«Бійців з Харківського напрямку майже не включають до обмінів»: донька військовополоненого

На початку широкомасштабного вторгнення війська територіальної оборони відіграли ключову роль у захисті держави, фактично ставши надійним тилом для основних сил оборони. Адже це люди, які добре знали свій регіон і були готові його захищати власними силами. Вони швидко реагували на загрози, як-от проникнення ворожих диверсійних груп, а також чинили партизанський спротив. Саме бійці тероборони на Київщині, Харківщині та в інших регіонах взяли на себе перші й найважчі удари ворога. На жаль, серед них є як загиблі, так і ті, хто вже майже три роки перебуває в російському полоні.

Такою є історія Олександра Прокоф’єва – бійця 113-ї окремої бригади територіальної оборони, який на початку повномасштабного вторгнення став одним із тих, хто не дозволив ворогу захопити Харків. На жаль, у березні 2022 року Олександр потрапив у ворожий полон. Водночас, вже з квітня, окрім пошуків Олександра, родина намагалася дізнатися бодай щось і про його сина, Дмитра Прокоф’єва – морпіхa, що потрапив у полон, боронячи Маріуполь. Так, і батько, і син вже майже три роки перебувають в російському ув’язненні.

Ця історія засвідчує, що незалежно від того, на якому напрямку українські захисники потрапили в полон, інформації про кожного – вкрай мало. Всі вони зазнають переміщень, які є частиною маніпуляцій, покликаних, за прогнозами росіян, “заплутати” українську сторону. І незалежно від того, чи це важкопоранений, чи літня людина, це не гарантує їхнього пріоритету в списку на обмін.

Більше про те, як Олександр фактично втік з дому, аби долучитися до лав оборони, про його участь у звільненні населеного пункту на Харківщині, зникнення і пошуки серед загиблих, а також про те, як вдалося віднайти батька, лист від нього, переміщення в іншу колонію, пошуки тривалістю в рік, і відсутність засвідчення інформації про нього державними структурами – в інтерв’ю для Букв поділилась Наталія, донька військовополоненого.

Фото: особистий архів Наталії

– Наталіє, розкажіть, будь ласка, чим займався Ваш батько у цивільному житті. І як все це змінилось з розгортанням повномасштабної війни, безпосередньо з його рішенням піти до війська?

– Батько все життя працював водієм-далекобійником. Повномасштабна війна застала його саме в дорозі. Коли він приїхав на місце розвантаження, тоді вже все було зачинено. Як зателефонував керівництву, то отримав від них вказівку повертатися до Харкова. Так батько повернувся, віддав постачальнику рефрижератор із продукцією, поставив машину в гараж і пішов додому. Це було якраз ввечері 24-го лютого.  

Потім він провів вдома всього кілька днів, але не витримав і пішов до військкомату. Його дані записали, і далі він мав чекати дзвінка про прибуття до військової частини вдома. Дізнавшись про те, що батько має намір піти у військо, мама одразу категорично сказала, що нікуди його не пустить, і буквально “караулила” його біля дверей, не випускаючи з дому. Але ж їсти було треба, тож одного ранку, перевіривши, чи батько спить, вона побігла за хлібом. Коли повернулась – його вже не було вдома. Він таки втік…  

Фото: особистий архів Наталії

– Знаю, що Олександр потрапив у полон у березні. Розкажіть, будь ласка, як це сталося? Це була бойова операція чи саме прорив ворога? Чи відомо, скільки військових тоді опинилися у полоні, і чи ці події зафіксовано українською стороною?

– Батька зарахували до 113-ї бригади територіальної оборони, у складі якої він захищав Харків, коли масово наступали ДРГ, й загалом була дуже загострена фаза. Це тривало до 26-го березня. Того ж дня їхній підрозділ разом із бійцями “Кракена” відправили на звільнення селища Вільхівка, Харківської області. Це невеличке село буквально за п’ять кілометрів від Харкова, де тоді тривали потужні бої.

Того ранку батько подзвонив мамі і сказав: “Нас усіх зібрали, ми кудись їдемо. Скоро зідзвонимось”. Але більше він на зв’язок не вийшов.

Потім я дізналася, що у саме Вільхівці були дуже важкі бої, і тоді загинуло багато людей. Селище вони, до речі, звільнили, але під час відступу рашисти взяли в полон 19 осіб, серед яких був і мій батько. На жаль, ця інформація стала відомою нам лише значно пізніше, завдяки нашим власним зусиллям.

– Ось, власне, щодо того, як Ви про це дізналися. Скільки часу минуло з моменту зникнення батька, до того, коли його офіційно підтвердили як військовополоненого? І, загалом, до того, як Ви дізнались про те, де він перебуває, в яких умовах утримується. 

– Ось мама ніби відчувала, що він живий, але у мене була аж паніка через те, що він не відповідав на дзвінки. Мама казала, що він міг загубити або ж розбити телефон, але я тоді в ці версії не вірила.  

Фото: особистий архів Наталії

На третій день після його зникнення я об’їздила всі місцеві лікарні й морги. Знаєте, таке бачити людині не можна. Коли ти заходиш на територію морга, а там велика-велика територія, і все забите трупами. Ці чорні мішки горами… І коли ти запитуєш за Вільхівку, вони одразу дивляться на ці гори – ось це страшно.

Слава Богу, я тоді його там не знайшла. Трішки видихнула. Бо нас запевнили, що, оскільки територію вже відбито українською армією, то зібрали усі тіла. Це означало, що батько, швидше за все, живий.  

Ми почали чекати. Я тоді шукала двох своїх рідних: батька, і брата, який потрапив у полон в Маріуполі. До речі, невідомо звідки, але тато зараз знає, що брат теж знаходиться у полоні. Ми йому про це не казали, не писали – бо такого не можна згадувати в тих же листах… Але він знає.

Так от, в другій половині квітня Росія опублікувала відео з батьком, що й стало офіційним підтвердженням, що він перебуває у полоні. Це було стандартне пропагандистське відео, де полонених змушували звертатися до наших військових із закликом “не робити дурниць і здаватися в полон”. А вже в травні ми отримали офіційне підтвердження про його полон від Червоного Хреста. Але місцеперебування вони не знали.

Далі я продовжувала шукати і батька, і брата, розпитуючи про них у звільнених з полону. Батька вдалося знайти раніше. Ще у 2022 році один із обміняних повідомив, що мій тато перебуває в Олексіївській колонії Бєлгородської області. Тоді я трохи заспокоїлася, адже ця колонія вважалася більш-менш адекватною, навіть зразково-показовою.

Фото з російських ресурсів

– А наскільки “зразково-показовими” були саме умови? Якщо ця колонія вважається саме зразковою, певно, туди мають доступ і міжнародні організації? Якось взагалі її статус вплинув на те, аби дізнаватися про батька більше інформації?

– Умови там дійсно були кращими, ніж в інших місцях утримання, про які я чула. Їх відносно добре годували, не били. Мені є з чим порівнювати: мій брат перебуває у Вяземському СІЗО, де хлопців буквально доводять до серйозних хвороб тими умовами, в яких вони змушені жити.

Ось 31-го травня 2023 року в Олексіївську колонію приїхав Червоний Хрест. Згодом вони зателефонували мамі та зачитали їй листа від батька. У мене якраз у травні був день народження, і він у тому листі мене привітав. Це було щось “особливе”, те, що дало зрозуміти, що лист точно від нього. Але, вже у червні, тата і ще трьох чоловіків з цієї колонії кудись вивезли. Я потім знаходила обміняних, і вони казали, що їм це подали як підготовку до обміну. Але насправді їх просто вивезли в невідомому напрямку.

Ми, разом з жінкою, в якої чоловік потрапив у полон з моїм батьком, почали їх самостійно шукати. Я завжди запитувала за свого батька, і за її чоловіка. І вона так само. Ми не могли знайти їх з червня 2023 року аж до листопада 2024-го. Лише зовсім нещодавно дізналися, що їх перевезли до колонії в місті Донське, Тверської області. Це підтвердив один зі звільнених хлопців. На жаль, новини від нього були не дуже втішними: він сказав, що у мого батька критично низький тиск. Нібито його періодично якось лікують… Але, знаєте, попри це, він постійно розповідає про свої фури – бо він дуже їх любить.

Умови в цій колонії набагато гірші, але єдиний “плюс”, як розповів звільнений хлопець, полягає в тому, що там не чіпають літніх людей (Олександрові 63 роки). Їх всього троє. Бо, розумієте, вони й так хворі, знесилені… Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти логіки утримувати літніх людей, які хворіють, на яких витрачаються великі ресурси на лікування та догляд. Чому їх не можна просто відпустити?  

Я не знаю, ким є двоє інших чоловіків, але мій батько – фактично цивільна людина. Він пробув військовим усього місяць. Чи володіє він якоюсь цінною інформацією? Звісно, ні. Чи він командир? Ні, він звичайний солдат. У такому віці він вже точно не піде воювати. Тож, яку цінність він для них має у полоні? Але його все ж не віддають. І це стосується не лише літніх людей, а й важкохворих полонених. Вони помирають у полоні, але на обміни їх не подають.

Фото: особистий архів Наталії

– Чи правильно я розумію, що весь час, поки Ви шукали батька після його переміщення, це були виключно Ваші власні зусилля? Чи існує взагалі на державному рівні механізм, за яким, у разі отримання інформації про переміщення полоненого, починаються його пошуки?

– Ні, такого немає. Більше того, коли я спілкувалась зі звільненим хлопцем, я запитувала, чи передав він свої свідчення в наші структури. Він сказав, що так, передав всю інформацію в Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених, що працює при СБУ. Я почекала десь два тижні, самостійно не вносячи ніяку інформацію в Координаційний штаб. І ось за цей час в кабінеті полоненого ніяких оновлень не з’явилося. Тобто, якби я сама не знайшла цього хлопця і не дізналася від нього новини, від наших структур я б нічого не почула про свого батька. 

Тоді я самостійно зателефонувала до Координаційного штабу і запитала, чи є якісь новини стосовно нього. Вони відповіли, що ні. І лише коли я згадала про свідчення звільненого хлопця, мені сказали, щоб я сама внесла ці дані в кабінет. Але ж не я маю цим займатися.

При цьому нас, як родичів, просять не шукати звільнених з полону самостійно. Але що нам залишається? Знаю, що звільнених хлопців також дуже наполегливо просять не контактувати з родичами. І як ті, хто ігнорують такі прохання, а є й ті, які не хочуть мати проблем і закриваються, не йдуть на контакт.

Під час останньої зустрічі з представницею Дмитра Лубінця в Одесі ми теж піднімали питання комунікації між родичами та обміняними бійцями. І цього разу нам пообіцяли, що кабінет полоненого буде заповнюватися належним чином. До цього, як нам пояснили, цей процес не був повністю безпечним.

– Часто можна почути про те, що полонені Маріупольського гарнізону перебувають у складнішій ситуації, якщо говорити про ставлення до них. З Вашого досвіду, чи відносно кращим є становище тих, хто потрапив у полон в інших регіонах, як у випадку Вашого тата?

– Насправді, полонених, наприклад, з Харківського напрямку – в обмінах майже немає – це по 1-2 людини, або жодного за обмін. З Маріупольським гарнізоном ситуація теж складна, але вони хоча б “на слуху”…

Наразі є об’єднання “Жінки ТРО”, і ось вони намагаються привернути увагу саме до ТРО. Щодо морпіхів, азовців є організації, які займаються їх підтримкою, а ось щодо бійців ТРО – тиша.

Якби не ці люди, ми не знаємо, що було б з Україною. Саме завдяки ТРО ми змогли вистояти на самому початку повномасштабної війни. Тоді піднялися звичайні цивільні, люди, які стали на захист добровільно. Без них ми б не відбили Київ, Харків, багато інших міст. А зараз ТРО просто знецінюють.

Фото: особистий архів Наталії

– Як доньці полоненого, яких саме кроків чи політики з боку держави, на Вашу думку, зараз не вистачає? Що важливо забезпечити на етапі перебування полонених у неволі, і які гарантії чи підтримку Ви хотіли б бачити від держави після їх повернення?

– Наразі дійсно не вистачає зворотного зв’язку від структур, які повинні займатися питаннями полонених. Це те, чого нам, як родичам полонених, найбільше не вистачає, адже це єдине, чого можна вимагати від держави на цьому етапі. А вже коли наших рідних звільнять, звісно, хочеться, щоб була організована повноцінна реабілітація та соціальна підтримка. 

Держава, наприклад, надає 40 тисяч гривень на лікування зубів для хлопців, які повертаються з полону. Але чи вистачить цих грошей на нормальне лікування? Це дуже мало, тим більше, якщо врахувати, в якому стані їх зуби після років у полоні. Також нас не влаштовує те, що зараз з’явився новий пункт, куди привозять хлопців з полону, але він не готовий їх приймати. Там не вистачає належної медичної підготовки, лікарів, медичного обладнання – ситуація плачевна. Я знаю випадки, коли хлопцям ставлять неправильні діагнози або взагалі відпускають без належного обстеження…

– Чи правильно я розумію, що питання лікування та реабілітації повернених захисників вже зараз потребує розгляду та внесення змін до наявної системи?

– Однозначно, варто допрацьовувати. Знаєте, мене тішить, що коли мій брат повернеться з полону, то ось у морської піхоти є Патронатна служба, яка візьме захисників під своє “крило” в плані реабілітації. А, наприклад, звільниться з полону батько – ми не знаємо, до кого далі звертатися. 

У ТРО немає патронатної служби. Але і в морської піхоти така служба з’явилася лише влітку 2024 року, і все це фактично завдяки зусиллям самих родичів. Тому ми готові звертатися і до міської ради, і до нашого мера, і до кого завгодно. Якщо цього не робити, всі просто мовчки сидітимуть. А якщо й ми мовчки сядемо й нічого не робитимемо, то своїх рідних і не дочекаємось з полону.

У мене є семирічна донька, у брата – десятирічна, яка чекає на повернення батька, обидвом онукам потрібно повернути дідуся. Нещодавно відбувся великий обмін тілами… Після таких обмінів, зазвичай, є закономірність, що проходить і обмін полоненими. Тому ми чекаємо і, насправді, радіємо будь-якій кількості звільнених, бо це хоч якось полегшує очікування. Зараз ще й передноворічний період… Я ніколи не забуду обмін 31-го грудня минулого року. Це справді було новорічне диво. Тому ми так само сподіваємося і чекаємо.