«Бути кращою за інших»: історія офіцерки 151-ї ОМБр Олени Кувикіної

«Я не хочу чути: “давай ми тобі допоможемо, бо ти дівчинка”. Я хочу, щоб до мене ставилися як до одиниці, такої ж, як і інші офіцери», – каже старша лейтенантка Олена Кувикіна.

За плечима Олени – історія, що відображає останнє десятиліття боротьби України: від випускниці школи прифронтового містечка Донецької області 2014-го до професійної офіцерки, яка сьогодні відповідає за формування кадрового ядра 151-ї окремої механізованої бригади.

Її шлях у війську не був класичним. Отримавши бойовий досвід у СБУ, Олена зустріла повномасштабне вторгнення вже цивільною. Проте, коли ворог почав рівняти українські міста із землею, питання вибору не стояло: евакуація цивільних, допомога людям, які втратили все, і зрештою – власне рішення знову одягнути однострій.

Сьогодні Олена Кувикіна очолює відділення рекрутингу 151-ї ОМБр.

Букви дізналися, як побудований рекрутинг у бойовій бригаді зсередини? Чому ІТ-спеціалісти чи оператори БПЛА обирають військо, і чи справді «жіноче обличчя» армії змінює внутрішні стандарти Збройних Сил? Поспілкувалися з Оленою Кувикіною про те, як це бути офіцеркою, для якої помилка не є варіантом, а кожне призначене на посаду рішення – це відповідальність за майбутнє бригади.

– Розкажіть про свій шлях у війську. Коли ви зрозуміли, що хочете пов’язати життя з цією справою?

– Почнімо з того, що я родом із Донецької області. У 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення, мені було 17 років, я закінчувала одинадцятий клас. Я бачила все це беззаконня, як змінювалися люди, настрої та загалом ситуація на місцевому рівні. Саме тоді я ухвалила рішення вступати до лав захисників. Тим паче, що мій брат на той час завершував навчання в Луганському університеті внутрішніх справ. Тож вибір став очевидним.

Фото з архіву Олени

– Як відреагували рідні? Брат підтримав те, що сестра піде його шляхом?

– Рідні, звісно, відреагували негативно. Батьки та брат були дуже занепокоєні. Брат на той момент уже був на укріпленнях, його викликали до Києва як курсанта, навіть не дочекавшись завершення навчання. Згодом, достроково закінчивши університет, їх відправили на Донеччину для реагування на події. Тобто, ще будучи курсантами, вони фактично вже стали до служби в поліції. Розуміючи серйозність ситуації, рідні не були в захваті від мого вибору.

– їм і не вдалося вас переконати, чи вони навіть не намагалися?

– Я підписала контракт і лише після того повідомила батькам, що тепер я військовослужбовиця.

– Перехід з посади начальника служби охорони держтаємниці на посаду рекрутера – це логічне продовження кар’єри чи вимушена зміна через брак офіцерів на небойових посадах?

— Це можна трактувати по-різному. Скоріше за все, це була вимушена міра. На той час рекрутинг був новоствореним підрозділом не лише в нашій частині, а й загалом у війську. Відповідно, бракувало молодих кадрів, здатних розібратися, з чого починати роботу, адже створювати щось нове завжди важче, ніж продовжувати вже налагоджений процес. Шукали людей, які зможуть «потягнути» цю ділянку. Країна живе в умовах війни вже понад десять років, і робота рекрутерів із цивільними – це надзвичайна відповідальність. Тож, з одного боку, це був дефіцит офіцерів, але з іншого – це стало моїм професійним зростанням.

– Ви брали участь в евакуації і бачили війну очима цивільних, яких рятували. Зараз ви бачите її «зсередини» армії. Як цей досвід впливає на вас? Чи важко психологічно балансувати, щоб не втратити емпатію?

– Досвід евакуації я отримала ще до мобілізації. Коли я звільнилася зі служби в СБУ в жовтні 2021 року і почалося масштабне вторгнення, я перебувала в Краматорську. Там уже були ракетні обстріли, поранені цивільні та військові. Я допомагала людям виїжджати, переважно до Дніпра.

Щодо того, як балансувати зараз. Чесно кажучи, це неможливо. Я просто абстрагуюся і намагаюся не згадувати пережите, бо це дуже тисне на психіку. Зараз, коли емоції людей у цивільному житті зашкалюють, мені в роботі рекрутера важливо контролювати кожен свій крок, адже я спілкуюся з цивільними, будучи військовою.

У цьому мені допомагають передусім розмови з побратимами та посестрами. За десять років служби сформувалося коло людей, яким можна «виговоритися». Якщо виникають критичні ситуації або стаються «флешбеки», ми звертаємося до бригадних психологів. Якщо ж вони перевантажені роботою з тими, хто повертається з бойових завдань, я звертаюся до цивільних фахівців, які спеціалізуються на роботі з військовими. Наразі це основний механізм контролю. Гадаю, більшість військових будуть працювати над цими наслідками війни вже після повернення до цивільного життя.

– Чи доводилося вам стикатися з тим, що ваші розпорядження як начальниці відділення ігнорували або ставили під сумнів через те, що ви жінка?

– Питання дискримінації найчастіше виникало на початку моєї кар’єри, коли я ще не була на керівній посаді. Звісно, усі через це проходять. Ситуація зараз краща, але до жінок у війську досі ставляться більш прискіпливо. Якщо ти хочеш служити, ти маєш доводити свою спроможність постійно. Коли я була сержанткою, будь-які мої дії чи рішення піддавалися сумнівам. Єдиний вихід – стати справжнім фахівцем: вивчати нормативну базу, радитися з досвідченими колегами й на практиці доводити, що твоє слово має вагу.

Коли мене призначили керівницею служби охорони державної таємниці, підлеглі, переважно чоловіки, багато з яких були старші за мене, спершу сприйняли це непросто. Але з часом усе змінилося. Вони зрозуміли, що я не ухвалюю «імпульсивних жіночих» рішень, як звикли говорити, а дію виключно в межах закону. Оскільки маю юридичну освіту, моїм головним інструментом була нормативна база. Будь-які непорозуміння зникли за кілька місяців, коли колеги побачили, що я на своєму місці і якісно виконую свою роботу.

Фото з архіву Олени

– А наскільки бригадна інфраструктура пристосована до потреб жінок?

– Побутові умови в більшості випадків залежать від самої людини, незалежно від статі. Пригадаю час, коли ми жили в лісі в наметах. Умови для всіх однакові, але хтось просто ставить ліжко, а хтось облаштовує побут. Ми з моєю підлеглою в наметі розділили простір на спальну та робочу зони, облаштували все затишно: мали кавомашину, тумбочки для речей і навіть фікус у горщику. Коли колеги заходили до нас у справах, завжди дивувалися, що в лісі може бути так охайно й чисто. Звісно, бувають моменти, які ми фізично не можемо виконати, наприклад, провести електромережу – тут хлопці завжди допомагають, проблем ніколи не виникало.

Щодо форми: я ще не отримувала нові жіночі зразки, тому не можу оцінити їх на власному досвіді. Досі носила чоловічу, яку завжди можна підігнати під себе у швачок, що є в кожній частині. Це не є проблемою.

Стосовно екіпірування – бронежилетів та іншого спорядження – тут головний критерій це рівень захисту. Є полегшені варіанти, є важчі, але пріоритетом завжди залишається безпека. Дівчатам дійсно видають полегшені бронежилети, щоб зменшити навантаження, при цьому не втрачаючи захисних властивостей спорядження.

– Як офіцерка, чи відчуваєте ви, що повинні працювати вдвічі більше за чоловіків, щоб отримати визнання та довіру від командування?

– Я завжди відчуваю внутрішню потребу бути кращою за інших. І хоча зараз у мене чудові службові стосунки, є довіра та розуміння компетенцій з боку командування, тобто мене сприймають як повноцінного офіцера та начальника відділення. Попри це, я завжди прагну бути максимально підготовленою: дати відповідь на будь-яке запитання швидко, точно й логічно. Якщо я за щось беруся, то маю зробити це на найвищому рівні, бо вважаю, що помилятися мені не можна.

Є стереотип, нібито жінки іноді користуються своєю статтю, щоб отримати певні поблажки. Я з тієї категорії людей, які не хочуть чути подібного на свою адресу. Навіть якщо до мене ставляться по-доброму, пропонують допомогу через те, що я «дівчинка», – мені це не потрібно. Я хочу, щоб до мене ставилися як до бойової одиниці, на рівні з іншими офіцерами. Тому це, швидше за все, мої особисті переконання. Попри те, що з боку командування все гаразд, я вважаю, що дівчатам у війську все ж доводиться викладатися трохи більше.

– Певною мірою це так, адже фізично жінки все-таки витриваліші за чоловіків лише до певної межі.

– Ну, фізіологію не обманеш. Але водночас жінки можуть витримувати навантаження не гірше за чоловіків, якщо мають бажання. Пригадую наші навчання на полігоні з лазертагом, які імітували штурмові дії. Ми всі були в однакових бронежилетах та екіпіруванні. Зрештою, всі прийшли однаково виснажені, «мокрі». Мені було дуже важко, наступного дня тіло «гуло», але я впоралася, і ніхто не вдарив обличчям у бруд. Все пройшло чудово.

Фото з архіву Олени

– Перейдімо до блоку про рекрутинг. Який відсоток кандидатів, що приходять до вашої бригади, фізично та психологічно придатні до бойових посад? Адже зараз багато чуток, що люди йдуть у військо, сподіваючись отримати тилову посаду.

– Можливо, вас дещо здивую, але близько 70% кандидатів, які до нас звертаються – і чоловіки, і жінки, – обирають саме бойові підрозділи. Під бойовими посадами ми розуміємо не лише піхоту, а й операторів БПЛА. У нас є чудовий приклад: дівчина Анастасія, якій немає й 25 років. Вона прийшла через рекрутинг, стала операторкою БпЛА і неймовірно виконує свою роботу. Її ставлять у приклад колегам з інших підрозділів, про неї навіть знімали інтерв’ю. Крім того, є люди, які свідомо йдуть на піхотні посади – гранатометниками, вогнеметниками чи стрільцями. Часто це чоловіки віком близько 35 років.

Також до бойових ми відносимо водіїв екіпажів. Це зовсім не те саме, що водій у тиловому підрозділі. Вони постійно працюють на передньому краї, здійснюють евакуацію, підвозять особовий склад та боєкомплект. Такі водії постійно перебувають під обстрілами, тому це повноцінна бойова робота.

– А як щодо спеціалістів на тилові посади. Чи легко знайти професіоналів?

– З рештою 30% кандидатів ситуація цікавіша. Ми шукаємо вузькопрофільних спеціалістів: діловодів, фінансистів чи системних адміністраторів для нашого нового підрозділу цифровізації. Знайти людину, яка володіє офісними програмами на високому рівні або є досвідченим системним адміністратором, і яка при цьому готова долучитися до війська та витримувати наш графік за станом здоров’я – це справді велика робота. Системних адміністраторів загалом важко вмотивувати змінити цивільну кар’єру на службу, але вони нам критично необхідні. Тож на сьогодні пропорція 70 на 30 – бойові посади до тилових – нас цілком влаштовує.

– Існує поширена думка, що можна підписати контракт на тилову посаду, наприклад, водія, а за кілька місяців опинитися в піхоті. Як це працює у вас? Чи гарантовано людина потрапляє саме на ту посаду, яку обрала?

– У нашому відділенні рекрутингу посада та військово-облікова спеціальність (ВОС) чітко прописуються в первинній заяві, яку людина пише після співбесіди, де ми визначаємо її мотиви, бажання та стан здоров’я. Юридично ми не маємо права самовільно змінювати цю посаду.

Процес виглядає так: після оформлення документів кандидат проходить базову загальновійськову підготовку (БЗВП) на базі частини, яка триває 53 доби. Потім – фахова підготовка (якщо вона необхідна, як, наприклад, для операторів БпЛА або зв’язківців). Лише після цього військовослужбовець потрапляє в підрозділ.

Звісно, бувають випадки, коли людина в процесі навчання розуміє, що хоче змінити спеціальність, або ж командири бачать, що боєць не справляється зі своїми обов’язками. Але ми ніколи не переводимо людину «просто так». Якщо спеціальність не підходить, ми шукаємо рівнозначну за рівнем складності та близькістю до переднього краю. Підбираємо іншу ВОС, спираючись на здібності та хист бійця. Наприклад, один мій колега-рекрутер прийшов на посаду зв’язківця, але не потягнув її, натомість проявив себе в роботі з людьми, і тепер він успішно працює в нашому відділенні. Інший кандидат не зміг керувати БПЛА, зате виявився майстром із паяння мікросхем і збірки техніки.

– Які спеціалісти зараз найпотрібніші вашій бригаді?

– Найперше — оператори БПЛА. Війна трансформувалася, і тепер спеціалісти з дронів є в кожному підрозділі – від механізованих до танкових. Це робота, що потребує хисту, а молодь часто бачить у цьому ще й перспективу для цивільного життя після перемоги. Також ми постійно потребуємо водіїв у бойові підрозділи. Важливо розуміти, що це не «асфальтні» водії. Це люди, які повинні вміти працювати в полі, під обстрілами, здійснювати евакуацію та підвіз боєкомплекту – це вимагає особливих фізичних та емоційних навичок.

Також потрібні ІТ-спеціалісти та зв’язківці. Від якості зв’язку напряму залежить успіх роботи на «нулі». Окрім того, ми створюємо відділення цифровізації, щоб відійти від паперової тяганини та спростити життя військовим, які зараз змушені долати десятки кілометрів лише для того, щоб подати рапорт. Це робота для професіоналів ІТ-сфери, яких ми зараз активно залучаємо до служби.

– Як ви оцінюєте ефективність контракту для молоді віком 18–24 роки? Який відсоток таких кандидатів приходить саме до вас?

– Ми постійно відстежуємо ці цифри, щоб розуміти загальну динаміку. Наприклад, за минулий місяць контракти 18-24 роки склали близько 30% від усіх звернень. Місяцем раніше було 25%. Тобто ми тримаємося в межах 25-30% – це досить стабільний показник.

– Що б ви хотіли додати від себе про роботу вашого відділення рекрутингу?

– Найважливіше, що ми впровадили, – це система супроводу. Ми не просто оформлюємо людину, видаємо витяг з наказу та кажемо «їдьте». Ми розуміємо, наскільки стресовим є перехід із цивільного життя до війська, тому створили спеціальну групу, де ми постійно на зв’язку з нашими рекрутами.

Ми супроводжуємо їх на етапах оформлення, отримання спорядження та проходження базової підготовки – допомагаємо з бюрократичними питаннями, підказуємо, до кого звернутися, як правильно написати рапорт. Цей «м’який» супровід триває перші два-три місяці служби. Ми нікого не кидаємо напризволяще – ми завжди на зв’язку.

Крім того, дуже приємно бачити результат нашої роботи в довгій перспективі. Рекрутинг у нашій бригаді існує трохи більше ніж півтора року, і ми вже спостерігаємо кар’єрне зростання тих, кого залучили першими: вчорашні солдати отримують сержантські звання, стають начальниками відділень та екіпажів. Це найкраще підтвердження того, що ми все робимо правильно.