у 1965 році, відбув понад 15 років таборів і став політиком вже за часів Незалежної України.

Утім, почнемо з того:

Хто такий В’ячеслав Чорновіл і де він народився

24 грудня 1937 року у родині вчителів народився В’ячеслав Чорновіл. Його батько походив із давнього козацького роду, а мати належала до роду меценатів Терещенків. Родина Чорноволів зазнала радянських переслідувань, зокрема брата В’ячеславового батька заарештували. Тому вони були змушені переїжджати з села до села, змінюючи місце роботи.

З дитинства майбутній діяч мав хист до написання творів; здобув середню освіту з золотою медаллю. Після цього вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологію, утім, пізніше перевівся на журналістику. Через свої “нестандартні думки” у студентській газеті йому довелося на рік перервати навчання. Чорновіл поїхав на “перевиховання” на Донбас, де працював у багатотиражці будівельників. Проте звідти він привіз статті й зміг продовжити навчання, закінчивши його пізніше з відзнакою.

Під час випускного вечора В’ячеслав Чорновіл дав клятву, що буде все життя боротися за Україну.

“Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору – або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі”.

З 1960 року до 1963 він працював у журналістиці: редактором, а пізніше старшим редактором. У 1964 році він склав кандидатський мінімум, пройшовши до аспірантури Київського педінституту, яку так і не закінчив.

Початок антикомуністичної діяльності та репресії

4 вересня 1965 року у кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова – “Тіні забутих предків”, що перетворилася на політичну акцію непокори. В’ячеслав Чорновіл разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступили проти політичних арештів. Внаслідок чого Чорновола виключили з аспірантури, позбавили роботи та можливості публікувати свої праці.

Наступними його кроками стало заснування в Україні національно-визвольного руху шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севруком тощо. Діяч виступав за відновлення української незалежності, мови, культури, духовності. Ще його діяльність поширювалася у Київському клубі творчої молоді (КТМ).

Перші три місяці примусових робіт він отримав за відмову давати свідчення на закритому суді над братами Горинями. Після звільнення з роботи він прискорив працю над документальним дослідженням “Правосуддя чи рецидиви терору?” (травень 1966 року), що стало одним з найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики.

1967 року Чорноволу було оголошено про перше ув’язнення

У листопаді 1967 року діяча звинуватили у “наклепі на радянський суспільний і державний лад”, що призвело до трьох років ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною стала його документальна збірка “Лихо з розуму” (Портрети двадцяти “злочинців”), де розповідалося про арештованих у 1965 році шістдесятників. Його звільнили у 1969 році.

“Ми завжди були противниками насильницької русифікації. Ми завжди виступатимемо проти насильницької українізації. Але нам потрібна така національна політика, яка допомогла б кожному громадянину республіки самому […] відчути органічну потребу вивчити державну мову і гордитися знанням цієї мови”.

Проте книги публіциста зробили його лауреатом премії для найкращих журналістів світу, що боронять права людини. СРСР теж надав йому “визнання”, яке часто отримували українці, – чергове ув’язнення.

У 1970 році Чорновол став випускати підпільний журнал “Український вісник”, де публікував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Організатору, редактору і видавцю у 1972 році виносять другий вирок – 6 років таборів і три роки заслання за “антирадянську пропаганду й агітацію”, що вважалося “особливо небезпечним державним злочином” (стаття 62 Карного Кодексу УРСР). Його викрили під час відомої загальноукраїнської “зачистки”.

Більше як половину терміну ув’язнення він провів у ШІЗО (штрафному ізоляторі) і ПКТ (приміщенні камерного типу). Письменник  Михайло Хейфец у своєму нарисі назвав Чорновола “зеківським генералом”, оскільки той був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань тощо.

“Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру до смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги “Правосуддя чи рецидив терору” і “Лихо з розуму” – про те, як хтось ламавсь, а хтось вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в’язням: “Що? Навчилися у Чорновола?”.

У 1975 році він разом із Борисом Пенсоном написав книгу “Хроніка таборових буднів”, яку нелегальну передали з табору за кордон і опублікували 1976 року у журналі “Сучасність”.

Через три роки публіциста відправили етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), але ще через рік він зміг стати членом Української гельсінської групи.

У 1980 році його знову заарештували і відправили на заслання за сфабрикованим звинуваченням, але вірогідно за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі. Його засудили до п’яти років позбавлення волі, а звільнили 1983 року – за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Йому вдалося повернутися в Україну у 1985 році, де він відновив політичну діяльність.

“Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу”.

Ще за три роки влада розгорнула кампанію видворення Чорновола та М. Гориня з країни через інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць. У 1987 році він відновив видання “Українського вісника, 1988 року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Він став співавтором програмних документів, зокрема “Декларації принципів Української гельсінської спілки”. Вона стала першою відкрито опозиційною КПРС організацією партійного типу, яка була в Україні.

Діяльність наприкінці 1989 року і вже за часів Незалежності України

З моменту заснування Народного Руху України (НРУ) в вересні 1989 року і до грудня 1992 року В’ячеслав Чорновіл обіймав посаду голови НРУ. Сам Чорновіл казав, що ідея створення Руху виникла на хвилі громадського натхнення, спричиненого руйнуванням комуністичної системи і перебудовою.

Частина суспільства, а також інтелектуали, колишні політичні в’язні та інші активні громадяни долучилися до цього руху, спільно намагаючись змінити ситуацію в країні. Після неодноразових спроб створити аналогічні організації виявилось, що відновлення діяльності національно-патріотичних груп було більш успішним завдяки підтримці Спілки письменників України. Це дозволило проголосити програмні положення НРУ і сприяло активному росту організації в різних областях країни.

“Коли нам кажуть, що російський народ у цьому не винен, я згоден, але не зовсім. Він був вимушеним носієм цієї імперської ідеї. Йому вносили це в гени. Почуття імперськості вносилося в гени простої людини. Чернишевський про це колись дуже добре сказав, що коли починаються якісь внутрішні негаразди, тоді необхідно покликати з печі російського мужика, викликати його патріотичні почуття та шукати десь турка зовнішнього, щоб він не бачив турка внутрішнього”.

У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл став депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України, де він представляв радикальне крило демократичної частини. З квітня 1990 року по квітень 1992 року він очолював Львівську обласну раду та облвиконком.

1990 року у Львові він виступив з промовою, де сказав фразу, яка стала дуже відомою: “Розвалюється гнила Російська імперія”. Тоді він вітав лауреатів фольклорного фестивалю “Громада”, а саму промову виголосив на заповненому львівському стадіоні, пообіцявши, що Україна стане суверенною та незалежною.

Це сталося за рік – 24 серпня 1991 року. Того дня він був одним із тих, хто заніс прапор України до зали Верховної Ради України.

У 1991 році Чорновіл брав участь у президентських виборах.

 “Програв не я. Програла Україна”, – сказав він, коли не виграв вибори.

З 1992 року до 1998 року він працював на постійній основі в парламенті України, де був народним депутатом двох скликань і очолював депутатську фракцію НРУ. Крім того, він був членом української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Чорновіл також активно займався журналістською діяльністю, працюючи як редактор газети “Час/Time” та “Час”. Він був визнаний і лауреатом численних премій, серед яких Державна премія України ім. Т. Шевченка (1996) та Міжнародна журналістська премія ім. Ніколаса Томаліна (1975). Чорновола також нагородили орденом Ярослава Мудрого V ступеня в 1997 році.

Смерть В’ячеслава Чорновола

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув у трагічній автокатастрофі на шосе під Борисполем. Щодо цього досі точаться дискусії – чи був це трагічний випадок? У 2000 році Чорноволу було надано звання Героя України.

В’ячеслав Чорновіл залишається генієм українського національного самоусвідомлення, втіленим у практиці філософа дисидентства, вершника суспільно-демократичних ідей XX століття, українського демократичного “фундаменталіста”.

Слова товариша по ув’язненню Михайла Хейфеца, автора книги “В’ячеслав Чорновіл – зеківський генерал”, є важливими: “Спостерігаючи його з боку, я зіставляв його з Ганді, Неру, Кеніатою, Нкрумою; це саме подібний до них тип національного ватажка”.