Пам’яті спецпризначенця ССО на псевдо «Вікінг»

На момент написання інтерв’ю військовий перебував на позиціях ЗСУ. Попри складне поранення та подальшу ампутацію нижньої правої кінцівки, Геннадій Керничний боронив Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Ми вимушені були відмовитися від публікації матеріалу у цілях безпеки. Тоді світлина воїна облетіла простори Інтернету: на ній військовий на протезі тримає оборону у зруйнованому Бахмуті.

23 вересня захисник загинув, виконуюче бойове завдання на фронті.

Воїнів ССО не дарма називають “сталевими”. З початку повномасштабного вторгнення спецпризначенці виконують надскладні завдання, здійснюючи сотні успішних операцій, знищуючи тисячі росіян.

Оператори ССО зазначають про себе: “нашу роботу не видно, окрім її результату”.

Зазвичай ми не можемо показати вам їхні обличчя, та все ж маємо змогу розповісти їхні історії.

Спецпризначенець Сил спеціальних операцій на псевдо “Вікінг” у війську з 2014 року. На фронт згодився добровольцем. Вже перебуваючи на службі у 8-му полку, під час бойового завдання у 2018-му отримав важке поранення, у результаті якого пройшов тривалий курс реабілітації. Українські фахівці встановили військовому сучасний протез, що надав змогу повернутися до звичного ритму.

У мирному житті пасічник на рідній Вінниччині, а нині боєць ССО на фронті, боронить Україну від російської навали з першого дня повномасштабної війни.

Журналістка Букв Анна Лиса поспілкувалися з військовим, дізналася про його мотивацію, плани на майбутнє та ставлення до байдужості, як суспільного явища.

Твоя світлина у Бахмуті облетіла простори інтернету. Під час важких боїв за місто, ти перебував на позиціях з іншими спецпризначенцями. Однак, було одне “але”. Маючи ампутацію правої нижньої кінцівки, на рівні з іншими оборонцями виконував завдання під час найзапекліших боїв. На спортивному протезі ти продовжуєш захищати країну у лавах ССО. За яких обставин та коли ти отримав поранення?

– Насправді у мене поранень два і чотири контузії, тому є з чим порівняти.  Перше отримав у червні 2015 року. З 6 по 10 червня були основні ворожі штурми, під час яких сепаратисти хотіли пробитися на Мар’янку. Нас підняли по бойовій тривозі, ми поїхати туди, дуже добре відпрацювали по позиціях ворога. Але під час завдання, у результаті артилерійського обстрілу у коліно “залетів” осколок.

Боєц розповів про евакуацію, потрібно було пробиратися крізь знищені позиції сепаратистів. Одначе, на адреналіні армійцю вдалося протриматися деякий час, після побратими допомогли дістатися до безпечного місця. Згадує, як домедичну допомогу йому надали у першій дев’ятиповерхівці.

Вже друге поранення ти отримав у 2018 році.

– Так, ми поверталися із завдання, я прикривав групу як кулеметник. Відчув сильний поштовх, мене відкинуло у бік, прийшовши до тями, не міг підійнятися і зрозумів, що то ПМК, контузія, зрозуміло, також. Я був готовий до цього, по життю воїн і знав, що на виході може статися будь-що. Далі була евакуація, хлопці переймалися, командир на кіпіші. Ми ще декілька разів зупинялися перетягували турнікет, оскільки зима, холод, і час-від-часу, посилювалася кровотеча.

Військовий переконує, що для кожного хто отримав поранення – це новий етап, досвід, що робить сильнішим та вмотивованішим до того, аби знищувати ворога.

– Поранення – це відчуття війни, яке залишається у твоєму тілі на все життя. Чи не найвище це від будь-яких нагород? Усе залежить від того, як ти сприймаєш поранення. Можеш скаржитися на обмеження, а можеш знайти у цьому свій шлях.

Після реабілітації армієць пройшов курси снайперської підготовки та вирішив залишитися у війську.

Та після ти зобов’явся продовжити службу. Чи прийшло це рішення одразу?

– Стосовно такого рішення – воно було одразу, альтернативу не розглядав, оскільки вже з 2014 року моїм пріоритетом було знищення ворога. А наш ворог – це русьняве ла*но. А щоб знищити якомога більше і не допустити їх до своїх рідних та своїх домівок, батьків, необхідно було продовжувати службу. Повторюсь, поранення – це додатковий стимул та мотивація, аби стати ще кращим, та й також мотивувати інших хлопців.

Розповів, що перебуваючи на штурмах, або в окопах, своїм прикладом вмотивував багатьох продовжувати боротьбу.

– Не казати собі: “ой, ручка-ножка заболіла, не можу йти”, а навпаки, вставати та йти до своєї цілі, наперекір всьому. Хто б там що не казав, але під час повномасштабної війни, у колективі, в роботі, ти відзначаєш взаємомотивацію.

Перебування тривалий час у холодних окопах та важкі штурми поселяють різноманітні думки в оборонців. Та розуміння, що боротьбу на рівні з ними продовжує боєць на протезі, котрий, зрозуміло, зіштовхується з низкою перешкод, безумовно надихає військовослужбовців. У цьому армієць також вбачає своє покликання.

– Певною мірою це є також мотивація й для мене, що можу підштовхувати інших. Коли є войовничий дух – тоді у тебе взагалі немає жодних перешкод.

Спершу ти брав участь у боях за Київщину. Ситуація була надскладна. Чи послуговувалася наша сторона особливими тактиками, аби за умов ще на той час недостатнього озброєння, виграти час та обманути ворога? Що нам допомогло тоді, на твою думку?

– Так, на початку повномасштабного брав участь у захисті Києва. Бої за Ірпінь, Бучу, Горенку, Мощун, Лютеж, Козаровичі. На моє переконання, на той час нам допоміг ентузіазм самих військових, а також завзяття цивільних осіб, котрі ставали партизанами. Стосовно тактики – загальної не було. Оскільки низка військ не знали де перебувають інші. Тобто якоїсь однієї тактики оборони не було. Усі на місцях адаптувалися. Країна не готувалася до війни, Тож виходячи із ситуації на місцях приймалися рішення.

З малку Вікінг знав про власне призначення. Майбутній військовослужбовець чотири роки навчався у Буковинському військовому ліцеї. Зауважує, що завдячує закладу своїм вишкілом, патріотизмом та любов’ю до країни.

– Під час навчання там дають зрозуміти, що наша країна – то є міць і сила. Був командиром взводу, командиром прапороносної групи, також активно займався спортом, бойовим самбо, згодом став майстром спорту. Для майбутнього, хто хоче бути військовим – раджу починати свій шлях саме з військових ліцеїв.

Наголошує, що це чудовий початок, адже, переконує, що у таких закладах навчають самостійності, цілеспрямованості, самодостатності. Також там показують як бути взірцем для молоді.

– Ввічливість, повага, честь – я завдячую ліцею багато чим, що мене навчили. Це колосальні початкові знання.

Вас щоразу перекидають на різні напрямки. Ти бачиш ситуацію на фронтах. Західне озброєння, зокрема далекобійні ракети, що постачила нам партнери, мало відчутний ефект?

– Звісно що завжди хочеться більшого ефекту. Та це і справді відчутна сила і підтримка. Особливо касетні боєприпаси.

Нині нашу країну, пліч-о-пліч з українцями, боронять й добровольці з Інтернаціонального легіону. Яка зазвичай у них мотивація? 

– Зустрічав добровольців з Грузії, Канади, Польщі та США. Грузини Вважають, що це і їх війна теж і це за честь разом з нами бити росіян. Поляки здебільшого розуміють, що треба знищити ворога тут, щоб не довелося на їх землі воювати. А канадійці та американці – за справедливість. Допомагають бути вільними.

У тилах фронту знаходиться населення звичайних міст. Та подекуди кожен армієць зіштовхується з нерозумінням. Фактично, це два різні світи, одначе, виживання одного залежить від стійкості іншого. Нині військові часто чують запитання стосовно ставлення до цивільних міст. Я запитаю тебе інакше: що б ти порадив цивільним?

– Включатися. Включатися у боротьбу і не вірити у заспокоєння, що війна скоро скінчиться.
Насправді ситуація у нас, на жаль, дуже складна. Тому, наполегливо прошу, починайте думати, зокрема й про те, що ця війна може й вас зачепити. Вона просто так не пройде, війна зачепить основний відсоток.
Зараз чомусь така тенденція, що розуміють військових та ветеранів лише ті, хто у кого із сім’ї є бодай хтось у війську. Решта – усім начхати.
Ми приїздили на ротацію – мирні міста живуть своїм життям. І це настільки всередині стискає і боляче. Ти повертаєшся з передової, де сморід, де загиблі. Ті хто на щиті часто залишаються у полях, посадках, офіційно “зниклі безвісти”. І ви всього цього не бачите, і слава Богу, що не бачите. Та робіть щось для спільної перемоги. Коли буде єдність, ми набагато скоріше усе закінчимо. Інакше – буде те саме, що 2014-2015 роках. А якщо ми зараз їх не виженемо зі своєї землі, вони так чи інакше, через три-п’ять років підуть далі.
Тому, беріть себе у руки, та йдіть захищайте, а коли не можете стріляти – бодай рийте окопи. Робіть це для того, аби перемога справді була для всієї України.

Військовий переконаний, що не весь український народ вартий пошани та захоплення.

– Наш президент каже, що український народ – найсильніший. Нічого подібного, лише частина населення є найсильнішою нацією. Усе решта – біомаса, що лише вимагає дотримання своїх прав, натомість забуває про обов’язки.
Навіть просто порівняйте з Ізраїлем. Там нікого не примушують, вони самі біжать, забивають лави, аби знищувати свого ворога. А у нас? У нас ховаються. Це низько.
У нас дуже багато є патріотів, сміливих хлопців, та це лише на позиціях.
Щодо роботи кав’ярень, ресторанів, магазинів – усе це нормально, усі мають жити і насолоджуватися життям, але не варто забувати про те, що у країні війна, і треба пам’ятати про тих, хто забезпечує мир у цих містах. Не можна абстрагуватися, відокремлюватися від війська.

Водночас зауважує, що є багато тих, хто захоплює своєю відданістю і допомогою війську.

– Найбільше мене зачепила та вразила історія хлопчика 5-6 років у Бучі. Як зараз пам’ятаю, його звали Владик. Ми зачистили частину міста, згодом приїхали до центральної будівлі, там зібралося багато народу. До мене підійшла дитина, взяла за руку: “Ходімо, хочу щось показати”. Я думав він зараз покаже якісь міни, снаряди. Привів на свій двір біля будинку, хлопчик подився на мене і пальчиком показав на одну з могил, зазначивши, що там його мама. Це дуже вразило тоді. Такі історії породжують лють проти жорсткого ворога.

Боєць ССО отримує власне натхнення від прикладу своїх побратимів, котрі маючи не одне поранення, продовжують боронити зі зброєю у руках. Зауважує, що у війську завжди знайдуться фахівці, з котрих беруть приклад, які спонукають розвиватися.

Днями розгорілася низка суперечок та навіть скандалів щодо мовного питання. Твоє бачення, як військового, що є мова для країни?

– Мова для країни то код нації. Особисто принципово спілкуюся українською. Так, багато військових які спілкуються російською, і це здавалося б нормально, одначе, часто дуже ускладнює роботу на позиціях. Чи особливо при штурмах, або зачистках. Бо півсвідомо тобі розум говорить що спілкується російською тільки росіяни, а отже автоматично є розуміння, що то ворог. Я нормально сприймаю, бо то є їх вибір. Та в основі має бути українська бо то є наш код який не перепрошивається.

Водночас військовий додає, що мову ворога важливо знати і розуміти безумовно.

Зараз започатковується багато програм з інтеграції військових у суспільство після закінчення війни. Чи правильний такий акцент? Питання у тому: кого потрібно готувати до післявоєнного періоду: армійців або суспільство?

– Моя особиста думка така, що не військові мають адаптуватися, а цивільні. Тому що оборонці віддали дуже багато свого здоров’я, аби стримати ворога і зробити так, щоб цивільні жили у затишку, спокою. Тому необхідно, щоби представники соціуму усе це усвідомили і зрозуміли: військовим також потрібна підтримка. Насправді по завершенню буде багато проблем, адже люди після страшних контузій, з важкими пораненнями. Потрібен буде час, розуміння і моральна підтримка.
Але безумовно, необхідні центри з психологічної реабілітації військових, котрі відчуватимуть наслідки тривалої війни і перебування в окопах.

У реаліях сьогодення маю запитати стосовно твого ставлення до розподілів місцевих бюджетів. Висвітлення низки закупівель на мільйони, овочерізки у бомбосховища та бруківка на вулицях міст.

– Дуже категорично до цього ставлюсь. Як зібрати на дрони та прилади нічного бачення – то забезпечують цим волонтери, ніби у держави немає коштів. Натомість ресурси у влади зараз знаходяться на ремонт доріг та побудови скверів.
Ось це дійсно зараз “не на часі”.
Нині максимально потрібно спрямувати сили на військо, на закупівлю дійсно необхідного. Зараз немає у достатній кількості навіть елементарних авто, які просто необхідні для евакуації поранених.
Взагалі, звісно дратує, що податки людей використовують собі на премії можновладці, замість того, аби скерувати на захист тих, хто сплачує ці податки.

У цивільному житті ти вирощуєш свій сад, займаєшся бджільництвом та навіть зробив власне озеро.

– Так, це моє натхнення, улюблена справа. Якби не росіяни, я б і надалі займався цим, розвивався. Окрім військової справи, це також є частинка моєї душі. Там я насолоджуюсь, отримую енергію. Приїжджаючи додому, заходячи у сад, спостерігаючи як усе росте,  відчуваю, що це єднання з природою.

23 вересня, боронячи Україну на фронті, під час виконання бойового завдання загинув військовослужбовець ССО, Геннадій Керничний.

Оборонцю навіки 27 років.

Нагороджений орденом “За мужність” ІІ-ІІІ ступеня, “За військову службу Україні”, “За пролиту кров в боях за Україну”, “За взірцевість” ІІ-ІІІ ступеня, “Іду на ВИ” І ступеня, “За воїнську доблесть”, “Воля і мужність”, “За оборону рідної держави”, “Учасник АТО”, “Учасник ООС”, “За оборону Мар’янки”, відзнака командуючого ОТУ “Південь”, нагородна зброя Glock 17, Орден Покрови Козацтва.