Через неможливість евакуації сталися турнікетний синдром та ампутація: історія оборонця
Щоденно наші захисники зазнають важких поранень, після яких їх очікує тривала реабілітація та адаптація. Є ситуації, в яких людина зазнає, як може видатися, незначних травм, але через нестабільні обставини зазнає ускладнень. Все це – непередбачувані наслідки війни, які неможливо усунути, але з часом можна навчитися з ними жити. У цьому процесі є важливою належна підтримка суспільства, яке може сприяти безпечній і якісній адаптації військового на всіх етапах. Показовою є історія героя матеріалу – Артема Уманця. Він переніс ампутацію кінцівки, проте на початковому етапі лікування, через певні обставини, поруч із ним не могли бути його рідні. Однак, із допомогою побратимів на небайдужих людей, він отримав можливості належного протезування. Зараз триває етап реабілітації, поруч вже є родина та близькі люди, яких сьогодні побільшало. Власне, про цей шлях й загалом історію Артема – далі в матеріалі Букв.
Артем Уманець на псевдо “Боря” є бійцем бригади Гвардії наступу – “Помста”, сформованої на базі відомого Луганського прикордонного загону Держприкордонслужби України. Саме цей загін, ще з 2014 року, найдовше з усіх силових структур тримав оборону в Луганську. Зараз він отримав назву “Помста” і входить до бригад Гвардії наступу. Власне, в назві є конкретний символізм, і означає він те, що загарбники зможуть на собі відчути цю помсту за кожного побратима. Від першого загиблого прикордонника в ніч на 24 лютого 2022 року…
Військовий шлях Артема бере початок ще до подій повномасштабного вторгнення. 24 лютого двадцятиоднорічний захисник зустрів на Луганщині. Близько третьої години ночі прикордонникам надійшла звістка про те, що на території України, в регіоні, помічені невідомі озброєні люди. Тоді загін прикордонників вступив у бій з ворожими диверсантами. І, власне, як припускають, саме під час цього бою, Україна втратила першого захисника з моменту російсько-української війни. Ним став майстер-сержант Денис Ткач, який загинув у відділі прикордонної служби, прикриваючи побратимів, серед яких був і Артем.
“Конкретно кудись не цілилися, просто “закидали” вогнем, хату, все, що там було. Я бачив лише іскри, коли кулі рикошетили. Комунікацію з командиром ми тримали, але чітких вказівок від нього не було. Ми пересувалися у сторону Старобільського району”, – пригадує Артем.
Фото: особистий архів Артема
Однак, нашу розмову починаємо з теплих спогадів – про місто дитинства Артема, яке сьогодні перебуває в російській окупації. Йдеться про Старобільськ – колись це був центр українського козацтва на Слобожанщині. Мешканці згадують місто спокійним, але водночас як культурний осередок, де завжди вирувало життя та відбувався стрімкий розвиток. Ще у 2014 році у місті заснували батальйон “Айдар”. І це не єдині патріотичні свідчення про місто, більшість мешканців якого особливо гостро усвідомлювали неминучість широкомасштабної війни.
“У Старобільську я мешкав з народження. Завжди згадую святкування дня міста, різні урочистості на центральній площі. У місті також відбувалося багато фестивалів та розважальних заходів, на які навіть приїжджали люди із сусідніх населених пунктів. Часто це були саме патріотичні заходи. Те, що я особливо пам’ятаю ще з 2014 року. Своє місто я запам’ятав тихим, спокійним, вільним, українським. Виїхав зі Старобільська я в перші дні повномасштабної війни, це вже були робочі питання”, – ділиться Артем.
Родина захисника на той момент залишилась в окупованому місті, де майже одразу базувалась значна частина російських військ. Вони ходили та розвішували свою символіку, прагнувши викорінити все українське. В той самий час Артем прийняв оборону на найскладніших, враховуючи активні наступальні дії загарбника, напрямках Луганщини та Донеччини.
“Найбільш переломними для мене дотепер є саме перші бої на Луганщині. Тоді вперше на власні очі побачив, як працюють різні види зброї, і як це, коли вас буквально “закидають” усім, що тільки є. Тоді ж я зазнав свого першого уламкового поранення. Це були перші бої не лише для мене, а й загалом у повномасштабній російсько-українській війні”, – розповідає Артем.
Власне, як згадувалось раніше, Артем є бійцем бригади Гвардії наступу – “Помста”. До 2024 року це був Луганський прикордонний загін, але, за словами захисника, бійці вже мали значний бойовий досвід, що дозволило їм розширити свої можливості. З цими ж змінами вдалось покращити забезпечення, як зазначалось раніше, вдалось отримати відповідні засоби: броньовану техніуа, спецавтомобілі, зенітні, артилерійські та протитанкові засоби, системи аеророзвідки та ударні БпЛА, засоби радіоелектронної боротьби та розвідки, сучасні ПЗРК, снайперське озброєння тощо. Відповідно, бригада тримає оборону на найважчих ділянках фронту.
На одному з таких, виконуючи бойове завдання, Артем зазнав поранення, наступивши на міну. Захисник зазначає, що саме поранення було незначним, він втратив декілька пальців на нозі. Однак, через те, що не було можливості одразу провести евакуацію, Артем тривалий час залишався на полі бою, й у нього стався турнікетний синдром. Це відбулось через тривале стиснення кінцівки й перекриття подачі крові в неї. Подібні випадки є поширеними на лінії фронту, адже часто евакуація не може бути забезпечена лише за фактом отримання поранення.
“Після поранення мене доставили до перших позицій, і вже там чекали вказівок, сподіваючись, що сюди нічого не прилетить. Відпрацьовували ворожі дрони, постійні скиди… Але так вийшло, що евакуація затягнулась на добу. І, власне, нога була перетиснута турнікетом, а послаблювати не можна було, бо там перебито артерії. Тоді була дуже складна ситуація, тож не можна було наражати людей на небезпеку під час евакуації”, – пояснює Артем.
Фото: особистий архів Артема
Першу медичну допомогу захисник отримав ще на полі бою, від побратима. Врешті, через добу, Артема все ж змогли евакуювати, спершу доставивши до безпечної ділянки дороги, звідки його транспортували до госпіталю. Першочергово лікарі дістали уламки, якими майже повністю посікло Артема й, згодом, провели операційне втручання, пов’язане з ускладненням, а саме занімінням кінцівки.
“Ще очікуючи евакуацію, я зрозумів, що кінцівку вже не врятувати. Морально я був готовий, ставився до цього спокійно. Як і до подальшого лікування. Думаю, що на це також впливала підтримка товаришів, які приїздили у госпіталь. Вони дотепер супроводжують мене на всіх етапах. Так, спочатку мені ампутували ногу. Далі було ускладнення, спричинене інфекцією. Довелось знову робити операцію, все очищати. Ще діставали чималий уламок з руки”, – ділиться першими кроками лікування Артем.
Сьогодні захисник вже навчається ходити з навчальним (первинним) протезом, зокрема на етапі управління ним та закріплення елементів кроку. Надалі передбачено індивідуальне налаштування протеза залежно від фізичних можливостей Артема. Лише після цього відбувається остаточна підгонка і навчання користуванню. Усі випадки ампутації є унікальними, тож для кожног, методика протезування відрізняється особливими вимогами. Своїм головним завданням Артем називає – навчитися ходити наново. Адже, після перенесеного, нога дуже ослабла.
“Насправді, я відчуваю себе чудово. Для мене мій стан не є великою проблемою, адже знаю, де зараз набагато гірше. Я бачив це на власні очі. І ці реалії війни, звісно, є психологічно складними. Але на власному пораненні я не концентруюсь. Натомість фокусуюсь на спілкуванні з людьми та їх підтримці.
Знаю військових ветеранів, яким дійсно складно адаптуватися до цивільних умов. У мене зараз цього немає. Це все індивідуально й залежить від психологічного стану. Зараз у мене комплексна реабілітація: і фізична, і ментальна. Був період, коли спілкувався з фахівцями, але вже не відчуваю такої потреби”, – розповідає захисник.
Фото: особистий архів Артема
Артем зауважує, що, станом на сьогодні, існують численні виклики, пов’язані з протезуванням військових. Враховуючи, що захисник проходить реабілітацію та навчання не в державному медичному закладі, всі кошти, надані на лікування, є волонтерськими. Тобто, забезпеченням опікуються винятково волонтери, які також організовують збори. Однак, на третій рік повномасштабної війни, збори закриваються повільніше, що може призводити до втрати критично важливого часу, потрібного для реабілітації.
Серед інших викликів Артем наголошує на відсутності умов для людей з інвалідністю. Йдеться про те, що не у всіх українських містах створено умови для їхнього комфортного проживання та пересування, тож часто доводиться просити про допомогу. Для деяких ветеранів це може бути психологічно важко. Попри виклики, Артем демонструє готовність до подальшої реабілітації й впевнено говорить про те, що нові умови не є перешкодою для того, аби бути корисним державі.
“Я маю плани повернутися до хлопців. Вже, можливо, не на передову, але можу бути для них корисним. Зараз це єдині думки. Всі інші плани можна буде будувати після реабілітації. Маємо продовжувати працювати для нашої країни. Головне, щоб поруч були люди, які розділяють ці прагнення. В мене є мої побратими, і я знаю, що вони завжди мені допоможуть. На війні знаходиш по-справжньому найкращих друзів”, – підсумовує Артем.
Обраний президент США Дональд Трамп у п’ятницю заявив, що планує покласти край “незручній” практиці переведення годинників на літній час, яка, на його думку, створює зайве фінансове навантаження на країну.
NASA оголосило про чергову затримку в реалізації місії з повернення астронавтів на Місяць — вперше за понад 50 років після завершення програми “Аполлон”.
Росія і далі завдаватиме ударів по Україні крилатими й балістичними ракетами, а також безпілотниками. Про це повідомив представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Андрій Черняк в ефірі національного телемарафону, трансляцію якого здійснював телеканал “Рада”.
Дослідники Інституту еволюційної антропології Макса Планка в Німеччині встановили, що перший обмін генетичним матеріалом між предками сучасних європейців і неандертальцями стався близько 47 тисяч років тому.
90-річна Аннет Роберж, яка виховала п’ятьох дітей, нещодавно закінчила Південний університет Нью-Гемпшира (SNHU), здійснивши свою багаторічну мрію після десятиліть самопожертви.