Десять років чекає зниклого сина й двічі прожила бої у Маріуполі: історія Галини Соловйової

Проблематика статусу “зниклих безвісти” в Україні виникла ще з 2014 року, з початком війни на Сході. До початку повномасштабної війни точна кількість зниклих була невідомою, однак лише станом на 2020 рік до Міжнародного комітету Червоного Хреста надійшло 1835 заяв про пошук рідних. Однак навіть сьогодні, попри десятирічний досвід, ведення точного обліку таких осіб є складним. Основна причина – це труднощі з ідентифікацією та евакуацією тіл із територій, що перебувають під окупацією або є так званими “сірими зонами”, де неможливо проводити пошукові операції.

Часто до списків зниклих безвісти потрапляють люди, які, ймовірно, загинули, проте їхні тіла не можуть бути евакуйовані для підтвердження цього факту. Інша проблема полягає в тому, що українці, які перебувають у полоні, не завжди потрапляють до офіційних списків полонених, що також впливає на статистику зниклих безвісти. Як наслідок, імена багатьох людей, зниклих ще у 2014 році, досі не підтверджені: не відомо, чи загинули вони, чи перебувають у полоні, або ж які обставини призвели до їх зникнення.

Такою є історія сина Галини – добровольця Юрія “Фокса” Соловйова, звісток про якого немає вже десять років. Його слід зник у 2014 році під час подій виходу з Іловайська. За наявними свідченнями, востаннє Юрія бачили не в колоні, що пересувалася “зеленим коридором”, а поблизу міста, в одному з селищ. Як відомо з відкритих джерел, дійсно багато захисників, рятуючись, повернули у бік місцевих селищ, де більшість із них згодом потрапили в полон. Проте перебування Юрія у полоні так і не підтверджено.

На сьогодні, Юрій офіційно не має статусу “безвісти зниклий”, але його тіло досі не знайдене й не ідентифіковане. Тож родина продовжує чекати сина, чоловіка, брата та батька. У 2022 році війна також змусила їх покинути рідний дім у Маріуполі, який постраждав від бойових дій… Більше про шлях Юрія у довоєнному житті, те, як він разом з дружиною допомагав активістам під час Революції Гідності, рішення стати на захист держави попри стан здоров’я, останню розмову з сином, його пошуки в окупованому Донецьку, а також про життя під час облоги Маріуполя, виїзд і допомогу закордоном – Галина розповідає в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів родини

– Галино, хочу розпочати нашу розмову зі спогадів про довоєнне життя. Поговорити про Вашого сина у буденному цивільному житті, яким воно було до 2014 року… Розкажете, будь ласка, чим Юрій займався, ким працював, про що мріяв?

– Юра завжди був дуже розвиненою людиною, і це було помітно нам ще з дитинства. У нього гуманітарний склад розуму, він особливо любив історію. Тим паче тоді українську історію не так поглиблено вивчали у школі, тож він досліджував її самостійно. Також цікавився філософією, поглиблювався у різні факти. Школу закінчив дуже добре, хоч ми й постійно переїжджали, тому навчальні заклади він змінював часто. Але усюди товаришував з однокласниками.

Після школи Юра не вступив до вищого навчального закладу, хоча сам дуже і хотів у військове училище, але міг вступити за станом здоров’я. Та й взагалі це 90-ті роки, було дуже важко з усім, а особливо з якимись продуктами… Мій чоловік тоді був військовим, їм заробітну плату затримували на декілька місяців. Тож син пішов працювати на ринок, став годувальником для мене, батька та молодшого брата. Тоді він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою вони пізніше переїхали до іншого міста. Вже там Юра працював гірником. Перед війною ще подав документи на юридичний факультет, хотів бути юристом. Потім ці документи відправили назад, адже він так і не прийшов… Юра ще раніше навчався, але через певні обставини був змушений покинути. Сам Юра був дуже щирим, особливо серед своїх людей. Коли збиралися з друзями, завжди любив грати на гітарі. 

Фото: особистий архів родини

– Скажіть, як змінилось життя Юрія з початком російсько-української війни на Сході України? Наскільки я розумію, він мав білий квиток, тож у військо пішов добровольцем. Розкажете, будь ласка, відколи він перебував на передовій і до яких бойових операцій був залучений до Іловайська?

– Коли почались всі події у 2014 році, Юра з дружиною, як мали можливість, зокрема на вихідні, їздили на Майдан, де вони допомагали мітингувальникам – привозили їжу, годували, підтримували людей, які там перебували. У нашому Маріуполі тоді теж були не дуже хороші часи, і він боляче це переживав. Вже коли вирішив піти добровольцем на фронт, сказав, що це його обов’язок. Він мислив так, що підуть усі чоловіки, що підніметься уся країна. Але такого не сталося… 

Було важко бачити, як на фронті йдуть бої, а по телебаченню продовжують показувати концерти та розважальні шоу. Для нас, як батьків, це було дуже сумно. Бо в той час найбільше ми чекали дзвінок від сина. Жили цими переживаннями. Для нас було щастям, коли син телефонував і просто казав, що “живий, здоровий”. Але це були дуже нетривалі розмови, бо небезпечно. І Юра завжди думав про своїх побратимів.

Коли їх почали брати в оточення в Іловайську, вони знали про це і просили підкріплення, допомогу. Але в той час, 24 серпня, в країні проводили парад з військовою технікою, і лише волонтери привозили хлопцям одяг та їжу. До Іловайська Юра брав участь у звільненні багатьох міст на Донеччині та Луганщині. Знаєте, в тих умовах хлопці почали навіть більше палити. Побратими Юри згадували, як збирали для нього цигарки, адже через стрес і напругу він почав дуже палити. А ще Юра з дитинства боявся крові та різних ін’єкцій, але там він був медиком. Війна зробила його більш витривалим, він почав дивитися на всі проблеми інакше та думати, як із них вийти.

Фото: особистий архів родини

– Знаю, що перед виходом “зеленим коридором” більшість бійців телефонували своїм рідним. Скажіть, чи готові Ви пригадати останню, перед зникненням, розмову з сином? Яким був його бойовий настрій на той момент і, власне, де саме він перебував?

– Востаннє Юрій перебував у селищі Червоносільське, що поблизу Іловайська. 28 серпня був день народження його батька, і Юрій привітав його телефоном. Наступного дня, 29 серпня, він вже не зміг зателефонувати. Лише надіслав дружині повідомлення зі словами: “Прощавайте, я вас дуже люблю”. Відтоді зв’язок із ним обірвався. Все, що ми знаємо про ті події, дізналися від його побратимів, які не раз розповідали, що Юра врятував багатьох хлопців. Однак він сам, за їхніми словами, не здався в полон і нібито вирішив виходити з оточення сам.

– Коли вперше після втрати зв’язку з сином Ви дізналися, що він вважається зниклим безвісти? Як Ви намагалися отримати інформацію про його можливе місцезнаходження або статус, і чи вдалося вам вийти на якісь сліди чи підтвердження?

– Після цих подій, ми дізналися, що наших хлопців утримували в Донецьку, в будівлі СБУ. Дружина сина шукала інформацію в інтернеті, а я разом із її матір’ю їздила до Донецька. Там була група, яка займалася питаннями полонених. Ми приносили їм харчі, одяг для хлопців, і наглядачам теж доводилося щось залишати. Нас приймали, але відчувалось їхнє ставлення, на стінах вже висіли різні карикатури, які висміювали нашу владу й усю ситуацію в країні. Пізніше хлопці також розповідали, що наші передачі не завжди доходили до них у повному обсязі. Сир, ковбаси – цього вони не отримували, але їм щоразу давали лише макарони. Вони їх дотепер згадують.

Під час тодішніх поїздок до Донецька, там вже їздили танки, озброєні люди, які, ніби насміхаючись, наводили автомати на людей. Я ж ходила по лікарнях, моргах, шукала сина, але не знайшла жодних слідів. Ми тричі здавали ДНК-експертизу. Одного разу зателефонували представники Червоного Хреста та повідомили, що є захоронене тіло, фото якого дуже схоже на нашого сина. Сказали, що будуть робити ексгумацію для підтвердження. Але результат виявився негативним. 

Фото: особистий архів родини

– Галино, як відомо з відкритих джерел, лише через декілька років суд визнав Юрія загиблим. Скажіть, як це загалом вдалось встановити? Адже, якщо я правильно розумію, немає жодних доказів, включаючи, наприклад, результати ДНК-експертизи.

– Тривалий час офіційно Юра вважався безвісти зниклим. Однак через три роки його дружина подала до суду, оскільки вона не отримувала жодної допомоги. За декілька місяців до війни вони посварилися і розлучилися. Тому вона подала до суду, щоб отримувати хоча б якусь допомогу для їхньої дитини, адже жити було дуже важко. Суд, на основі наявних документів, визнав його навіть не загиблим, а просто померлим… 

– Дозвольте повернутися до подій у Маріуполі. Ви згадували, що у 2014 році Ваше місто вже переживало непрості часи, а саме перші наступи тодішніх бойовиків. Але вже у 2015 році ситуація не лише повторилась, але й була більш серйозною. Яким Ви пригадуєте той період?

– Так, у 2015 році наш дім постраждав вперше: хоч і не сильно, але вікна повилітали. Бо ми перебували у зоні, що ближче до обстрілів. Потім друзі Юри, які були в Маріуполі, повідомили, що нас розшукують. Нам довелось з чоловіком викликати таксі, зібрати речі і зробити вигляд, що ми виїжджаємо. Хоча насправді ми переховувались у іншій квартирі. Було таке, що приходили нас шукати, але всі сусіди казали, що ми виїхали. Одного разу прийшли навіть вночі. Нас не було вдома місяць, але потім ми все ж повернулися. Це добре, що ми пенсіонери й ніде не працювали.

З початком повномасштабної війни виходить, що ми знову опинилися на Лівобережжі, що страждало найбільше. Якось нам повідомили військові, що нам варто скоріше звідти йшли, бо через двадцять хвилин вони встановлювали там свої позиції. Тож ми перемістилися в інший район. Моєму синові місцеві люди дали ключі від своєї квартири, тож ми подалися туди. Разом, родиною, відтоді проживали там, забрали ще й наших сусідів, які фактично опинилися на вулиці. Нас було 15 осіб, включаючи стареньку бабусю, близько восьмидесяти років, а ще три кішки. Всі вижили. 

Фото: особистий архів родини (Юрій з донькою)

– Ви вже почали говорити про Маріуполь під час повномасштабної війни. Розкажете, будь ласка, більше про те, що Ви бачили, як облаштували побут у тих умовах? Бо це ж і продуктів не було, і багато людей у відносно невеликій квартирі, і постійні обстріли…

– Якось снаряд влучив вище на два поверхи від нашої оселі, пройшов наскрізь квартири… Добре, що ми тоді перебували в підвалі. Це було місце, де збирались місцеві, дуже багато діток. Звісно, що все це було дуже складно, бо чужа квартира, а ще ніяких запасів їжі… Наші хлопці виходили на вулицю, розводили вогнище і готували їжу. Добре, що у нас був рис, який ми потрошку, жменьками, їли. Наче супчик з рисом на всіх 15 осіб. Спершу давали бабусі, вона завжди дуже хотіла їсти, сильно хвилювалась. 

Якось хлопці пішли до місцевого кафе, яке вже було зруйновано, але вони там знайшли картоплю фрі, сирні палички, масло й інші продукти. Тоді вже з’явився навар для супу, а не лише мутна водичка. По воду теж хлопці ходили. У нас була домовленість про 20 хвилин: якщо через цей час перший, хто пішов по воду, не повертається, то другий – іде його шукати. Знаєте, ми, як виїжджали, то уламки з взуття витягали…

– Коли Вам все-таки вдалось виїхати? І, якщо я не помиляюсь, зараз Ви мешкаєте за кордоном. Розповісте, як Ви сьогодні, як здоров’я, родина? Адже останній десять років стали для Вашої сім’ї дуже непростими, якщо говорити про наслідки, що принесла війна.

– Ми виїхали 15 березня, а наступного дня саме влучили по Драмтеатру. Виїжджали фактично “на руках” в інших людей, бо у нас машини не було. А ще ми не змогли вивезти з міста нагороди сина, його посвідчення, нічого. Бо розумієте, що при виїзді обшукували все, що могли. Наших дітей взагалі дуже довго перевіряли. 

Фото: особистий архів родини

Фото: особистий архів родини

Вже за кордоном нас дуже приязно зустріли: годували, вдягали… Ми нічого з собою не брали, думали, що 2-3 дні, і все швидко завершиться, як у 2015 році. Але сталось, як сталось. Здоров’я, звісно, теж постраждало. Чоловік ще після 2014 року втратив зір на одне око, у мене були проблеми з серцем, робили операцію, завдяки волонтерам. Зараз нам тут видають безплатні ліки. Але мову ми не знаємо і, як каже мій чоловік, ми тут фактично “глухонімі”. А ось нашу українську потрошку вивчаємо ще з 2014 року.

Тяжко на чужині, дуже хочеться додому, але зовсім ніде жити. Розумієте, на пенсію ми не зможемо орендувати будинок чи квартиру, бо не вистачить грошей навіть на їжу. Зараз лише живемо завдяки вірі, що повернемось у наше рідне, вільне місто. І, знаєте, я б хотіла подивитися в очі людям, які там зосталися. Бо, звісно, що не всі не виїхали, бо не мали можливості. Є люди, які залишилися, бо чекали на росію. Тож я б хотіла подивитися їм в очі та російською запитати: “Стоило ли это всё вашего ожидания? Чувствуете ли вы радость от жизни там, где вы сейчас?”.

– Багато родичів захисників, які зникли в Іловайську – продовжують вірити, що вони живі й можуть перебувати у полоні. Чи були припущення або офіційні підтвердження про можливість перебування сина у полоні? І що сьогодні додає Вам сил на цьому шляху?

– Розумієте, ще з 2014 року наші служби нічого не робили, щоб дізнатися інформацію про тих, хто вважається “безвісти зниклим”. Був випадок, коли до нас прийшов працівник поліції. Замість того, щоб розповісти, як вони виконують свою роботу, він питав, чи не маємо ми якихось нових свідчень. Він тоді відверто зізнався, що цим питанням вони не займаються. Тож протягом цих років нам залишається лише чекати. 

Фото: особистий архів родини

Побратими пам’ятають, пишуть, підтримують. Ми часто спілкуємось, але я намагаюся не порушувати питання про Юру, бо це дуже тяжко. Ти бачиш його побратимів і думаєш, яким би він зараз був, чим би займався… Донька Юри вже стала такою дорослою, цього року їй буде двадцять, вона дуже схожа на тата. Знаємо, що нещодавно з полону вийшов хлопець, якого з 2014 року не було в списках. Тож ми віримо, що наш син міг бути названий іншим ім’ям або ще щось. Якби він був загиблим, то, враховуючи скільки ДНК-експертиз проведено за ці десять років, це вже стало б відомо. А так, як то кажуть: “надія помирає останньою”. І, певно, ця надія піде зі мною. Але дружина та донька продовжать чекати на нього. І побратими завжди нестимуть пам’ять про нього.