Їх місяцями відправляли на позиції, де щоразу були нові безвісти зниклі: сестра захисника
Статус “безвісти зниклий” для родин військових – це постійне очікування й невизначеність, що може тривати місяцями й навіть роками. За цими двома словами приховано безліч можливих сценаріїв: людина могла потрапити в полон, але її особу не підтверджено; вона могла отримати важке поранення й опинитися в місцях, де немає зв’язку чи можливості повідомити про себе.
І навіть варіант загибелі не надає остаточних відповідей, доки не знайдено тіло й не проведено ДНК-експертизу. Ситуацію ускладнює те, що не завжди є можливість евакуювати тіла з місць боїв – не всі евакуаційні рейси можуть дістатися до цих територій. Так, родини живуть у нерозумінні, не маючи змоги поховати близьку людину… Водночас системної статистики саме щодо безвісти зниклих військових – фактично не ведеться.
До редакції Букв звернулася Марія, сестра українського захисника Володимира Козьменко, який офіційно вважається безвісти зниклим. Проте, за свідченнями побратимів, що виконували разом із Володимиром бойове завдання і вижили, він, ймовірно, загинув. Останній зв’язок із ним був наприкінці березня цього року, але командування довгий час заперечувало його загибель. Наразі встановити точну інформацію неможливо, оскільки місце, де, ймовірно, знаходиться тіло Володимира, перебуває під окупацією.
Усі структури, які мали б займатися пошуком та поверненням безвісти зниклих, евакуацією загиблих з поля бою, репатріацією тіл полеглих, відкрито говорять, що ситуація надскладна і рідним залишається тільки чекати. Однак, як наголошує Марія, питання евакуації є не єдиним. Адже головна проблема в тому, що військових продовжують відправляти на завдання у “сіру зону”, і кількість зниклих безвісти, зокрема на Оріхівському напрямку (де і перебував Володимир) стає дедалі складніше визначити.
Більше про те, як Володимира тривалий час відмовлялися брати у військо через здоров’я, перші обов’язки на другій лінії фронту і те, як змінилась ситуація, коли батальйон передали у підпорядкування іншій бригаді, отримання наказу про бойове завдання у “сірій зоні”, свідчення побратимів, що вижили понад сорок днів перебуваючи впритул до ворога, а також про те, чи ведеться розслідування обставин і що зараз відомо про ситуацію у цій же бригаді – Марія поділилась в інтерв’ю для Букв.
– Маріє, перш ніж говорити про проблематику щодо безвісти зниклих, за можливості, хотілося б звернутися до Вашого досвіду. Ви є сестрою зниклого безвісти захисника. Чи бажаєте розповісти саме про Вашого брата, на якій позиції він перебував, якими були умови, ставлення командування?
– Мій брат не доброволець, його мобілізували в серпні минулого року. Він не ховався, і коли отримав повістку – одразу пішов до ТЦК, хоча раніше й не служив в армії. До того ж, у нього були з дитинства проблеми із серцем, високий тиск… Взагалі повістку йому вручили на роботі. Оскільки він не мав військової спеціальності – мобілізували до піхоти, не зважаючи на вищу освіту та стан здоров’я. Ми самі родом із Прикарпаття, і тут, у Галицькому районі, місті Маріямпіль, саме формували 453-й батальйон, який входить до складу 141-ї бригади. І вперше, як Володимира відвезли до цього батальйону, лікар повернув його назад до ТЦК, сказавши, що їм такі не підходять. Саме за станом здоров’я. Їм потрібні були здорові й фізично міцні хлопці.
Наступного дня його направили у Кам’янець-Подільський, це були більш інженерні війська, але там його теж не прийняли. В Коломийському ТЦК сказали, що він служитиме в роті охорони, але через декілька днів формували автобус з Івано-Франківського ОТЦК, де були хлопці і з Коломиї, загалом більш ніж сорок осіб. Їх усіх відвезли до Львівської області, де 453-й батальйон проходив навчання. Там лікарі знову оглянули мого брата і теж не хотіли брати на службу. Проте їхньому провіднику подзвонили з Івано-Франківського ТЦК і сказали не повертати нікого, оскільки, якщо зараз не приймуть цих сорок мобілізованих, вже немає часу, щоб шукати інших людей. Так їх і залишили.
Після навчань на Львівщині їх на місяць відправили до Чехії, а згодом – до Запорізької області. Перші два місяці вони працювали на другій лінії, копаючи окопи. Володимир розповідав, що після того, як викопували окопи, через кілька днів вони руйнувалися самі, оскільки ніяк не були укріплені. Це було взимку. А вже на початку березня їхній батальйон прирядили до 82-ї десантно-штурмової бригади. Відтоді вони перебували поблизу селищ Роботине та Вербове на Оріхівському напрямку. І ось щодня по двоє-троє бійців відправляли виконувати завдання в цих районах. Там, де не було практично нічого. Суцільний степ.
– Тут варто уточнити. Знаю, що з цих районів неможливо провести евакуацію. Це пов’язано з тим, що лінія фронту постійно пересувалася (йдеться саме про весну 2024 року), чи з тим, що бійці виконували завдання у “сірій зоні”, де вони фактично опиняються впритул до ворога?
– Так, це була фактично “сіра зона”. Уявіть просто, що ця територія прострілюється з трьох сторін, це відкритий степ, і їм доводилося йти на позиції пішки, від шести до восьми кілометрів, без можливості сховатися. Ті хлопці, які вижили, розповідали, що там немає ані бліндажів, ані окопів. Вони просто ховалися у вирвах від вибухів. При цьому, там не робили ніякої роботи, просто декілька хлопців з автоматом стояли проти артилерії та дронів росіян. А справа в тому, що поки на позиціях перебувала хоча б одна людина, ці території вважалися нашими.
Однак більшість бійців навіть не доходили до позицій… З літа минулого року евакуація тіл фактично не відбувається, немає такого, щоб виїжджали евакуаційні групи, бо їх теж розбивають. Але тут питання, чому їх відправляли на ці позиції? Тоді, коли щоразу були нові безвісти зниклі. Чому командування не змінює тактику, знаючи, що солдати в більшості випадків не повертаються? Ще на шляху вони стають ціллю для ворожих дронів.
– Скажіть, коли саме зник Володимир, і що про це говорили командири, або ж хоча б побратими? Чи є інформація про те, скільки захисників також зникло безвісти під час цього завдання? І загалом, давайте проговоримо, чи всі вони вважаються зниклими, чи є інформація саме щодо ймовірної загибелі?
– Володимир зник 23 березня 2024 року. На це завдання їх виходило троє, мій брат саме вів цю групу. Один хлопець загинув ще на шляху до позицій. Цю інформацію ми маємо зі слів того, хто вижив, офіційних підтверджень, звісно, що не було. Володимир та його побратим дійшли до тих позицій. Хоча, за словами того, хто залишився живим, це були не позиції, а радше “нірки”.
Потім брат залишив цього хлопця у більш безпечному місці, але воно було лише на одну людину, тож якби він теж там залишився, їх було б видно. Тому він пішов шукати місце і для себе. Цей побратим каже, що він бачив, що Володимир відійшов десь на метрів 20 і стрибнув у якусь ямку. Це, до речі, був ранок. І до вечора цей хлопець просидів без рації, бо вона була в мого брата. Просто сидів чекав.
Він намагався кілька разів докричатися до брата, але відповіді не було. Коли вже стемніло, він підійшов ближче й побачив, що Володимир не подає ознак життя. По рації він доповів командуванню, що брат “200”. Однак, протягом двох місяців командування продовжувало стверджувати, що все гаразд і жодних тіл там немає. Лише через 43 дні, коли цей хлопець зміг вийти з позицій, він розповів нам правду. З квітня ця територія перебуває під окупацією, і провести евакуацію неможливо. Ми сподіваємося на можливий обмін, але офіційно мій брат вважається безвісти зниклим.
– Тобто, чи правильно я розумію, що 43 дні вони перебували на цих позиціях фактично без можливості відбити ворожі атаки? А чи розповідали вони детальніше про те, як все ж довелось вижити, і врешті вийти?
– У бригаді навіть знімали сюжет про цих хлопців (з позивними “Коломия” та “Вишня”). Вони розповідали, як забирали акумулятори від рацій у загиблих побратимів, оскільки зв’язок був критично важливим, а дрони не завжди могли надати підтримку. Один розповідає, як за цей час схуд на кілограмів п’ятнадцять, ноги ледь відчували, бо сиділи в дуже незручному положенні в цих “нірках”. Вони згадували, як на них скидали газ, порівнюючи це відчуття з тим, ніби “палають легені”. Але сам сюжет було знято, щоб показати, що саме командування їх врятувало.
Уявіть, вони провели 43 дні на тих “позиціях”. Так, їм скидали їжу з дронів, але вийти вони не могли. Як пізніше вже розповідали нам, їм просто не дозволяли цього зробити. Інакше виглядало б, що вони відступили. Коли вже йшли дорогою назад, казали, що тіл там дуже багато. Десь видно, що це тіло, а десь можна здогадатися лише за формою… Бо евакуація тіл не проводиться. І зрозуміло, що коли відправляють на завдання лише декілька людей, то якщо хтось отримав важке поранення, у іншого фізично не вийде врятувати цю людину. Знаєте, я ніколи не думала про те, щоб тікати з країни чи переховуватися від служби. Але зараз я часто думаю, чому ми нічого не зробили, щоб брат виїхав… Я не знала, що в нас може бути таке ставлення до військових.
– Скажіть, якщо людині присвоєно статус “безвісти зниклого”, якими є подальші дії, щоб спробувати дізнатися хоча б щось? Які структури мають займатися пошуком та поверненням безвісти зниклих, і чи відіграє якусь роль в цьому процесі командування? Як ті, що видавали наказ.
– Знаєте, ми тривалий час сподівались, що Володимир живий. Для нас полон був би щастям, аби тільки брат залишився живим. Ми зверталися на всі гарячі лінії й подавали дані про його зникнення усюди, де потрібно. Але нам постійно говорили продовжувати шукати інформацію в російських Телеграм-каналах – можливо, опублікують інформацію, що він у полоні, або ж фотографії тіл загиблих. Так прямо й казали: “Крім вас, його ніхто не знайде”.
Якщо відбудеться обмін тілами й проведуть ДНК-експертизу, можливо, колись хтось щось повідомить. Але не варто очікувати, що державні структури зможуть нам допомогти. Єдиною установою, яка пішла з нами на контакт, був Секретаріат Уповноваженого з прав людини. Вони допомогли організувати зустріч із представниками Координаційного штабу та військової частини, оскільки комунікація з ними також була дуже складною.
Через деякий час батько зумів додзвонитися до командира 453-го батальйону. Про нього я не можу сказати нічого поганого: він служить з 2014 року і сам розповідав, що був в Іловайську, де вивів усіх своїх хлопців живими, включаючи поранених. Казав, що таких втрат, як зараз – в нього не було ніколи. Він теж писав рапорти вищому командуванню, пояснюючи ситуацію з великою кількістю безвісти зниклих, але результату немає.
Насправді ж, проблеми почалися, коли батальйон передали під підпорядкування 82-й десантно-штурмовій бригаді. І ось командування цієї бригади не рахувався з новими військовими. І така історія продовжується дотепер. Щоправда, знаю, що 82 бригаду вже звідти забрали, спочатку вони були у Вовчанську, а зараз, здається, десь на Курщині. Наш батальйон тепер підпорядкований 118-й бригаді, тобто вони вже не є самостійною одиницею, а частиною іншої бригади.
– Маріє, Ви почали говорити про командира саме 82-ї бригади, але, якщо я не помиляюсь, також є командири кожної роти. Чи виходять вони з Вами на зв’язок? Щоб загалом мати розуміння, чи це політика окремих осіб, чи радше більшої частини командного складу.
– Я зараз дуже багато чую від родичів інших зниклих безвісти саме про командира першої роти. Мій брат був у третій роті. Але якщо дослухатися до родичів бійців саме першої роти, вони кажуть, що ставлення було дуже погане до хлопців. З рідними він взагалі відмовляється спілкуватися. Одним казав, що на тих позиціях нікого не можна знайти, але якщо вони знайдуть гроші, то, можливо, якусь частину тіла і віддадуть. Потім я якось побачила, що йому вручили медаль “За відвагу”. Це взагалі шокувало рідних. Безліч хлопців з його роти зникли за короткий проміжок часу, а йому дають нагороду… Це образливо і боляче, адже не зрозуміло, за що загинула твоя близька людина. Невже це потрібно для того, щоб хтось будував свою кар’єру?
І, на жаль, державним структурам, які б мали поставити їх діяльність під контроль або відповідальність – байдуже. Щоб хтось відповідав за те, що півбатальйону за два місяці зникли безвісти – такого теж немає. Бо під час війни, здається таке враження, що всі ці командири немов недоторкані. Так само про те, щоб повернути тіла, або хоча б дізнатися для родичів, чи загиблі, чи зниклі їхні близькі – розмов немає.
– Знаю, що зараз разом з родичами безвісти зниклих Ви пишете колективного листа до Президента України. Скажіть, на яку відповідь Ви очікуєте? Це має бути реакція щодо ситуації на Запорізькому напрямку, чи конкретні дії щодо розслідування обставин, за яких захисники мали виконувати особливо небезпечні завдання?
– Так, ми вже майже завершили написання цього листа, і на даний момент його підписали понад триста людей. Це рідні, які шукають своїх близьких, не лише з нашої бригади, але й з інших підрозділів на Запорізькому напрямку (Роботино-Вербове). Точну кількість зниклих безвісти нам ніхто не називає, але ми бачимо це за кількістю родин, які шукають своїх близьких.
По-перше, ми хочемо повернути тіла, щоб поховати наших близьких. А ті, хто досі не знають, що сталося з їхніми рідними, повинні отримати відповіді. Я вважаю, що командування знає про загальну ситуацію, оскільки зазвичай групи супроводжуються дронами. Також після цього вони мають можливість перевіряти місцевість теж за допомогою дронів.
Поки ми отримуємо лише загальні відписки без нової інформації. Нам дуже важливо, щоб відповідальні за халатне ставлення до своїх бійців понесли покарання. Хоча ми вже не можемо повернути мого брата, багато рідних ще сподіваються, що їх близькі хоча б у полоні. Ми знаємо, що подібні випадки продовжуються. В листі, який ми готуємо, є родичі зниклих безвісти в цьому серпні… Я у жодному випадку не хочу дискредитувати українську армію і загалом командирів. Я знаю, що є багато командирів, які переживають за свій особовий склад. Але те, з чим стикнулися ми – це ніби безвихідь.
– Чи можемо ми окреслити хоча б на приблизну статистику щодо кількості зниклих безвісти лише на Оріхівському напрямку? Розуміємо, що така ситуація не на кожному напрямку, але від цієї цифри вже можна сформувати розуміння масштабів…
– Якщо говорити про тих, що підписали лист президенту – це понад 350 людей. Але насправді це дуже маленька частина з того, скільки таких людей насправді. Треба враховувати, що у багатьох родичі вже похилого віку, вони поза цим інформаційним середовищем. Також багато людей, які взагалі не розуміють, що їм робити. У нас є група “Наші в Роботино”, то там родичів понад тисяча осіб. Але ці цифри значно вищі.
Але, знаєте, безвісти зниклі – вони ніби поза контекстом. Наприклад, нещодавно в Києві відбулася акція “Об’єднані серця”, організована Національною спілкою журналістів України, де презентували фотовиставку до Міжнародного дня зниклих безвісти. Наш тато був на цій акції й розповідав, що там дійсно було дуже багато телеканалів та журналістів. Рідні зниклих безвісти давали численні коментарі, але потім ця інформація не потрапила до ефіру. Казали лише про те, що акція пройшла, а рідним надається підтримка та допомога. Ось через це суспільство і не розуміє, що насправді приховано за статусом “безвісти зниклий”.
– Думаю, що буде правильним наостанок сформулювати звернення саме до українського суспільства. Щоб все ж люди розуміли, що навіть мирні акції – це не просто спосіб для родичів виразити свій біль, але й нагадати та закликати до дії.
– Знаєте, поки ми не знали, що брат загинув, щодня думали, що він може бути поранений. Думали про те, що йому боляче, або він у полоні й над ним знущаються, що він може бути голодний… Це відчуття, коли ти не можеш їсти, бо думаєш, що в нього немає їжі. А коли ти дізнаєшся, що він загинув – ти розумієш, що навіть не можеш його поховати, прийти до нього на могилу. Це жахливо. Я сестра, мені дуже тяжко, і я не уявляю, як це переживають усі батьки. Хоча бачу, як мої батьки фізично постаріли за цей час, як втратили здоров’я…
І в той самий час ти розумієш, що ніхто не може допомогти. Всі кажуть, що вони безсилі й що відповідальною є лише російська сторона. Так, це теж правда, але й українські посадовці не вживають жодних заходів, які б зупинили свавілля хоча б на Оріхівському напрямку. І виходить так, що наші рідні пішли боронити цю країну, а стали непотрібними для неї. Не за таку країну вони воювали. Проте рідні зниклих не залишають спроб зробити все можливе, щоб повернути своїх синів та чоловіків додому. Нехай лише і тіла…
Мій брат був надзвичайно добрим і відповідальним. Навіть у такій важкій ситуації, він в першу чергу подумав про свого побратима, а не про себе. Мені дуже боляче, що він загинув, але я пишаюся ним. Пишаюсь, що мій брат допоміг зберегти життя іншому захисникові й до кінця виконав свій обов’язок.
11 грудня міністерство закордонних справ Росії поскаржилося, що передача США Україні 20 мільярдів доларів коштом заморожених російських активів, було “простим пограбуванням”, і припустило, що Москва може “захопити західні активи” на своїй території “для посилення промислового потенціалу”.
У Генеральному штабі ЗСУ поінформували про оперативну ситуацію на фронті станом на 22:00 11 грудня. З початку доби відбулося 194 бойових зіткнення.
Науково-популярний проєкт “Альфа Центавра” опублікував OSINT-розрахунок застосування РФ ракети “Орєшнік”, попередивши про можливість нового удару російськими ракетами середньої дальності по території України, базуючись на аналізі авіаційних повідомлень (NOTAM) про закритий повітряний простір над полігоном “Капустин Яр”.
11 грудня Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Олександр Сирський зустрівся з бійцями 38-ї окремої бригади морської піхоти на Покровському напрямку.
Українська делегація відвідала Ірландію для посилення співпраці з метою повернення незаконно депортованих і переміщених Росією українських дітей.