«Мені довелося обрати між армією і сім’єю»: історія Аліни Глушко після восьми років служби у війську
Станом на 1 січня 2025 року у Збройних силах України служать понад 70 тисяч жінок, з яких понад 5 500 перебувають безпосередньо на передовій. Це на 20% більше, ніж у 2022 році, що свідчить про зростаючу роль жінок у військовій сфері.
У лавах ЗСУ жінки обіймають різноманітні посади, від медичних працівників до бойових спеціальностей. Вони активно займають штабні, медичні та бойові посади, зокрема у сфері БПЛА.
Зокрема, Аліна Глушко, випускниця Військової академії м. Одеса, стала однією з жінок, які обрали факультет матеріально-технічного забезпечення, коли кількість місць для жінок була обмежена. Після завершення навчання вона служила на посаді начальника продовольчої служби. У 2023 році, після восьми років служби, Аліна прийняла рішення звільнитися з армії, поставивши на перше місце сім’ю.
У розмові з Буквами Аліна поділилася своїм шляхом у війську, розповіла про плюси та мінуси служби жінки в цій сфері та пояснила, чому вона залишила військову службу.
– Чому після школи ви вирішили вступити саме до військової академії?
– Наприкінці 2013 року, коли я була в одинадцятому класі, почався Майдан. Тоді я вирішила, що маю долучитися і допомогти. Це був переломний момент, пов’язаний з армією, реформами, війною. Потім був Крим, Донбас. Я хотіла показати свій патріотизм в діях.
– Як рідні відреагували на ваше рішення?
– Це болюча тема. Мій батько – військовий, але вдома він ніколи не розповідав, чим займається. Я лише знала, що він служить, і знала час, в який він йде на роботу. Тож його впливу не було.
Батьки сприйняли моє рішення дуже негативно. Вони до останнього сподівалися, що я, як “дівчинка-дівчинка”, яка ніколи не лізла у пригоди, здамся після курсу молодого бійця і попрошу забрати мене, але цього не сталося. Перший рік вони намагалися відмовити мене, але моє рішення було незмінне. Ці виклики лише більше мотивували мене пройти цей шлях.
– А чим відрізнявся навчальний процес у вашому відборі від чоловічого?
– Відмінності були невеликі: у жінок – це пройти лікаря-гінеколога, у чоловіків інші лікарі. Спортивні нормативи також відрізнялися. Відзначу також певний пресинг з боку окремих офіцерів, які проводили психологічний відбір. Коли я його проходила, мені трапився чоловік, який прямо сказав: “Ти сюди не потрапиш, можеш навіть не пробувати. У тебе нічого не вийде, ти просто згаєш свій час”. На четвертому курсі я знову його побачила й, чесно кажучи, дуже хотіла сказати йому декілька слів, але втрималася.
– Коли ви приєдналися до війська? Як відбувався цей процес?
– До війська я приєдналася у 2018 році. Коли закінчуєш військовий виш, складаєш державні іспити, а далі надходить запит від Міністерства оборони з переліком військових частин і посад. Формується загальний рейтинг, де враховуються результати навчання, іспити та активність. І вже за цим рейтингом ми по черзі заходили до командира роти й обирали частини.
Тут у мене теж виникли проблеми. Я обрала ту частину, яку хотіла, але ситуація була непроста. Якщо не помиляюся, списки надходили два чи три рази. Першого разу, крім внутрішньої комісії академії, були ще представники з вищих органів. Коли я зайшла при них і обрала бажану частину, то все було добре. Але коли вони поїхали, залишився лише умовно командир роти, і він сказав: “Обирай іншу частину, бо в ту, що ти обрала, вже призначили людину”.
– Тобто це був вибір без вибору?
– Так. Він пояснив: “Обери щось інше, інакше тебе відправлять в ту частину, що залишиться”. А це могла бути військова частина, де служити було сумнівним задоволенням. Але я не відступила від свого вибору. І, слава Богу, все склалося так, як склалося.
– Безпосередньо на службі які були основні виклики, з якими ви зіштовхнулися на своїй посаді?
– У нас була дуже специфічна військова частина. Це не стандартна структура, де є начальник, командир і на цьому все. У вищого керівництва на мою посаду були зовсім інші погляди, вони хотіли бачити іншу людину, але прийшла я. І дуже часто у мене були різного роду перевірки. Ми перебували на одній території, постійно хтось заходив, щось знаходили: то документи “не ті”, то ще щось “не так”. Проте мені дуже пощастило з командиром.
Він вважав, що його підлеглі – це його відповідальність, і лише він може приймати рішення стосовно покарань. Якщо щось виходило з-під контролю, він на вищому рівні своїх підлеглих відстоював. Якщо ж справді була моя помилка, він викликав до себе і казав: “Ось така ситуація, як ти її бачиш?” І вже після цього міг підказати, як правильно вчинити, насварити чи підтримати. Це була єдина людина, яка могла протистояти тиску, встановлювати свої правила і відстоювати до кінця.
– Як би ви оцінили рівень довіри та ставлення до жінок у військових підрозділах у 2018–2019 роках і вже у 2022–2023?
– Це складне питання. Я вважаю, що жінкам у 2018 році, ще до повномасштабного вторгнення, було набагато легше. Жінка була на посаді, вона виконувала своє завдання, все було просто, особливо враховуючи можливість відпочинку вдома. А після початку повномасштабного стало зовсім інакше. Дуже мало жінок справді розуміють, куди вони прийшли і навіщо.
На початку вторгнення всі роз’їхалися по різних локаціях: хтось займав оборону, хтось – інші завдання. Наша військова частина в повному обсязі не могла залишатися в Києві, нас вивезли за межі області, де ми виконували свої завдання за призначенням. Мова про управління, забезпечення тощо.
І от питання побуту. Жінки не можуть бути в одній кімнаті з чоловіками, безпечне місце для особистої гігієни, туалет, який добре зачиняється і немає дірок в стінах чи дверях для підглядання (прим. мова про курсантські роки). Це додаткове навантаження на підрозділ. Так, є різні завдання, які можуть виконувати жінки, і здебільшого це медики. Але навіть побутові моменти були різними.
У нас були випадки, коли дівчата нормально співіснували з побратимами в одній кімнаті. Хлопці з розумінням виходили з кімнати, давали можливість переодягнутися. Ніхто не домагався, все було адекватно. Але траплялися й протилежні ситуації, коли жінок категорично не можна було розміщати поруч і питання не завжди було в жінках, а і в деяких чоловіках.
– Тобто все-таки було розділення на “чоловіче” і “жіноче”. А чи траплялися моменти, коли доводилося доводити свою професійність лише через те, що ви жінка?
– Так, таке було. Якщо чоловік ішов домовлятися чи вирішувати якісь питання, то це сприймалося як його заслуга. Якщо ж це робила дівчина, в більшості випадків одразу починалися інші натяки. З мого досвіду, могли сказати щось образливе на кшталт “домовилася не завдяки професійності”. Тобто часто ставилися упереджено.
Бувало й таке, що ти ведеш переговори, все коректно, без флірту, а потім тобі вже приносять квіти чи починають телефонувати з особистими натяками. Для багатьох жінка була, перш за все, не фахівцем, а сексуальним об’єктом.
– Чи виникали конфлікти через це?
– Я намагалася завжди переводити такі моменти в жарт. Серйозно ставитися до них було безглуздо. Намагалася не спілкуватися з чоловіками наодинці, та хоча б щоб хтось був за дверима.
Найглобальніше – це моє звільнення. У мене був начальник, який неодноразово робив недоречні натяки. Все обмежувалося словами, але ситуація була неприємна. Коли робочі суперечності переросли у стадію конфлікту з постійними перевірками та надуманими звинуваченнями, відповідь вищого керівництва виявилася відверто лицемірною. Зі мною була проведена розмова стосовно всієї ситуації, чим створили ілюзію того, що вони на моєму боці і таке ставлення зі сторони начальника – неприпустиме. Але через деякий час виявилось, що все взагалі інакше.
– Як ви дійшли до остаточного рішення про звільнення?
– У вересні 2021 року я вийшла з декретної відпустки й повернулася до роботи. Донька кілька місяців відвідувала садочок, однак після запалення легень лікар заборонив їй відвідувати його протягом пів року. Саме в цей час чоловіка відправили у відрядження в зону проведення ООС, тож ми спільно з моїми батьками вирішили, що дитина проведе ці шість місяців із ними.
У лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Відбулися колосальні зміни і в штаті, і в цілому у війську. Про звільнення з лав ЗСУ й мови не було, оскільки я надзвичайно любила свою роботу, і робила все залежне від мене для внесення свого внеску у перемогу над ворогом. Коли були налагоджені всі процеси, мене відпускали до дитини, хоч ненадовго, але в тих умовах цього було достатньо.
Після чергових змін в керівництві, начальник, про якого я згадувала раніше, відчув певну владу і тиснув на мене як тільки міг. Тоді мови про особисте життя й бути не могло. Навіть якщо командир дозволяв поїхати до дитини, зненацька зʼявлявся начальник – і починалось справжнє пекло. Часом це нагадувало мені абсурд.
На фоні цих всіх подій в доньки на психологічному фоні почались певні проблеми зі здоровʼям, але мене не відпустили навіть показати її лікарю
– А інші жінки, які служили поруч із вами, теж відчували такий тиск?
– Думаю, що в мене його було більше. Усе через специфіку моєї посади.
Бухгалтери працюють у своєму напрямку, у них є обсяг роботи, і вони спокійно займаються справами. Так само й ті, хто займається стройовою частиною чи документами, я від них ніколи не чула про якісь проблеми. Є начальник, є колектив, і вони нормально працюють. У мене ж була інша посада, більш “специфічна”. Саме тому, я думаю, на мене і був найбільший тиск.
— Чи залишаєш можливість, що колись у майбутньому Ви повернетеся до військової справи?
– Свою роботу я справді дуже любила. Мені подобалося комунікувати з людьми, з якими працювала, не враховуючи деяких осіб. Я кайфувала від цієї роботи: різні люди, різні військові, життя кипіло, робота робилася, всі були задоволені. Це було класно. Але після того, що я пережила, то зараз я не готова. У майбутньому, можливо, так, але точно не на тій посаді, де працювала.
– А що б ви порадили дівчатам, які зараз обирають між армією і цивільним життям?
– Є одна річ, яку треба чесно усвідомити: що для тебе на першому місці твоя робота, мова про службу, чи родина. У війську шансів поєднати службу з нормальною сім’єю майже немає, особливо з маленькою дитиною. Це наша реальність.
Звичайно, вакансії бувають різні. Є різниця між офіцерською посадою і службою сержанта чи солдата. Але в будь-якому випадку служба у Збройних Силах означає відданість своїй роботі на 100%, включно з нарядами, навчаннями, відрядженнями, бойовими діями. Треба чітко розуміти, куди саме ти йдеш, у який підрозділ, і всі можливі ризики що можуть постати на обраному шляху.. Можна потрапити як в чудову команду, де є розуміння й підтримка, а можна і навпаки.
Важливо враховувати ще й вік дитини. Кожна відсутність мами впливає на психологічний стан дитини. У когось є підтримка від бабусь і дідусів, але навіть тоді діти іноді сприймають це боляче. Я знаю приклади, коли діти говорили: “Я думав, ти мене не любиш, бо мене постійно відправляли до бабусі”. Це теж потрібно враховувати.
Знаю й інші приклади. Наприклад, моя подруга, яка служила зі мною в одній військовій частині довго не могла завагітніти. Її мрією було отримати офіцерське звання, і вона цього досягла. Під час повномасштабного вторгнення вона нарешті завагітніла й народила дитину. І навіть зараз вона планує раніше вийти з декретної відпустки та продовжити службу. Вона каже: “Я розумію, що тепер у мене є дитина, але хочу повернутися”. Чи змінить вона свою думку після того, як вийде з декретної відпустки на службу та проходитиме цей шлях в ролі мами покаже лише час.
Тут головне зняти рожеві окуляри, бо армія – це не тільки форма й красиві фото. Сьогодні тебе можуть призначити в класний підрозділ із хорошою атмосферою, а завтра зміниться командир і все стане зовсім інакше. Так само швидко можна піднятися і впасти. Потрапити в армію зараз нескладно: процеси значно спростилися, а от втриматися й залишитися собою в цій системі – набагато важче.
Це мій шлях, мій досвід, яким я прийняла рішення поділитись, для того, щоб дівчата розуміли, що не завжди все буває так, як хочеться. Відчуття ейфорії з часом зникає – і ти залишаєшся один на один з собою та своїми обовʼязками, які часом можуть звʼязувати тебе. Я безмежно вдячна своєму досвіду за те, що він мене загартував та навчив, тепер я рухаюсь далі без упереджень, бо знаю, що якщо я змогла справитись з усіма проблемами під час служби, то в цивільному житті все точно мені під силу. Я не вмію опускати руки, я не вмію здаватись. Я прямую до своєї мети, усвідомлюючи, яким бачу своє майбутнє, і по частинці вибудовую його.
Станом на 1 січня 2025 року у Збройних силах України служать понад 70 тисяч жінок, з яких понад 5 500 перебувають безпосередньо на передовій. Це на 20% більше, ніж у 2022 році, що свідчить про зростаючу роль жінок у військовій сфері.
19 серпня у Верховному Суді, під час засідання у справі про скасування санкцій проти Петра Порошенка, представник Офісу президента зробив не те щоб сенсаційне, але все ж важливе відкриття – виявляється, вже чинний нормативно-правовий акт можна відредагувати після оприлюднення – якщо “дуже треба”.
Відповідь – ні. Тоді що це було і навіщо? Пройдімося по пунктах, щоб зафіксувати, де ми знаходимося на цьому історичному етапі.
Трамп визнав, що не досяг угоди з Путіним про припинення війни РФ в Україні або навіть призупинення бойових дій. Хоча сказав, що є “прогрес”. Видавати бажане за дійсне – це відомий стиль американського президента, хоча навіть він зрозумів, що всі зрозуміли його провал.
Для Трампа та Путіна рукостискання на червоній доріжці та спільна поїздка в лімузині завершилися раптовим охолодженням. Спочатку була червона доріжка, теплі рукостискання, дружні посмішки та військові літаки, що пролітали над головами. Зрештою президент Дональд Трамп і російський лідер Володимир Путін сіли на заднє сидіння президентського лімузина, невимушено спілкуючись, немов давні друзі, перш ніж вирушити на переговори щодо війни Росії проти України. Це було вітання, гідне найближчих союзників США. Але його влаштували для ворожого лідера, який розпочав найбільшу сухопутну війну в Європі з часів Другої світової та вважається одним із найзапекліших ворогів Америки.