Адвокат Володимир Богатир: Анатомія виборчих викликів у стані невизначеності

Адвокат і заслужений юрист України Володимир Богатир у колонці для “Української правди” аналізує ключові інституційні та правові виклики, з якими Україна підходить до теми майбутніх виборів в умовах війни та повоєнного транзиту влади. За його словами, у публічному дискурсі відбувається помітний зсув: від ідеї безстрокового відтермінування виборів – до пошуку балансу між оновленням демократичного мандату та безпековими обмеженнями воєнного стану. При цьому саме якість виборчого процесу, наголошує автор, визначатиме як внутрішню легітимність нової влади, так і її сприйняття на міжнародній арені.

Богатир звертає увагу на дві події, які безпосередньо впливають на підготовку до виборів. Перша з них – відновлення з 1 січня 2026 року роботи автоматизованої системи “Державний реєстр виборців” відповідно до постанови Центральної виборчої комісії від 23 грудня 2025 року №73. Це рішення, за оцінкою юриста, відкриває можливість перейти до активної верифікації даних і розпочати масштабний аудит електорального ресурсу в умовах частково зруйнованої виборчої інфраструктури.

За офіційними даними Реєстру, станом на кінець 2025 року в Україні нараховується 34,19 млн виборців. Водночас автор підкреслює, що за зовнішньою стабільністю цифр приховується серйозна криза обліку: мільйони громадян фактично перебувають за кордоном або на тимчасово окупованих територіях, але де-юре залишаються прив’язаними до зруйнованих населених пунктів чи дільниць у зоні бойових дій. Офіційний статус “вибуття” мають лише близько 1,4 млн осіб, що, за словами Богатиря, різко контрастує з даними ООН і оцінками омбудсмена, який говорить про 11 млн українців за кордоном та 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб. “Відновлення роботи Реєстру – це лише спроба первинного аудиту, який, імовірно, продемонструє ще більший розрив між обліковими даними та реальністю”, – зазначає він.

Другою ключовою подією автор називає створення Робочої групи з підготовки законодавчих пропозицій щодо проведення виборів і референдумів в особливий або повоєнний період відповідно до розпорядження голови Верховної Ради від 22 грудня 2025 року №1993. Водночас Богатир критично оцінює формат її створення, звертаючи увагу, що рішення ухвалене розпорядженням спікера, а не постановою парламенту, що, на його думку, знижує інституційний статус напрацьованих документів і виводить процес з-під повноцінного парламентського контролю. Він також вказує на концентрацію керівних позицій у групі за представниками партії “Слуга народу”, що забезпечує владі контроль над порядком денним.

Окремо автор акцентує на структурному дисбалансі складу Робочої групи, зокрема через участь представників силових органів, судової та виконавчої влади. На його переконання, це створює ризик порушення принципу поділу влади й ситуацію, коли “арбітри та контролери фактично пишуть правила, які згодом самі ж і тлумачитимуть”. Богатир нагадує позицію Консультативної ради європейських суддів, яка застерігає суддів від участі у політичних робочих групах, що можуть поставити під сумнів їхню безсторонність.

Юрист також вбачає ознаки домінування політичної доцільності над правовою визначеністю, зокрема у постанові ЦВК від 7 січня 2026 року №1, якою комісія фактично запропонувала власне бачення спеціального виборчого закону. За його оцінкою, документ містить низку суперечливих новел, що можуть призвести до дискримінації, запровадження додаткових адміністративних бар’єрів і звуження пасивного виборчого права, що суперечить міжнародним стандартам рівності виборів.

Окрему увагу Богатир приділяє правовій колізії навколо поняття “особливий період”. Він наголошує, що будь-які електоральні процедури під час дії воєнного стану є неконституційними, а спеціальне законодавство не може підміняти конституційну вимогу його припинення. “Легітимність підтримується не фактом голосування, а дотриманням процедур, правовою визначеністю та конституційністю”, – підкреслює автор.

За його словами, для опозиції Робоча група є інструментом стримування потенційної узурпації влади, тоді як для чинної влади – способом розподілу відповідальності та зниження тиску з боку міжнародних партнерів. Водночас Україна перебуває між суперечливими очікуваннями: з одного боку – вимогами партнерів щодо оновлення демократичного мандату, з іншого – реальними безпековими й організаційними ризиками проведення виборів під час війни.

Підсумовуючи, Володимир Богатир зазначає, що повоєнні вибори стануть найскладнішим і найдорожчим адміністративно-політичним проєктом в історії незалежної України. Простих рішень не існує, а правила виборів мають бути результатом широкого суспільного та політичного консенсусу. В іншому разі, застерігає автор, поспішні вибори можуть стати не актом відновлення демократії, а фактором внутрішньої дестабілізації та ризиком делегітимації влади як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Президент Володимир Зеленський заявив, що Україна готова до проведення виборів навіть під час війни, однак це можливо лише за умови забезпечення безпеки та технічної підтримки з боку партнерів.

“Мирні голоси” за мир за будь-яку ціну – це не про завершення війни. Це конкуренція за виборця, який втомився від війни, закінчення якої йому обіцяв Зеленський за 2–3 тижні. Це спроба зайняти нішу Зеленського, який із президента миру перетворився на президента війни. Це спроба отримати голоси людей, які кожного дня втрачають близьких, здоров’я та гроші. Людей, які переживають за рідних на фронті, в тилу та в окупації. Людей, які втомились нести тягар “незламності” ціною самопожертви.