Ефект Орбана: Як вибори в Угорщині цементують союз ультраправих від США до Росії

Завтра друг Дональда Трампа та Володимира Путіна (одночасно) Віктор Орбан спробує втриматися на посаді прем’єра Угорщини, яку займає безперервно 16 років. На допомогу йому Росія відправила агентів воєнної розвідки, а США – віцепрезидента Джей Ді Венса. Останній звинуватив Україну та ЄС у втручанні в угорські вибори, хоча ані ЄС, ані Україна не ведуть агітації ні за Орбана, ні за його опонентів. На відміну від самого Венса, який на мітингу в Будапешті заявив: “Віктор Орбан переможе на наступних виборах в Угорщині – я цілком упевнений і в цьому”.

Венса не бентежить підтримка Орбана Росією, яка у безпекових доктринах США названа ворогом нарівні з Іраном. Готуючись до найважчих у своїй кар’єрі виборів, Орбан зробив ключовим передвиборчим інструментом дружбу з Росією та антиукраїнізм.

Минуло менш ніж сто років із часів закінчення Другої світової, жертвами якої, за різними оцінками, стали від 70 до 85 мільйонів людей. Попри страшний досвід, не лише авторитарне російське керівництво за підтримки російського народу “готове повторити”. У західних демократіях, які пережили жахи гітлерівської, а деякі з них і радянської окупації, посилюються ультраправі ідеї, які на демократичних виборах підтримують виборці.

Період націонал-соціалізму Гітлера – це часи холоднокровного та безжального диктатора, який побудував ефективний репресивний апарат, щоб закріпити перевагу “арійської раси”, оголосивши ворогами всіх, кого нацисти до неї не зараховували, і відповідно – знищували. Що, звісно ж, не заважало діячам Третього рейху, прикриваючись ідеологією, банально заробляти гроші, надаючи шанс на порятунок тим, хто їх мав.

Крім агресивного націоналізму, ультраправі режими минулого (фашизм, нацизм) та сучасності (рашизм і трампізм) мають виразні спільні риси – створення ворогів та експлуатацію почуття несправедливості й образ.

Гітлер обіцяв відновити велич Німеччини після її поразки у Першій світовій війні. Він виграв вибори, поставив економіку на військові рейки, утворив потрібні політичні союзи й з аншлюсу Австрії (за мовчазної згоди Франції та Великої Британії та підтримки Італії Муссоліні, який відмовився від зобов’язання підтримувати Австрію) розпочав війну, яка переросла у Другу світову. Крім того, австрійці – “це ті ж німці й говорять однією мовою” (знайома українцям ситуація).

Один із теоретиків нацистської держави, німецький політолог і юрист Карл Шмітт, розробив концепцію “друг – ворог”, яка є однією з основ сильної держави на чолі з авторитарним лідером. “Друг – ворог” Шмітт описав у 1927 році у роботі “Поняття політичного”, і вона вплинула на створення концепції зовнішнього ворога (“всі проти нас”) та пошуку ворога всередині (“удар у спину”), сформованих ідеологічним апаратом Гітлера.

Ворог – це той, кого треба вбити, той, кому ми екзистенційно протистоїмо. Друзі – це ті, хто разом із тобою борються проти ворога твого народу. Збройне протистояння з ворогом вимагає, щоб людина вбивала і була готовою, що вб’ють її.

Роками Орбан підживлював угорський ресентимент як привід для народу відчувати зраду. У XX столітті, внаслідок поразок у Першій та Другій світових війнах і окупації Радянським Союзом, Угорщина втратила 75% територій, а населення скоротилося у 2,7 раза. Саме Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 року зафіксував ці втрати. Ідею несправедливості Тріанону партія Орбана Fidesz активно експлуатує, періодично вимагаючи від сусідніх країн її перегляду під приводом того, що багато угорців через “історичну несправедливість” живуть у цих державах.

Звідси й претензії Угорщини на західні області України, які колись входили до Австро-Угорщини. Угорщина разом із РФ висловлює претензії до України – нібито через утиски прав меншин, при цьому видає угорські паспорти українцям. РФ і Угорщина виступають проти української мови як державної та мови освіти, вбачаючи в цьому “порушення прав меншин”. РФ убиває українців під гаслами “захисту російськомовних”, а Угорщина блокує приєднання України до ЄС та фінансування, називаючи Україну “буфером між ЄС і РФ”.

Для Орбана боротьба за права угорської діаспори та “зовнішні вороги”, якими він призначив ЄС, є фундаментом електоральної підтримки. Він не єдиний ультраправий політик, якого підтримує Білий дім часів Трампа. Сам Трамп прагне очолити ультраправий рух у світі. Його соратників об’єднує агресивний націоналізм, боротьба за традиційні цінності, проти меншин та мігрантів.

Рік тому перед місцевими виборами в Німеччині віцепрезидент США відвідав країну, щоб підтримати лідерку ультраправої партії “Альтернатива для Німеччини” Алісу Вейдель, яка виступає за дружбу з Росією та проти підтримки України. Ще один союзник одночасно Путіна та Трампа у Європі – це президент Сербії Александр Вучич, який не засуджує війну РФ проти України, виступає проти санкцій та не визнає територіальну цілісність нашої держави. Родина Трампа, яка керує Америкою як власною корпорацією, підтримує Вучича. Син президента США, Дональд Трамп-молодший, минулого року відвідав Сербію, щоб особисто проконтролювати угоду між сербським урядом та американською інвестиційною фірмою зятя Трампа Джареда Кушнера про будівництво готелю.

За теперішнього президента Польщі особисто агітував Дональд Трамп, прийнявши Кароля Навроцького у Білому домі й назвавши переможцем майбутніх виборів. Тепер, щоб віддячити Трампу, Навроцький підтримує Орбана, хоча не підтримує Путіна та війну РФ проти України. Навроцький провадить ідеологічну політику агресивного польського націоналізму, складовою якого є антиукраїнізм. Боротьбі з Бандерою Навроцький приділяє набагато більше уваги, ніж поясненню польському суспільству небезпеки з боку Росії. Як і образам на те, що українці недостатньо вдячні полякам за допомогу. Насправді українці посилили польську економіку: лише за один рік Польща отримала приблизно на 60% більше економічної вигоди, ніж витратила на допомогу Україні й біженцям разом узятим.

Минулого року Трамп висловив підтримку Марін Ле Пен, лідерці ультраправого “Національного об’єднання”, після того, як її засудили за фінансові зловживання, назвавши рішення “полюванням на відьом”. Ле Пен, звісно ж, проти “втягування Франції у війну проти РФ” та навіть проти заморозки російських грошей. У 2014 році, за шість місяців після анексії Криму, її партія отримала 9,4 млн євро кредиту від московської фінустанови. Ця сила з високою ймовірністю формуватиме політичне майбутнє Франції після Макрона.

Сам Трамп скористався ультраправою ідеологією, щоб стати президентом двічі. Він називає ворогами всіх, хто сумнівається у його здатності зробити Америку знову великою. Він спекулює образами на Європу, яка нібито “живе коштом США”. Трамп взяв на озброєння білий християнський націоналізм, заграючи з расистами, спекулюючи на боротьбі з внутрішніми ворогами, якими MAGA призначили лібералів, антифа, трансгендерів, феміністок та мігрантів. Під приводом боротьби з останніми Трамп використовує внутрішні війська, витрачаючи на це 170 млрд дол.

На відміну від Гітлера, Трамп поки не демонструє амбіцій захопити пів світу, хоча зазіхання на суверенітет Канади та Гренландії точно не є ознакою шанування міжнародного права. Як і викрадення президента Венесуели Мадуро та непродумана війна в Ірані, де Трамп не досяг поставлених цілей, лише посиливши вплив Тегерана на світову економіку.

Концепція “друг – ворог” є політичним виправданням втручання у справи інших держав. Саме це і відбувається на прикладі війни Росії проти України. Крах СРСР породив відчуття поразки, чим і скористався Путін, отримавши підтримку росіян після анексії Криму та розв’язання війни у 2014 році, яка переросла у повномасштабну в лютому 22-го. Наратив про те, що Захід намагається знищити Росію, роками використовує російська влада, і в нього щиро вірить тамтешній народ.

Симпатія Трампа до Путіна очевидна як спільність цінностей: право сили та руйнування міжнародного права. Подібне ми вже бачили з іншими політичними акторами менше ніж 100 років тому – під час Другої світової.

Історія рідко повторюється буквально, але вона завжди римується. Сьогодні ми є свідками, як концепція Карла Шмітта “друг ворог” знову стає фундаментом світового порядку, де право сили важить більше за людські цінності.

Коли Трамп, Орбан і Путін знаходять спільну мову, це не просто “політичні симпатії” – це формування нової осі реваншизму, де Україна є лише перешкодою на шляху до великого перерозподілу світу.

Найгірше, що цей сценарій розгортається не в кабінетах диктаторів, а на демократичних виборах, де виборці, засліплені образами та обіцянками “колишньої величі”, знову готові відчинити двері катастрофі. Менш як сто років тому світ уже припустився такої помилки, вважаючи, що апетити агресорів можна вгамувати ціною територій сусідів. Сьогодні ціна цієї ілюзії – наше існування. І якщо ультраправий по всьому світу знову наберуть обертів, то “ніколи знову” стане історичною іронією.