«ДНРівці й ЛНРівці особливо озлоблені» – Іван з Балаклії, який в окупації евакуював людей

Окупація Харківщини – події, які повертають до початку повномасштабного вторгнення. Російські війська швидко захопили стратегічно важливі міста, такі як Ізюм, Куп’янськ, Вовчанськ та Балаклія. Куп’янськ, зокрема, виконував ключову роль як логістичний центр, через який здійснювалося постачання військ і зброї. Водночас російська сторона мала власні хибні переконання щодо поглядів мешканців регіону, тож не очікувала на спротив. 

Усвідомивши, що українці не бажають ставати частиною “російського світу”, окупанти неодноразово вдавалися до терору. Так, вже після деокупації Харківщини було задокументовано численні випадки воєнних злочинів, зокрема вбивства мирного населення, зґвалтування, викрадення людей, тортури та депортація населення до Росії. Особливо важкі злочини були зафіксовані в місті Ізюм, де після звільнення виявили масові поховання жертв ворога… 

Букви продовжують серію матеріалів про окуповані міста та історії їхніх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Цей матеріал присвячено подіям, що переживала окупована Харківщина та її мешканці. Своєю історією з Буквами поділився Іван, який у березні 2022 року разом із родиною опинився в окупації у селищі Вербівка, що в Балаклійській громаді Ізюмського району. 

Власне, у цих умовах, Іван якось спробував евакуювати людей, після чого це стало його постійною місією. Однак стабільно проводити евакуації на підконтрольні Україні території – це так само часто ставати об’єктом посиленої уваги окупантів. Тож цей досвід не був простим: Іван пережив полон, адже його підозрювали ледве не у шпигунстві й причетності до війська. Такі випадки затримання місцевих були й продовжують залишатися поширеними в окупації. Після звільнення з полону, Іван  ще тривалий час продовжував евакуювати людей з найбільш небезпечних зон.

Герої серії матеріалів про окуповані міста також є учасниками кампанії “Мій дім помістився в чашку” від Helping to Leave – організації, що допомагає виїхати українцям з тимчасово окупованих територій.

У розмові з Іваном, Букви порушили питання відмінності між армією РФ та представниками самопроголошених “ДНР” й “ЛНР”, поговорили про риторику окупантів, якою вона була на початку повномасштабної війни, а також про загони “кадирівців”, висунуті підозри, взяття у полон, прояви колабораціонізму та найстрашнішу евакуацію із селища, що  розташоване  на межі кордону з Росією.

Автор фото: Михайло Палінчак 

– Свій досвід окупації Ви пов’язали з евакуацією людей. Однак, спершу хочу запитати про те, якою хронологія окупації була особисто для Вас. З моменту, як російські військові увійшли до міста й почали чинити окупаційну політику. В якому становищі тоді опинилась Ваша родина?

– Ми проживали з родиною у Харкові, але оскільки у місті сильно обстрілювали, подумали, що буде безпечніше виїхати в область. Тому поїхали до міста, де мешкають мої батьки. Але вже на початку березня ми опинилися в окупації. Спочатку це не була якась саме “політика”. Я не перебував у тому населеному пункті, де росіяни зосереджували найбільше сил. Якщо говорити про армію РФ, то саме у Балаклії їх було небагато. Однак, я їздив до Ізюма, і там все відбувалось значно жорстокіше. Зрозуміло, що ситуації були різними. Могло бути таке, що, наприклад, автомат прикладали до лоба, а ДНРівці та ЛНРівці взагалі божевільні були, ледве не грабували людей. Дуже озлоблені. Я б сказав, що це люди неблагополучного класу та пияки. Так вони виглядали. 

– Окремо хочеться проговорити саме те, як змінилося місто після приходу окупаційної влади. Наприклад, чи зазнавали місцеві мешканці переслідування, чи була активна пропагандистська політика, чи дійсно місто було повністю відрізано від засобів комунікації тощо.

– Зрозуміло, що дуже сильною була пропаганда, і ось це: “скоро вас освободим”. Говорили: “едьте в Россию, зачем вам здесь находиться?”. Я їм міг спокійно відповісти, що ні, я тут виріс, це моя батьківщина. Важливо було дотримуватися нейтралітету, бо якби я їм одразу відповів все, що про них думаю і всіма словами, якими їх характеризую, думаю, мене там вбили б одразу. Вони дуже багато “пилили” усіх про те, що в Україні неправильна політика. Це якщо говорити про Росгвардію. 

А ось ДНРівці та ЛНРівці постійно повторювали, що ми всі нацисти й тому подібне. Коли я “катався” з евакуаціями, вони мені всю машину “перевертали” своїми обшуками, витягали буквально все. Зрозуміло, що нічого не знаходили, тож відпускали. Але з ними переважно був їхній старший. Якби його не було, думаю, вони б сміливо всіх грабували. Були ще мобільні пости, де стояли військові РФ, їх можна було відрізняти від ДНРівців за формою чи екіпіровкою, яка ніби в наших елітних військ. Вони зупиняли, запитували, чи все добре, а я завжди відповідав: “було б краще, якби війна закінчилася”. Тоді якось і відпускали.

Фото: особистий архів Івана
Постачання продуктів в окупацію.

Найбільш неадекватними були буряти. Вони ніби ніколи не бачили людей, так дико себе поводили. Був випадок, коли вони зґвалтували дівчину, а її батьки поїхали до комендатури та написали заяву. Тоді цих бурятів знайшли та показово розстріляли. Це зробила російська армія, щоб ніби показати, що не варто зачіпати місцеве населення.

– Поговорімо про те, як самотужки Вам вдавалось здійснювати евакуацію. Бо це була ж Ваша ініціатива і пам’ятаємо, що на початку повномасштабної війни були випадки, коли росіяни розстрілювали або затримували під час спроб евакуації.

– На початку окупації до мене звернулась знайома з проханням вивезти її з родиною. Звісно, було страшно, але думаю: “ну в цілому спробувати можна, якраз проїду Зміїв, наберу там продуктів”, бо їх у нас взагалі вже не було. Так і спробував: посадив людей в машину, обклалися речами та поїхали. В цілому, перевірили документи, запитали куди їдемо. Я ж відповів, що виводжу сім’ю з маленькими дітьми, бо що їм тут робити, особливо якщо стріляють. А вони мені: “всё правильно делаешь, молодец”. 

От і все. Такою була моя перша поїздка. Наші зустріли добре, запитують: “а як ти виїхав?”, а я їм: “ось так просто взяв і поїхав”. І це правда дивувало. Але звісно, що я повернувся назад, бо там моя сім’я, діти, батьки. Потім я почав евакуювати бабусь, дітей. Взагалі було багато випадків, що дорога прострілювалась з обох сторін. Бо ні нашим, ні росіянам незрозуміло, хто їде. Стріляли переважно над машинами. Але обов’язково потрібно було вішати якусь білу тканину. Взагалі різних випадків дуже багато. Було таке, що росіяни їхали по тій ділянці та задавили свого ж.

– А чи були випадки, коли Вас затримували безпосередньо на блокпостах? Бо це ж також залежить від намірів кожного. Знаю, що траплялися ситуації, коли саме на блокпостах у людей взагалі могли вилучити документи. 

– З Ізюма, коли їдеш буквально до селища Забавне, що по так званій Ростовській трасі, там проміжок дороги десь кілометрів 12, і пости стояли десь через кожні 500 метрів. І так ці кожні 500 метрів мене умовно клали обличчям в асфальт і починали обшукувати. Якщо на цій ділянці знаходили телефон, могли затримати на годину-дві, поки всю інформацію не перевірять. Я ж їздив з клавішним телефоном. Потім вже їм пляшку дешевої горілки давав і вони відпускали. Це був такий клас людей, яких лише це і цікавило.

З Балаклії взагалі було два шляхи виїзду, на одному з них – згодом перестали пускати, я навіть було їхав, то ледь не розстріляли. А ще був шлях через табори. Така собі “дорога життя”. Якось один каже: “о, у тебя часы хорошие, дай поносить”. Такі варварські замашки. У нас у Вербівці стояли ДНРівці більш адекватні, один якось поділився, що взагалі не думав, що вони прийдуть воювати на територію України. Я йому кажу: “так їдь додому”. А він відповідає: “а как я поеду? чтобы меня там расстреляли?”.

Фото: особистий архів Івана

– Як Ви сказали, крім евакуації людей з Балаклії, Ви також вивозили людей похилого віку з тоді окупованого Ізюма. І, якщо я правильно розумію, саме під час однієї такої евакуації, росіяни визначили Вас небезпечним об’єктом для себе. Розповісте, будь ласка,  детальніше?

– Так, якось я вивозив пенсіонерів з-під Ізюма, їхали ми на Харків. Це було наприкінці березня 2022 року. Тоді на пості змінилися військові, поставили бурятів. Ті, що були до цього, мене вже знали, тож пропускали переважно без проблем. А цього разу їду, мене зупиняють, починається ретельна перевірка документів, машини, а потім вони кажуть: “дай свій телефон”. Дивляться фотографії, а у мене там було фото електричного щита на 300 вольтів. І ось один почав кричати, що це СС “Галичина”. 

Я пояснював йому, що це щитова, але він не вірив. Сказав, що має вилучити у мене телефон, запитав паролі, а потім відповів, що віддасть його командирам. Мені сказав їхати додому, тобто не пропустив, щоб вивезти людей. Бовкнув, що це мої проблеми. Я залишив людей, яких мав вивезти у друга, а сам поїхав додому. Коли мама дізналась, що в мене забрали телефон, поїхала з батьком на той пост розбиратися. Вона така дуже рішуча жінка. Повертаються і мама каже: “все вирішили, їдь зараз туди, тебе там допитають і відпустять”. Я ж одразу поїхав. 

Тоді на місце також приїхав їхній командир і каже: “не переживай, але тебе потрібно взяти у полон”. Зі мною ще був батько, він запропонував, щоб забрали його, але головне, щоб відпустили мене. Я ж вмовив його їхати додому й переконати сім’ю, що зі мною все добре. Мені перев’язали руки, ноги, одягнути простирадло на голову, скотчем стягнули та посадили в бронемашину. Очі у мене були зав’язані, але усі повороти я порахував і зрозумів, де перебуваю. 

– Ми знаємо безліч випадків, коли цивільні, що утримувались росіянами – зазнавали катувань. Вас вони взагалі підозрювали фактично у шпигунстві. Тим більше, якщо я не помиляюсь, Ви мали справу також з кадирівцями. Тож яким було ставлення до Вас?

– Коли ми доїхали до місця утримання, мене витягли з машини, в грубій формі почали зі мною спілкуватися, казати, що я ніби кулеметник. За манерою розмови, це був чеченець. Ще почав штрикати ножем, порвав футболку. Потім мене провели до підвалу. Нас там було, здається, людей вісім. Я, до речі, єдиний був зв’язаний. Одного чоловіка дотепер знайти не можуть, я вже навіть сам свідчення в СБУ давав, але марно. Вони разом з товаришем везли людям хліб. Іншого хлопця відпустили, а його ні.

Деякі затримані – це були більш місцеві мародери. Один хлопець одразу зізнався, що його взяли за мародерство. Спочатку нам розповідав про те, який він сміливець, а потім минає години дві, і він такий кричить: “начальник!”. Тоді ці військові пускаються, а він каже їм: “я все розповім. хто де ховає зброю, все розповім”. Вони його забрали, а назад він вже не повернувся. Не знаю, чи відпустили його, чи відправили кудись копати. Я ж там перебував добу, за цей час вони повністю вивчили мій телефон, відновили інформацію, яку десь вже два роки тому я видалив…

Мене запитували, які в мене контакти з Росією, чи спілкуюсь я з сестрою, яка там проживає, якою є її позиція. Ще запитали, звідки в мене контакти СБУ. Я відповів, що в мене цих номерів півтори тисячі контактів, всіх і не згадати. Так якось і відпустили. Запитали, чим надалі буду займатися. Але тут відповідь була одна: продовжу вивозити людей. Бо мене вже знали більшість, а ще мою машину, номери… 

– Іване, після виїзду з міста, Ви продовжили повертатися на окуповані території для евакуації людей. Чи були випадки, коли Ви знову безпосередньо зіштовхувалися з росіянами, відчували певний тиск, або ж зазнавали посилених заходів перевірки?

– Згодом після звільнення, я вивіз всю свою родину у місто Зміїв, що  було на підконтрольній Україні частині Харківщини. Але я регулярно повертався за людьми в окупацію, щоб евакуювати їх. Якось я їхав з Харкова в область, а зі мною був далекобійник, у нього в окупації залишилась дружина. Він планував побути з нею тиждень, порозмовляти, переконати, що варто виїжджати, а потім я мав їх забрати. 

На нашому блокпості ми проїхали безперешкодно, але коли проїхали до окупованих територій, нас зупинили, перевірили документи та сказали, що цей чоловік не може проїхати. Ніби пускають лише тих, у кого прописка в Балаклії. Хоча цей чоловік був з Ізюма. Я його запитую “а як назад?, на що він відповідає: “а назад навряд чи виїдеш”. Тому я теж розвернувся і не поїхав. Це була остання евакуація, безпосередньо проведена мною. Вже потім я дистанційно допомагав організовувати та координувати виїзди.

Автор фото: Михайло Палінчак
Ключі – те, що Іван забрав із собою, виїжджаючи з батьківського дому.

– Іване, чи пригадаєте, яка евакуація була для Вас найскладнішою? Можливо, з населених пунктів, які більш обстрілювалися і, відповідно, були менш доступними. Адже, якщо я не помиляюсь, не завжди є блокпости.

– Мені якось запропонували поїхати в селище Стрілеча. Вже коли я туди приїхав, зрозумів, чому ніхто не хотів сюди їхати. Це селище розташовано прямо по межі кордону. В новинах розповідали історію, коли російські військові пострілом з танку з території РФ знищили цивільний автомобіль, в якому перебували дві жінки. Ось я поїхав туди наступного дня після цього, і з усіх сторін – це просто обстрілювана зона. Мені доводилось їздити туди не однієї “ходкою”. З моєю машиною було ще 5 машин, ми зробили 3-4 “ходки”, тож можна уявити, скільки людей вивезли. Але була одна така дуже дивна ситуація. Я вивозив людей до Липців, а там стояли ці білі джипи з прапорами Червоного Хреста. І коли ми вже провели евакуацію, всі ці медалі собі повісив Червоний Хрест, ніби вони туди заїжджали. Але туди боялась їхати навіть швидка. Усі боялися.

– Скажіть, коли події розгорталися так, що вже можна було припустити, що скоро відбудеться деокупація, чи змінилися якось настрої окупантів? Чи посилився тиск, чи навпаки? І якими були настрої суспільства?

– Насправді, завчасно всі розуміли, що буде деокупація. Навіть ті ж ДНРівці, ЛНРівці казали, що “всё, нам дали команду не отстреливаться”. Це було десь за три дні до звільнення. Коли відбулася деокупація, на більшість речей по-справжньому розплющились очі. Дивує, як наше суспільство може “ламати шапку”. Було чимало людей, які радо зустрічали “рашиків”, а потім так само себе поводили з нашими військовими. Я вже коли приїжджаю до батьків, навіть не вітаюся з цими людьми. Це лицемірство.

Фото: особистий архів Івана
“У такому стані машина заїжджала в окупацію та виїжджала з неї”, – зазначає Іван.

– Проговорімо щодо страхів людей, які залишаються в окупації. Адже в розумінні деяких, життя в окупації – це хоча б життя у рідному місті та будинку. А виїзд – це зміни, до яких можна не адаптуватись. Це простий приклад, давайте зазначимо і про інші причини.

– Коли я жив в окупації та під цими обстрілами, спочатку так, було страшно, але потім ти до цього звикаєш і це найбільше лякає. Бо коли ти звикаєш, ніби вже живеш з розумінням “хай буде, що буде”. Більшість людей через це і залишаються. Вони бояться щось змінювати, бо тут у них дах над головою, вони можуть якось працювати… Молодь, звісно, прагне вирватися, але якщо це літні люди, вони ставлять собі запитання: “а кому ми там вже потрібні?”. Я багато кого вмовляв, пропонував їх вивезти, але вони відмовлялися.

Балаклія була в окупації відносно недовго, але за цей час вже почали активно випускати ці пропагандистські газети, носити їх по дворах, змінювати світогляд. Це все впливає на людську свідомість. Є також багато людей, яких я вивозив з окупації, а потім вони поверталися. Скажімо, люди відчувають страх перед структурами. Бо вони ж були в окупації. У мене такого здебільшого не було, бо після кожного виїзду я контактував із СБУ. І коли виїхав з окупації, передав усю необхідну інформацію. 

Переживав лише тоді, коли заїжджав на окуповані території. Це відчуття, коли їдеш містом, а все сіре, усюди похмуро, а тільки проїжджаєш цю червону зону, одразу якось так все світло, красиво, аж дихати хочеться на повні легені. Зараз я багато допомагаю нашим військовим, у мене друзі на фронті, є особисті втрати… Моя головна мрія – щоб скоріше війна закінчилася. А далі виростити дітей, щоб вони не бачили цього всього.