“Горе переможеним!”

Коли галли захопили Рим в IV ст. до н.е., рештки його оборонців зуміли закріпитись на Капітолійському пагорбі. Не бажаючи (а може й не маючи змоги) довго утримувати облогу, галли погодились залишити місто в обмін на золото – неймовірну навіть для Риму кількість золота – 327 кг, за сучасними мірами.

Однак під час зважування цінностей, які збирали всі містяни, римляни помітили, що гирі, які принесли галли – фальшиві і насправді важать більше, ніж на них позначено. У відповідь на обурення римлян, які вже погодились на “важкий компроміс” і вийшли за міські укріплення щоб домовлятися (тобто здалися), вождь галлів кинув на шальки терезів свій меч, промовивши цю знамениту фразу, яка дійшла до нас у переказі Тіта Лівія – ”Vae victis!”

Римляни мусили заплатити і бути вдячними, що вождь варварів не став на терези разом зі своїм мечем – не факт, що знайшлось би стільки золота, щоб задовольнити апетити переможців.

Коли в XXI ст. деякі політики стверджують, що Україні слід домовлятися з Росією, навіть ціною “важких компромісів”, вони зазвичай не кажуть ні про зміст цих компромісів, ні – найголовніше – навіщо це потрібно самій Росії.

Адже ті самі користувачі соцмереж, які закликають домовлятись хоч би там що, насправді хочуть не домовленостей і компромісів, а хочуть щоб війна магічним чином припинилась і все стало “як раніше” – уявляючи, що час якось просто повернеться у 2021, чи краще у 2013 рік.

В гіршому випадку, ці люди хочуть, щоб “компроміси” ніяк не зачіпали особисто їх – віддати якісь території, де вони не живуть і не житимуть, чи відмовитись від армії, у якій вони й так не хочуть служити, чи відмовитись від української, яка для них не є екзистенційною цінністю… власне, чинний президент отримав свою величезну перевагу на виборах саме з такими гаслами. Тож принаймні частина його виборців є послідовними.

На що ці люди вже не дуже готові, так це віддавати власне “золото” за те, щоб відкупитись від варварів. Не потрібно бути соціологом, щоб у цьому переконатись – достатньо запитати прихильників “складних компромісів” про те, яке своє майно вони особисто готові віддати на репарації росіянам, які постраждали під час “СВО”, як готовність до компромісів стрімко падає.

Не популярна ця тема і серед політиків – адже підтримки на заявах про те, що їхнім виборцям доведеться віддати квартиру чи машину якомусь “герою СВО” з Забайкалля – не збереш. Тому про “необхідність домовлятись” з Росією політики усіх кольорів говорять максимально розпливчасто – приблизно так, як про це говорив Володимир Зеленський 7 років тому. І так само як Володимир Зеленський – уникають запитання “навіщо ці домовленості Росії?”

Адже навіть якщо припустити, що Росія з якихось причин погодиться укласти угоду з Україною – то обов’язковою умовою такої згоди (не угоди, а згоди на укладення угоди) стане та сама “демілітаризація” України. Адже значно простіше кидати свій меч на терези, вимагаючи все більше і більше “золота”, коли твій противник вже вийшов за мури і не має чим захищатись. Власне, саме це і планувала Росія з самого початку – відправляючи для захоплення Києва і Харкова не штурмові батальйони, а підрозділи Росгвардії, призначені для протидії протестам цивільних, а не для боїв армія на армію.

Проте, ні публічні заяви Путіна, ні дії росіян не дають підстав вважати, що хоч хтось в Росії має намір про щось домовлятись з кимось в Україні. Тому навіть якщо Олексій Гончаренко чи Ігор Терехов якимось дивом зможуть стати президентом України, їх чекає та сама політична кар’єра, що й Володимира Зеленського – спроба про щось домовитись з росіянами – і довга війна після того, як росіяни знову сприймуть цю спробу як ознаку слабкості. Не дуже зрозуміло, навіщо повторювати цю дурнувату схему ще раз.

Частина цих людей звісно вважає, що у цьому невеликому проміжку встигне кудись виїхати, а що буде з тими, хто залишиться в Україні – то вже їхні проблеми. Однак, їх чекає розчарування – тієї гостинної Європи, яка прийняла кілька мільйонів українських біженців, уже немає. І вона не повернеться, бо найпопулярнішими європейськими політиками є люди, які закликають відправити ВСІХ українців назад в Україну і знову купувати дешеві російські енергоносії. А що там буде з тими українцями – ”то вже їхні проблеми”.

Бачте, коли ми підсміюємось з пафосних заяв про те, що Путін радиться з “Катериною ІІ та Петром І”, ми упускаємо ключове – Путін цікавиться історією Росії. Звісно – в доволі “специфічному” прочитанні, але все ж. А в історії Росії було з півдесятка етапів, коли після “складних компромісів” (які полягали переважно в різанині, грабежах і зґвалтуваннях українського населення), українці знову починали будувати свою державу – окрему від російської.

Наприклад, 35 років тому, коли 90% учасників (майже 29 мільйонів людей) проголосували за те, щоб відділитись від Росії і будувати свою державу. Коли Росія змогла трохи відчухатись від розпаду СРСР і нав’язати хоча б політичний та економічний вплив Україні, ці люди знову все поламали – у 2004 та 2014 роках. Сотні мільйонів доларів і, найважливіше, десятки років були витрачені дарма!

Навіщо Путіну ще раз ризикувати якимось угодами з цими людьми, якщо завтра в Росії знову станеться якась політична криза і українці знову скажуть “до побачення, далі ми самі”? Що тоді робити росіянам? Знову воювати 12 років, знову нести тяжкі втрати, знову втрачати економіку заради того, щоб ще на кілька років потриматись за Україну?

Путін, звісно, не найвидатніший мислитель сучасності. Але навіть йому вистачить розуму помітити повторювану послідовність:

Росія починає чергову “СВО”;
Через якийсь час хтось в Україні погоджується на угоду;
Відбувається приєднання України (різанина в комплекті);
Минає кілька десятків років;
Виникає криза в Росії і українці починають будувати свою державу.

Власне, ми зараз у цьому моменті. Нескладно зробити “правильний” висновок, якщо ви диктатор з необмеженими повноваженнями і (як вам здається) можливостями…

Не треба ніяких угод і довгих переговорів про те, скільки “золота” мають тобі віддати, щоб ти пішов геть. Особливо, якщо ти й не збираєшся нікуди йти, тобі потрібно лишитись, бо європейські країни стають значно поступливішими коли російські армії стоять в Ужгороді, ніж коли вони сидять десь під Брянськом.

Треба просто знищити всіх і самому вирішити, що забрати собі, а що віддати своїм солдатам, щоб вони і їхні діти були мотивовані воювати в наступних війнах. Тим паче, що європейські унітази, як кажуть, навіть кращі і дорожчі за українські.

Для українців у цій програмі передбачений all inclusive – доведеться і бути солдатами (російськими, бо самі росіяни теж не горять бажанням помирати за Путіна) і загинути (це обов’язково, бо навіщо залишати в Україні “ненадійних” українців, якщо сюди можна заселити надійних росіян). Власне, нічого нового.

Гадання на “корейських”, “фінських”, “грузинських” чи інших сценаріях безумовно, цікавий спосіб провести час. Проблема лиш у тім, що українці – не є ні “корейцями”, ні “фінами”, ні “грузинами”. Ні навіть чеченцями, держава яких була знищена після угоди з Росією, але принаймні частина з них змогли влаштуватись у цій державі.

В очах Путіна і росіян українці є євреями зразка 30-40-х років ХХ ст. Серед яких теж було чимало людей, які вважали, що з нацистами можна якось домовитись. Скажімо, принести все цінне до Бабиного Яру, як наказали нацисти – шкода нажитого, звісно, але краще “важкі компроміси”, ніж “оце все”. Яким був компроміс між нацистами і євреями ви, мабуть, чули.

У 30-40-х роках у євреїв не було ні армії, ні міжнародної підтримки, ні мільярдів доларів допомоги зброєю, технологіями і просто грішми… Так само як це відбувалось з українцями у 1708, чи 1932-1933 чи 1937 роках минулого століття. Тому вони загинули так, як того хотіли їхні вороги.

В нинішніх українців все це поки що є. І росіяни дуже хочуть, щоб українці все це віддали самі. Бо росіяни виявились неспроможними перемогти власними силами – ні шляхом бліцкригу взимку 2022, ні за 4 роки війни на виснаження. Тому їм залишається сподіватись на нас. А нам слід вирішити, чи ми погодимось на те, чого насправді від нас хочуть росіяни.

“Мирні голоси” за мир за будь-яку ціну – це не про завершення війни. Це конкуренція за виборця, який втомився від війни, закінчення якої йому обіцяв Зеленський за 2–3 тижні. Це спроба зайняти нішу Зеленського, який із президента миру перетворився на президента війни. Це спроба отримати голоси людей, які кожного дня втрачають близьких, здоров’я та гроші. Людей, які переживають за рідних на фронті, в тилу та в окупації. Людей, які втомились нести тягар “незламності” ціною самопожертви.