Втратила бабусю, змогла евакуювати маломобільного тата й родину: історія маріупольки Яніни

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Окупація – термін, який став зрозумілішим для значної кількості українців у 2022 році. Вона може супроводжуватися “тихим терором”, або ж наближатися під супровід кривавих боїв… В пам’яті неминуче постають події оборони та облоги Маріуполя – понад 80 днів спротиву, виснажливих боїв, дотепер точно не встановлена кількість втрат, фактично цілковита руйнація міста. Це безліч історій виживання або ж навпаки. Сьогодні Маріуполь перебуває в російській окупації й, за словами пропагандистів, нібито “оживає”. 

Однак, насправді ж, кожне окуповане місто зараз оживає саме у спогадах. В моментах, коли це було звичайне життя без війни. І так само, у спогадах, місто отримує голос мовити про свій біль. Сьогодні цим голосом стали їх мешканці. Адже люди, які пережили безперервні бомбардування,  виживали без базових потреб, зазнали загибелі близьких, подолали надскладну евакуацію та відчули втрату рідної домівки – єдині свідки прожиття реального досвіду війни. Відповідно, і досвіду конкретного міста.

Букви розпочинають серію матеріалів про окуповані міста та історії їх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Таким, власне, був і Маріуполь. Букви поспілкувались з Яніною – корінною маріуполькою, яка застала епізод війни у 2014 році, коли Маріуполь протягом місяця перебував під контролем бойовиків самопроголошеної ДНР. У 2015 – Яніна переїхала до Києва, однак події оборони міста з 24 лютого 2022 року – думками вона проживала саме тут. Її родина, а саме мама, тато, сестра та бабусі – мешкали на Лівобережжі – найбільш небезпечній точці на карті весною 2022 року. Повноцінний зв’язок зі своїми рідними Яніна втратила майже одразу й надалі – її досвід проживання війни полягав у порятунку родини.

Зокрема, протягом декількох місяців, Яніна намагалася розшукати та повернути свого маломобільного батька, якого вивезли в невідомому напрямку зі зруйнованого окупантами будинку. Також було важливо забезпечити евакуацію для мами, сестри та бабусі з вже окупованого Лівобережжя. Усі поодинокі евакуаційні автобуси забирали людей лише з правого берега… У розмові з Яніною – спогади про довоєнний Маріуполь, зміни, яке переживало місто з 2014 року, події повномасштабної війни та їх прожиття у свідченнях родини, особисту втрату під час облоги міста, а також про етапи пошуку батька, евакуацію родини та наслідки цього прожитого досвіду.

Герої серії матеріалів про окуповані міста – також є учасниками кампанії “Мій дім помістився в чашку” від Helping to Leave – організації, що допомагає виїхати українцям з тимчасово окупованих територій.

Далі – пряма мова Яніни.

Фото: з родинного архіву
Родина Яніни

Про Маріуполь, яким він залишився у спогадах з дитинства.  Про “довоєнний Маріуполь”

– Маріуполь залишився у моїх спогадах дуже різноманітним. Я люблю своє місто, але водночас я людина, котра ставиться до речей без зайвих прикрас. Маріуполь, в якому я зростала і той, яким він став з 2014 року – два кардинально різні міста. З часів, коли я була маленькою, звісно, в мене є багато чудових спогадів про походи влітку з бабусею щодня на море і ще безліч таких ностальгічних дитячих моментів, котрі я дуже люблю. Але в ті роки Маріуполь був на сто відсотків індустріальним містом. Ні для кого не секрет, що наші заводи годували більшу частину міста. До того ж майже в усіх в родині хтось був металургом. В моїй – всі чоловіки металурги, починаючи з двох моїх прадідусів. Тому Маріуполь тоді був більш таким сіреньким, промисловим, але містом з дуже великим потенціалом. А ще містом, де завжди було дуже багато культур.

Десь з 2014-2015 років, після того, як Донецьк окупували, а Маріуполь відбився – він дійсно став перлиною Приазов’я. В усіх сенсах. Загалом, щоразу як я приїздила навідувати батьків, була немов маленька дитина, ходила тицяла пальцем із запитанням “а це що? а то що?”. Було дуже багато нового. Взимку місто буквально світилося. Знаєте, я дуже люблю зимовий період, новорічні свята… І в Маріуполі ця атмосфера дуже відчувалась. Практично кожен автобус був ззовні прикрашений гірляндами. В нічному місті це особливо дивовижно. Тому в мене дуже багатогранна любов до Маріуполя, адже я полюбила його ще більше, коли він став гарнішим. Але люблю його і тоді, коли згадую про нього як місто дитинства. Це як з коханою людиною, з якою ти змінюєшся протягом життя, в певному сенсі стаєш краще, але це кохання нікуди не зникає… 

Я ще помітила, що у місті останніми роками відкривалося дуже багато хабів, і відсоток молодих людей, котрі хотіли поїхати з міста – значно зменшився. Тому що, коли я була маленька, звісно, всім якось хотілося у великі міста. І це абсолютно нормальна історія для всіх дітей з відносно маленьких міст. Але я була приємно вражена і щиро тішилась, що для молоді у Маріуполі стало дуже багато можливостей розвитку, проводили різні фестивалі, творчі заходи. Місто жило та ставало краще.

Фото: з родинного архіву
Яніна, сестра Юлія та тато Олег.

Про те, чи відчував Маріуполь наслідки війни з 2014 року і як ці зміни вплинули на спогади про місто

– З 2014 року я ще певний час жила в Маріуполі, а зі школи випустилась у 2015. Тож дуже добре пам’ятаю події, коли наше місто було у сірій зоні. Я вже була достатньо свідомою дівчиною, щоб спостерігати ситуацію та аналізувати її. Чудово пам’ятаю, як ми з однокласниками сиділи у Твіттері і просто слідкували за тим, як маріупольці з різних районів пишуть “де, кому і наскільки сильно чути вибухи”. Адже ми знаходимось у степовій зоні, на затоці Азовського моря, тож відповідно звук дуже добре ширився. Ми з родиною взагалі мешкали на Лівобережжі, районі, котрий найближче до лінії зіткнення. Так, це було страшно.

Звісно, були люди, які на певний час виїхали з міста. Пам’ятаю, коли я пішла в 11 клас, це був вересень 2014 року. Минуло буквально два тижні навчання й в той період почали дуже близько обстрілювати. Ми знаходимось в школі і нам кажуть: “ми відпускаємо вас із занять, але обов’язково потрібно, щоб за вами прийшов хтось з родичів”. І я, дівчина майже 17 років, сиджу і плачу, тому що відчуваю себе цією дитиною в дитячому садочку, котру забирають останньою. Я розуміла, що мене ніхто не забере, тому що мій тато лежачий, а моя мама сама теж освітянка і зараз знаходиться в іншій школі, у подібній ситуації. Я сиджу, плачу і не розумію, що мені робити… Але добре, що батьки мого однокласника, який мешкав на тій самій вулиці, що і я, змогли мене супроводити.

Здається, що під час тих обстрілів вперше моя мама сказала приготувати речі. На ніч ми зібрали усі документи, якісь цінні речі, та поклали на стільчик, щоб, раптом що, виїхати з міста. Тоді цього не сталося. Я також дуже добре пам’ятаю день, коли влучили у житловий масив Східний. Якраз того дня я йшла навідувати тата і все не могла дочекатися маршрутки. Вирішила, що піду пішки. І просто бачу, як в той бік їде одна швидка, друга, третя… Я прекрасно пам’ятаю і 8-9 травня 2014 року, коли майже ніхто не пішов до школи, тому що в центрі міста точилися бої. Я пам’ятаю ці фото калюж крові в центрі міста… Якось, на уроках, в травні, коли завдань вже практично не було, ми заходили на сайт Маріуполя, де писали щодо ситуації в місті. Дивишся, що там над міською радою підняли прапор ДНР, потім через півгодини – прапор України. Все це відбувалось дуже активно. 

Після того, як я переїхала до Києва, в мене був легенький ПТСР через звуки обстрілів. Пам’ятаю випадок, коли на подвір’ї гуртожитку хтось вибивав килим і в мене просто нав’язлива думка: “тільки не це. тільки не знову”. Або, наприклад, їхала вантажівка і щось металеве сильно грохотало в кузові. Всі ці вікна, що трясуться… Зараз це  також вже дуже знайомі всім українцям відчуття, коли ти не можеш розрізнити звук грому від прильоту.

Фото: з родинного архіву
“Це фото я називаю “малесенькі мандаринки”. Бо воно дійсно чомусь таке мандаринове. Тут дуже добре видно наш з сестрою характер. Це ми відпочивали родиною у Ялті”, – Яніна.

Про українське середовище й заперечення російського контексту. А також те, якою була позиція містян

– Не знаю, чи то мені так пощастило, чи ще щось, але нещодавно ми з подругою, з якою дружимо з 16 років, задумались про те, що не можемо згадати, що хтось з наших вчителів висловлював якісь проросійські наративи. Ми можемо згадати вчителів, які були чітко проукраїнські. Пам’ятаємо і вчителів, від яких ніколи нічого не чули щодо їх політичної позиції. Це також зрозуміло, адже педагог не може в присутності учнів висловлювати власні політичні погляди. Адже вони не мають право напряму впливати на розвиток і формування думки учнів. Тому я відчувала себе в середовищі, яке було суто проукраїнське. Так, було декілька людей з неоднозначними поглядами, але це вважалось чимось дивним. І це точно не було круто.

Мій тато, наприклад, 1958 року народження, і він насправді відіграв дуже важливу роль у формуванні мого світогляду й ставлення до російського. Він хейтив усе радянське, російське, ненавидів Путіна. На момент початку російсько-української війни, він вже був лежачим, але висловлював думку про те, що якби не був паралізований, пішов би боронити наш рідний край. Батько, до речі, в юності мав розряд зі стрільби з гвинтівки. Від мами позиція була такою ж проукраїнською. Я загалом 10 років займалась народними танцями. Вивчала танці кожного регіону. Ще я завжди любила українську мову. Пам’ятаю трішечки наївну свою думку про те, що зараз я переїду до Києва і буду тут більше спілкуватися українською мовою. Як і всі. Яким було моє здивування, коли я все ж переїхала.

Фото: з родинного архіву
Яніна, сестра Юлія та мама Олена

Знаєте, в моїй родині не було проросійських закликів, але цікаво, наскільки через контекст телебачення деякі “щупальці” цього спрута проникають в свідомість. Тому що в мене, наприклад, ніколи не виникало дисонансу, чому я живу в Україні і спілкуюсь російською. Ось моя бабуся родом з Полтавщини. І у нас в родині дуже часто в розмові “проскакували”  слова на кшталт “ледащо”, “чимчикувати” й інші – це для мене просто немов хліб насущний. Обожнюю. Але нещодавно я згадала, що коли була маленькою, хоч і з дитинства добре знаю українську, але коли моя бабуся казала на “зеркало”, при російському спілкуванні – “дзеркало”, мені здавалось, що це звучить якось по-сільському. Хоч і в родині у мене ніколи не звучало наративів про те, що українська – це мова, що поширена умовно в селі, чи відносно у малих містечках.

Історично ця “прірва” між російськомовними та українськомовними – завжди чимось підживлювалась. Важливо розуміти, що у цьому не винні люди в тих містах, куди приїхали люди зі Сходу. Або ж люди зі Сходу не винні у таких упередженнях щодо них. Наприклад, у мого тата були друзі із Заходу України і якось вони приїхали до нас в Маріуполь. І, знаєте, ці упередження працювали в обидві сторони: люди зі Сходу думали, що вони приїдуть до Львову і їм там “наваляють”, бо почують, що вони спілкуються російською. Натомість люди з Заходу України думали, що їм на Сході “наваляють” за українську. І раптом, якщо люди перевіряли це на практиці, виявляється, що такого не відбувається. Це те, що людям обережно “прививали” протягом років. Адже не завжди такі речі обмежуються лише політичними питаннями. Історичний контекст також є важливим.

Про становище, в якому опинилась родина з початком повномасшабної війни. Переживання дітей, котрі чекають звістку від батьків…

– В Маріуполі всі комунікації глобально зникли для всіх 2-го березня. Але зв’язок зі своїм татом я втратила 26 лютого. Тому мій градус тривоги почав підніматися вже з того моменту. І, звісно, коли другого березня зі зв’язку зникла і мама, а відповідно всі, тобто сестра, і бабуся – це був край. До цього часу я ще намагалась зв’язуватися з поліцією, волонтерами, щоб з’ясувати, що з татом. Якось на автоматі першою думкою в мене був тато. І для мене це було логічно, тому що мама мобільна, вона в компанії моєї старшої сестри. А ось тато лежачий і з ним лише його мама, якій 8 березня 2022 року виповнилося 88 років. Я розуміла, що вони не подбають про себе. 

Тоді одразу з’явилося безліч маріупольських чатів, де ми намагалися хоч щось дізнаватися. Це відбувалось так, що якщо у якоїсь людини, яка перебуває в Маріуполі, хоч на секунду з’являється зв’язок і вона встигає щось написати, це буде повідомлення на кшталт: “ми в порядку, влучили в такий то будинок…”.  Тоді було хоча б розуміння, чи живі твої близькі. Ми жили буквально з “прирослим” телефоном до руки. Та як і всі тоді. Просто у моєму випадку, ти паралельно намагаєшся слідкувати за новинами, що взагалі відбувається в країні, і тим, щоб якось навігувати ситуацію зі своєю родиною. У мене на той момент було фактично 3 роботи. Пам’ятаємо, що на початку повномасштабної війни був підйом різних кіберініціатив. Тож до мене постійно приходили люди, просили написати якісь тексти для реклами тощо. І мені це допомагало не впадати у відчай. Але водночас я не зупиняла своїх спроб зв’язатися з рідними. 

Фото: з родинного архіву
Батьки Яніни.

Мені якось подзвонила власниця квартири, на котрій я колись мешкала. Дуже хороша жінка. І вона мені каже: “Яніно…”. В той момент мені здалося, що це мама. Такий голос був схожий. І я відповідаю: “Мамо, мамо, це ти, я так рада тебе чути”. А вона мені: “Боже, Яніно, дитино, вибач, ні, це не мама (називає своє ім’я)”. І я чую, як вона починає плакати, затуляє слухавку, але все ще чути, що каже: “Сашо (її чоловік), боже, вона подумала, що це мама”… Так почувають себе всі діти, котрі чекають.

Думки про загибель близьких та особиста втрата у Маріуполі

– У мами все ж інколи пробивався зв’язок. Вони мешкали на сьомому поверсі і якщо це поверхи вище, то можна спробувати походити по хаті, щоб “нашаманити” ту одну паличку мережі і передати якусь вісточку. Така перша звістка від мами була у мене 10 березня. Вона тоді вийшла на двір варити картоплю на вогні. І коли мама несла з вулиці цю їжу, стався сильний обстріл і ось в цьому стані вона змогла мені додзвонитися. Це була ніби налякана дитина, яка хоче почути, що щось роблять, аби їм допомогти. Почути, що є надія. І я завжди, як була можливість, повідомляла їй про свої дії. Для неї це було підбадьорююче. Тому що це Лівий берег… З Маріуполя пішло декілька евакуаційних автобусів, але всі вони забирали людей з правого берега. До Лівобережжя всі доступи були знищені. Люди були в розпачі.

Одного дня в черговому чаті надіслали фото будинку, в якому мешкав тато. Він був просто чорний. Весь обгорілий. Тоді моєю першою думкою було те, що тато з бабусею просто згоріли в квартирі. Аж поки якась невідома людина не надіслала фото клаптику записки, написаної маминим почерком про те, що вона сходила до батька і принаймні в квартирі їх не було. Я точно знала, що це дійсно записка від моєї мами, тому що там вона зверталась до мене так, як не міг би ніхто інший. Але я всерівно не розраховувала, що вони живі. Думала, що, можливо, їх тіла просто винесли. Але я почала вишукувати бодай якусь інформацію. Тоді мені написала моя найкраща подруга про те, що в її мами, в будинку мого тата, мешкала однокласниця. Була надія, що вона щось знає. Я написала цій жінці, вона ж перенаправила мене на свою маму. Дійсно, та літня жіночка пам’ятала мене і всю нашу родину. 

Фото: з родинного архіву

А далі вона каже: “Яніно, дитино, вибач, бабуся загинула”. Це сталось в ніч з 12 на 13 березня… Мого тата, як виявилось, винесли в інший під’їзд. Тоді від вибуху вибило всі вікна та двері, тож він зміг покликати на допомогу. Це також, певною мірою, диво. Потім з’явився зв’язок з мамою. Це, в кращому випадку, відбувалось раз у два тижні. Я передала їй інформацію про батька. Про те, що умовно в той час, коли я отримала звістку, він був живий. Далі знову тиша. 19 квітня, в день народження тата, мені у Вайбер приходить повідомлення, що він перебуває у лікарні в Новоазовську. Я дізналась про це від однієї з пацієнток. Тоді, до речі, я змогла поговорити з батьком…

Про евакуацію мами, сестри та бабусі в час невідомості щодо того, як врятувати тата

– Коли Лівобережжя окупували, деякі люди з-під Маріуполя змогли роздобути сімки ДНР-івського оператора “Фенікс”. У мами був сусід, який також приїздив з-під Маріуполя і через телефон якого ми змогли з нею інколи зідзвонюватися. Виявилось, що це саме мама знайшла тата. Вона декілька разів ходила до його будинку і все було безрезультатно. І коли вже вирішила піти туди востаннє, їй сказали, що в першому під’їзді на підлозі лежать дві лежачі людини. Серед них дійсно був тато. Потім мама натрапила на якихось волонтерів з ДНР. Вона не знала, як краще зробити, а зв’язку зі мною не було. У мого батька двічі був інсульт, він мав діабет другого типу, ліків немає, він лежить на підлозі напівоголений, ще й отримав обмороження пальців ніг… Тому вона все ж вирішила передати його цим волонтерам, бо інакше він би просто помер. І це було правильне рішення. 

Мама ще знайшла копію його паспорту у себе в документах. Мої батьки розлучені, тому коли їм потрібно було разом щось вирішувати у нотаріуса, у мами залишилися ксерокопії. Вона написала мій номер телефону на цій ксерокопії та дала татові з собою в дорогу. Бо в нього документи викрали. Це окрема історія. Коли його виносили з квартири на кріслі колісному, він поклав сумку з документами під кріслом. Вже лежачи у під’їзді, він зіштовхнувся з солдатами РФ. Вони прийшли і сказали, що їм потрібне це крісло. І тато лише потім згадав, що в нього там лежали документи. Він згодом знову бачив цих солдатів, вони ж пообіцяли йому повернути документи, але, звісно, цього не сталося. 

На фото: будинок тата Яніни (фото зроблено Оленою мамою Яніни)

На фото: будинок тата Яніни (фото зроблено Оленою мамою Яніни)

На фото: будинок тата Яніни (фото зроблено Оленою – мамою Яніни)

Після звістки про те, що батько в Новоазовську, знову настала тиша. Згодом з’ясувалось, що є Міністерство охорони здоров’я ДНР. І тоді ж я починаю через них намагатися щось дізнатися. Мені кажуть, що батька виписали. Але ж як можна виписати лежачу людину? Він не встане і не піде від вас. Це абсурдно. На щастя, мені все ж вдалось з’ясувати, що його направили в Макіївку. Я знайшла актуальні телефони того центру і почала вишукувати людей, яких можна попросити, щоб вони його навідували і ми мали змогу хоча б обмінюватися голосовими повідомленнями. Бо так сталось, що саме там зв’язку практично не було…

Паралельно з усім цим я продовжую фокусуватися на тому, як вивезти маму, бабусю та сестру. Трішки на той момент ситуація на Лівому березі заспокоїлась і коли з’явилися перші новини про фільтрацію, ми, звісно, всі були дуже налякані. Я сказала, що цей момент ми відкладатимемо до останнього. Потім, коли я назбирала достатньо інформації щодо того, як обійти систему, щоб під час фільтрації їх не завезли незрозуміло куди – ми вирішили, що будемо намагатися їхати через Донецьк, РФ – в Європу. Я навіть знайшла людину, яка погодилась з Донецька заїхати до Маріуполя. На це пішло декілька спроб. Але все ж 10 травня все вдалось. Хоча, за день до цього всього довелось окремо понервувати. Мама колола дрова, щоб приготувати їжу на вулиці і буквально “рубанула” собі палець. Я вже встигла себе накрутити, що вона може отримати зараження і тому подібне… Але все минулося. 

Під час виїзду моїм жінкам всерівно потрібно було пройти фільтрацію. Я цього, звісно, дуже не хотіла, бо знала, що в цьому наметовому містечку можна і тиждень пробути, а в мене бабуся старенька… Тож я просто згадала про це в розмові з чоловіком, який вивозив мою родину і він сказав, що може домовитися. Чесно, це були мої найкраще витрачені гроші у житті. Їм навіть не довелось виходити з машини. Далі вони пробули декілька днів в Донецьку, мама навіть змогла навідати тата в Макіївці. Звідти, автобусом, поїхали до Риги. Я також тоді виїхала, аби їх зустріти. Це був перший раз за два місяці, коли вони елементарно прийняли душ. Тоді ми повернулися до України.

Коли вони пересікали російський кордон, їм також ставили безліч запитань. Мені ще в останній вечір перед їх виїздом прийшла ідея написати своїй знайомій з Москви. Вона виявилась єдиною адекватною “родичкою” на території РФ. Я попросила її надати свій номер телефону та адресу, щоб якщо на кордоні їх запитуватимуть, куди вони їдуть, в них була певна інформація. Така собі легенда. І в них дійсно запитували.

Фото: з родинного архіву
Яніна, сестра Юлія та бабуся, яку також вдалось евакуювати.

Про возз’єднання з батьком й буденні спогади з часів облоги Маріуполя, які для когось були щастям…

– Тато залишався в Макіївці. Коли родина виїхала з Маріуполя, моя нервова система певною мірою рухнула. Бо весь цей час я була дуже залучена в пошук можливостей для їх порятунку і коли мені це вдалось – ніби все те, що накопичувалось – проявилось в один момент. До того ж я не могла уявити, що мій тато може в будь-який момент померти на самоті. І знову почався пошук варіантів вивезення тата. З цим мені допомогла організація Helping to Leave. В серпні 2022 року його привезли до мене у Київ. Це абсолютно казкова історія, що він вижив. Бабуся загинула в нього на очах, важко уявити, як він все пережив, включаючи всі ті знущання, які він зазнав, знаходившись в Макіївці… Про це я вже дізналась і на власні очі побачила наслідки, коли він був у Києві. Це все дуже жахливо. 

Після цього ми також спільно з Helping to Leave допомагали вивезти звідти ще одного чоловіка – Ігоря. Він також з Маріуполя, але в нього зовсім нікого не було. Певно, тато залишив йому мій номер телефона, тож він зв’язався зі мною та попросив про допомогу. В цих історіях виживання і порятунку все дивовижно. І те, як мама декілька разів робила спроби знайти батька, і загалом як вона ходила пішки до школи, де працювала, щоб забрати особисті справи дітей і роздати батькам, щоб якщо діти виїдуть, вони могли повноцінно піти в нову школу. Мама також розносила їжу літнім сусідам. При цьому ж їжі практично не було… 

Фото: з родинного архіву
“Це я та моя загибла бабуся. Вона була видатною вчителькою. Заслуженою вчителькою. Мені написало багато її учнів зі співчуттями. Навіть ті, хто закінчили школу у 70-80-х роках”, – Яніна.

Я пам’ятаю, як вона мені зателефонувала і сказала, що деякі наші сусіди перейшли на сторону ДНР. Дійсно, люди не витримували і вже не знали, як буде краще. Мама тоді каже: “вони нам лишили відерце курячих сердечок”. Зрозуміло, що вони, звісно, вже були сумнівні, бо холодильники ж не працюють. Але мама замаринувала їх в оцтові, зварила на вогнищі кашу і потім казала: “це таке свято шлунку”. Це була водночас і щира радість, що людина поїла, і сум, тому що ти усвідомлюєш всю абсурдність ситуації… 

Про спільне, але різне проживання досвіду війни та втрати для кожного з родини

– Для мене, мої батьки – приклад абсолютної стійкості та хоробрості. І моя сестра також. Хоч перші місяці після пережитого їм було дуже складно. Я в Маріуполі втратила рідну людину – свою бабусю. Це біль, який ніколи не мине. Так, дуже боляче, коли гинуть молоді люди. Особливо, коли я дізнаюсь, що загинули хлопці, які були на декілька років молодшими в школі. Але і жодна людина не заслуговує такої смерті. Бабуся все життя мріяла бути похованою біля свого батька. А що сталось тепер?…

Втрати для нашої родини на тому не завершились. Через рік помер мій тато. Це було дуже неочікувано для всіх, для лікарів у тому числі. Очевидно, що подібний прожитий досвід не додає здоров’я нікому. Особистий досвід втрати проживає і моя сестра. Для мене це також відчувається дуже сильно, тому що усіма силами я намагалась зробити все, щоб підвищити шанси людини повернутися до моєї сестри. Мені боляче, що моя сестра прожила весь цей жах в Маріуполі і тепер зазнала втрати рідних людей. Окремий досвід війни проживає і наша мама. Вона дивиться на мене, плаче і каже: “мені боляче, що я не можу вас від цього всього захистити”. Ми вже дві дорослі дівчини, але, звісно, що залишаємось маминими дітьми. Для неї це ще одна площина проживання цього досвіду війни. Троє нас, в котрих різні історії болю. 

Фото: з родинного архіву
Яніна з мамою

Фото: з родинного архіву
Яніна з сестрою

І був мій тато, для якого це взагалі інший ступінь пережитого досвіду. Зараз я обираю якомога більше говорити про своїх батьків, про маломобільних людей, на прикладі історій мого батька, а також Ігоря – якого ми евакуювали після батька. На жаль, він також помер через два тижні після того, як ми вивезли його до Запоріжжя. Це біль і скорбота, яку несу я і одна з вже колишніх волонтерок Helping to leave. Тому що у людини більше нікого немає. Ми фактично взяли відповідальність за його долю… 

Попри все, я дуже рада, що мій тато встиг дати інтерв’ю для видання The Telegraph. Тепер десь у світі існують його прямі слова про пережитий досвід. Він також бачив у цьому свою місію. І найголовніше – зберігав оптимізм і легкість, навіть у найважчих умовах. Я назавжди збережу його голосові з Макіївки, бо в них – мій батько. Який, переживаючи тоді жахливі умови, говорив про мене і те, як він хоче, аби я була щаслива, побудувала родину… І все це – завжди для мене буде найціннішою пам’яттю.

Станом на 22:00 п’ятниці, 15 листопада, від початку цієї доби відбулося 157 бойових зіткнень. Найбільша кількість боїв відбулася на Покровському та Курахівському напрямках.

Росія повідомила Австрії, що зупиняє постачання газу в країну від завтра, 16 листопада, що свідчить про швидке наближення кінця останніх газових потоків Москви до Європи.

Повідомлення про те, що мільярдер Ілон Маск проводив численні телефонні розмови з російськими офіційними особами, включаючи Володимира Путіна, мають бути розслідувані Пентагоном і правоохоронними органами з міркувань національної безпеки, заявили два високопоставлені сенатори-демократи.

Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск розповів, що канцлер Німеччини зателефонував йому після розмови з Володимиром Путіним.

Відтепер Норвегія не надаватиме притулок біженцям із Львівської, Волинської, Тернопільської, Рівненської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, оскільки ці регіони вважаються безпечними та розміщені далеко від лінії фронту, заявив уряд країни.