«Цькування українцями жителів окупованих територій вигідне РФ» – «Дипломат» з «Азова»

Військовослужбовець Дмитро Андрющенко на псевдо “Дипломат” – офіцер управління бригади НГУ “Азов”. На війні Росії проти України з 2014 року. Під час повномасштабного нападу росіян пройшов бої за Маріуполь, “Азовсталь” та російський полон, після повернення з якого займається оперативно-аналітичною роботою, пов’язаною з контрпропагандою та ІПСО. Також працює за напрямком військовополонених, зниклих безвісти осіб, а також цивільних заручників. 

Джерело: diplomat4308 | Instagram

Звертатися до психолога не сором, а необхідність

Букви – Поговорімо про психологічну реабілітацію військових – є багато стереотипів, наприклад, що чоловік є слабким, якщо звертається по допомогу психолога.

Дипломат – Закликаю: обов’язково звертайтесь до психологів! Дуже багато травмованих війною, зокрема військових. Травмування – це не тільки поранення, а це коли ти бачиш смерті та каліцтва побратимів. 

Психологічна реабілітація – це не соромно, це реально потрібно, і зараз військові хлопці та дівчата потихеньку починають це розуміти. З нами працюють чимало зокрема й закордонних фахівців, які навчають пропрацьовувати травми та психологічно відновлюватися. 

На щастя, в Україні вже працює багато реабілітаційних центрів. Але відзначу, що левова частка – це приватні, які робляться за волонтерські кошти небайдужих людей та на іноземних грантах. 

Державний апарат МОЗ працює погано, ключова проблема – скажена бюрократія. Як би цинічно не звучало, але  безруких хлопців та дівчат змушують заповняти купу паперів, а безногих – безкінечно бігати поверхами й різними кабінетами.

Як це має бути (принаймні, я так бачу): комісія повинна приходити у палату до поранених бойців та проводити там свої опитування, дослідження, і труситися над бійцями, бо за нашу державу віддають найдорожче – своє здоров’я. Зараз не так, тому військові не мають довіри до державних установ та лікувальних закладів, намагаючися потрапити або у приватні, або за кордон. За кордоном до наших військових і поранених зокрема, ставляться набагато краще, ніж удома, в Україні. Це не всіх стосується, звичайно, є випадки, коли окремі лікар або медсестра вкладають душу, але в цілому систему не налагоджено, на жаль, не те що на другий рік повномасштабної війни, а на вже десятий рік війни Росії в Україні.

Букви – Як це змінити? 

Дипломат – Найпотужнішою мотивацією для кожної людини є зарплата. Недостатньо мотивована людина завжди буде озлоблена на життя. Будьмо відвертими: станом на 2023 рік заробітної плати у 9 тисяч гривень на місяць – недостатньо. Це свого роду палиця з двома кінцями. З одного боку, кажуть: “А навіщо вони туди йшли? Нехай ідуть працювати на якусь приватну фірму, заробляти гроші”.
А з іншого боку, ми, як держава, у навчальних закладах готуємо спеціалістів, але водночас держава не стимулює людей гідною заробітною платою. Проблема в тому, що держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб забезпечувати держслужбовців і бюджетників, зокрема структуру медицини, щоб вони мали соціальний пакет і гідну зарплату та ефективно працювали, а не думали, як взяти хабаря, щоб прогодувати себе та родину.

Чому вони не виїхали?

Букви – Поговоримо про людей, які залишилися на окупованих територіях, яких мешканці неокупованих та деокупованих територій часто вважають ворогами, аргументуючи: “Якщо не підтримують РФ, то мали виїхати.”

Дипломат – Не треба вважати усіх людей, які знаходяться на тимчасово окупованій території, зрадниками. Дійсно, є люди, які не виїхали, тому що підтримують окупаційну владу. Але є люди, які не виїхали з об’єктивних причин.

Наприклад, наджорсткі фільтраційні процедури, введені окупантами, починаючи з літа 2022 року.
Здатність виїхати – це не питання лише бажання чи небажання. Людина хоче виїхати, але при виїзді – на блокпостах чи у фільтрації – у неї можуть знайти на телефоні чи у соцмережах, наприклад, фотографію з прапором України або будь-який інший контент, який демонструє проукраїнську позицію, і все – він вважатиметься нацистом, його відправлять на СІЗО у Донецьк та звинуватять в “свержении конституционного строя ДНР”.

Також, є люди, які чекають на Україну, українську армію і владу, мені кажуть: “Дивіться, я народився в українському Маріуполі (припустимо), тут мій дім, він уцілів. Чого я повинен його віддавати кацапам? Я вважаю Маріуполь територією України”. У цьому є логіка.

Це держава Україна, зокрема на чолі з президентом України як гарантом Конституції, повинна переживати за те, щоб повернути окуповані території. Чи мають право громадяни України на тимчасово окупованих територіях вважати, що українська влада має зробити все, щоб повернути їх разом з їх будинком до складу України? Звісно. Нагадаю, громадяни України, проживаючи на території України, захищені Конституцією, котра гарантує права, суверенітет, кордони. 

Ще економічний фактор. Люди кажуть: “у мене залишилося житло, хоч є де жити”.

Букви – Часто чую: “Кому я потрібен? Дві-три тисячі гривень – це допомога від держави, якої не вистачить навіть, щоб орендувати квартиру”. Роботи небагато. Ще з 2014 року до ВПО ставлення– не дуже гостинне, відомі випадки відмови орендодавців здавати квартири ВПО, але в той же час, засуджують, апелюючи: “але ж інші виїхали”. 

Дипломат – Круто засуджувати, коли на собі не відчув. А коли людина виїжджає і отримує дві тисячі грн соціальної допомоги? А особливо, якщо це, наприклад, літня людина, яка вже не може виїхати на деокуповану територію, або в Європу, і там заробляти гроші. От у неї є 2500 пенсії і 2000 – ВПОшні, – 4500 гривень. От мені цікаво, хто у наш час може прожити на 4500 гривень в місяць, водночас треба винаймати житло, оплачувати комунальні. 

Реальність така, що соціальна програма – непродумана. Є цілі містечка з контейнерів для ВПО. Ви це серйозно?

Я би не хотів з дітьми жити в контейнері невідомо скільки років. Ніхто б не  хотів. І у той же час у великих містах – Києві, Львові, Одесі та інших – досі будуються багатоповерхівки, які просто стоять.
Маємо дисонанс: люди, які втратили все, і їм ніде жити, і просто цілі райони, квартали, забудовані багатоповерхівками, зяють пусткою – нікому не потрібні, бо коштують такі скажені кошти.
І зараз, наскільки я знаю, програму компенсації за втрачене житло ВПО заморожено, бо потік величезний. Окрема тема – це механізм компенсації за втрачене житло. Умовно, ти купив квартиру за 35 тисяч доларів в Маріуполі до великої війни, а тобі компенсують 10 тисяч доларів. Що і де зараз можна купити за 10 тисяч доларів? Будинок в негазифікованому селі, умовно, Черкаської області?

Чи розумію я людей, які не виїхали? Звісно, розумію. Їм реально хоч є де жити та що їсти. Мені кажуть: “Виїду я, наприклад, у Вінницю. Кому я там потрібен і навіщо, якщо у мене, в умовному Мангуші, під Маріуполем є будинок, який не розбило, є світло, електрика, є кури, дві свині і корова, і я можу себе прогодувати?”.

Так, люди живуть під окупаційною владою, але чи глобально винна ця людина? Ні, вона – не винна, і вона так само не хоче жити під окупацією. І не обирала так жити. І має право ставити запитання, чому держава її не захистила. Яке ми маємо моральне право засуджувати? 

Я вважаю, що осуд людей з окупованих територій підігрівається Росією для розгойдування українського суспільства зсередини. Як і тема мови, типу “о, там русскоязычные, они сами звали Путина”, – це ІПСОшна операція з розгойдування і зіштовхування чолом до чола нашого суспільства.

Це наративи просуваються Росією для того, щоб виправдати легальність виборів – парламентських та президентських – на окупованих територіях, бо вони зможуть сказати, за нас же там проголосували, і люди, яких ви вважаєте сепарами, кацапами, ватниками тощо. А раз вони тут живуть, це їх територія, а вони проголосували за нас, значить, це наша територія”.

Джерело: diplomat4308 | Instagram

Букви – Як це пояснити суспільству?

Дипломат – Приклад Бучі. Місто захопили, воно декілька тижнів було окуповане. І люди, які там залишилися та дочекалися звільнення – вони ж не стали зрадниками та сепарами, правда? Чому тоді люди, які залишилися у Донецьку чи Ялті, чи Мелитополі чи будь-якому іншому окупованому Росією українському місті, вважаються зрадники?

Чи ми вимірюємо рівень “зрадництва” за часом перебування в окупації. Тобто, якщо ти в окупації два тижні – ти не зрадник, а якщо в окупації два роки, десять – то зрадник?

От Херсон, майже рік був окупований, але зайшла українська армія, яку херсонці зустрічали і плакали від радості. Тобто, вони були “зрадниками”, “сепарами”, “ватниками” тощо, але після деокупації різко стали українцями?

І всі, хто називав їх зрадниками, які не виїхали, раптом почали рвати на собі вишиванку з криками: “кавунчики, потяг “Київ-Херсон”, Херсон – наш рідний”.

Виходить, що ті, хто був в окупованій Бучі два тижні та Херсоні майже рік – не зрадники та колаборанти, а ті, хто залишається у Маріуполі два роки та Луганську – майже 10 років, зрадники?!

Це нелогічно.

Тому і кажу, це абсолютно кацапська штука, для того, щоб виправдати кацапський штамп захоплення земель, вибори і легалізацію. Нашими ж руками, руками наших громадян, які підтримують цю ахінею. Я знаю особисто дуже багато людей, на прикладі Маріуполя, які чекають на українську армію та владу.

Не треба також виключати звичайний страх від пережитого досвіду, коли жінки з дітьми, знаючи, як на переправах розстрілювали цілі колони з цивільними авто та викрадали українських дітей, вивозячи у РФ, вважали меншим ризиком лишитися на окупованій території та чекати на ЗСУ. Вони теж зрадники?

Із тих, хто під окупацією зараз, дуже багато як жінок, так і чоловіків потрапляють у застінки тюрем “ДНР/ЛНР” лише за те, що відмовляються отримувати російське громадянство і залишають український паспорт. Чи вони є зрадниками? Ні, звісно.

А тепер про відносно мирні міста: до прикладу, людина має три квартири в умовному Запоріжжі чи Черкасах чи Рівному – і вимагає з сім’ї ВПО з малими дітьми, які щойно з окупації чи з розбитого росіянами будинку, платити 20 тисяч в місяць за оренду. А це не зрадник? Для мене – зрадник.

Катування українських жінок на окупованих територіях

Ми отримуємо багато повідомленнь, що, наприклад, в Докучаєвську, в Макіївці, в Маріуполі зникають жінки. Не просто зникають, вони опиняються в застінках тюрем, СІЗО або катівень. На яких підставах – поки що невідомо.

Окупанти приїжджають додому: “здравствуйте”, збирайте речі. І потім ми виявляємо, що ці жінки – у застінках МГБ так званого “ДНР”. Або просто тюрма, СІЗО, де їм шиють все що завгодно.

Букви – Мова про гендерно зумовлене насилля?

– Дуже жорстоке ставлення саме до  жінок. Можливо, чоловіків приберігають для мобілізації, тримаючи як резерв. 

Наша аналітика свідчить про те, що, у більшості випадків, ставлення російських окупантів до жінок – більш люте і жорсткіше, ніж до чоловіків.

Мене це щиро дивує, я не розумію, чому так. Росіяни мають замашки патріархальної країни, і, можливо, вони самостверджуються – знущаннями над українськими жінками. 

Абсолютно варварські методи. Можна сказати, що вони унаслідували принципи Золотої Орди. Бо Чингісхан, хан Батий, всі оці їхні робили те ж саме. Чому так?

Може, у них це генетично закладено. Невпевнена у собі людина самостверджується частіше за все на слабших: на дітях, жінках, або чоловіках, які фізично слабші. 

Букви – Або стверджується, маючи фізичну та владну перевагу.

Дипломат – Так. Для мене напад Росії на Україну з 2014 року є саме таким проявом на державному рівні.

Полонені росіяни

Дипломат – Все частіше з’являються фото та відео, де росіяни знущаються з українських полонених. Коли під час бою у наших хлопців закінчується БК, вони підіймають руки і кажуть “окей, здаємося у полон”. За всіма нормами, їх мають брати у полон, але росіяни їх розстрілюють, або знущаються.
Я такого серед нормальних людей жодного разу не бачив. Ми російських полонених годували як своїх. Я розумію, що це ворог тощо. Агресія до ворога може бути під час бою. Це зрозуміло, це битва. Але коли вже людина у полоні, не важливо з якої сторони, то він вже без зброї, ну чого над ним знущатися.

Букви – Правила ведення війни зобов’язують до гуманного ставлення до полонених.

Дипломат – Зокрема. Якщо б цих правил не існувало, я чисто як людина, за вихованням, не розумію, як це – почати знущатися. Завжди наводжу приклад, це, знаєте, як навчатися у 9-му класі й вийти “напинати” першокласнику, а відтак ходити казати: “ай, я щойно першокласника напинав, який я сильний”, – це неадекватно.

Це теж саме, коли людина вже у полоні, здала свою зброю, руки вже зв’язані, у кайданках, і знущатися – ну в чому тут перевага? У чому? Я щиро цього не розумію. Я у них питав, у кожного з них були діти, сім’я, вони розказували: “у мене в Росії дві дитини; у мене дружина й донька”, і я їм, як людина, співчував. Я особисто сказав їхнім військовополоненим при обміні: “хлопці, я вам щиро бажаю, щоб ви повернулися додому, до своїх сімей, і розказали, як до вас ставилися, азовці зокрема”.  

Букви: Чи Ви не вважаєте, що людяність українських військових сприйматиметься російським населенням як прояв слабкості ЗСУ? 

Дипломат:  Нас апріорі не можна назвати слабкими, бо “друга армія світу”, що обіцяла нас захопити за три дні, бореться з нами вже два роки повномасштабної війни, просто надпотужними силами, і ми явно не показали себе слабкими.

Наша армія і наші бійці показують  себе на полі бою, і вони явно змусили поважати себе не лише росіян, а й весь світ.

Якщо ми полоненого не б’ємо і не принижуємо, це не є слабкістю, це просто нормальне виховання і людяність. Сподіваюся, якщо ті військовополонені повернулися додому і сказали родичам, як із ними реально поводилися, зокрема й азовці, – як мінімум, це розвіє їхні міфи і фейки про те, що ми дітей їмо, снігурів тощо. Бо вони ж реально живуть у світі своєї пропаганди. І нам якось потрібно доносити правду.

З “Дипломатом” спілкувалася Катерина Рошук, засновниця онлайн-медіа Букви