Глобальний миротворець чи друг автократів? Трамп і його цирк в ООН

Трамп знову в образі глобального миротворця – щоправда, такого, що водночас обіймається з диктаторами і свариться з союзниками. У підсумку його дипломатія більше нагадує циркову арену, ніж світову політику.

Сьогодні у Нью-Йорку відбулася ювілейна, 80-та сесія Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, де обговорювалася низка сучасних проблем світу, зокрема й України.

ООН, де в РФ є право голосу та вето, ще з 2014 року викликає запитання щодо доцільності свого існування загалом: її діяльність обмежується лише словами, а тамтешня школа дипломатії провалюється під тиском гоп-стоп стратегії російських постпредів.

Однак оминути цю тему ми не можемо, особливо враховуючи виступ президента США Дональда Трампа та його публічну зустріч з президентом України Володимиром Зеленським. Після лютневого конфлікту в Овальному кабінеті на будь-які рандеву цих лідерів усі реагують із певним острахом. Проте цього разу все пройшло, на перший погляд, доволі тепло. Трамп, навчений шквалом критики з боку американців через зневажливе ставлення до Зеленського, тепер публічно відсипає йому та українській нації компліменти; президент України своєю чергою прийшов у костюмі та намагається підігравати колезі зі США.

Підсумок такий: Трамп зробив те, що вміє найкраще – генерував інформаційний шум без жоднісінької конкретики.

Я не можу не бачити у словах Трампа черговий фарс, де колишній реаліті-шоумен, а нині президент США, намагається балансувати між ролями глобального миротворця та друга автократів. Його участь у сьогоднішньому засіданні – це не просто дипломатичний ритуал, а ілюстрація політичної шизофренії: Трамп намагається дружити з диктаторами світу, легалізуючи їхню присутність на міжнародній арені (як він робив це з Кім Чен Ином і Володимиром Путіним), але водночас претендує на лідерство в демократичному світі – часто через грубий шантаж союзників і відверте дипломатичне хамство.

Як ілюструють сьогодні події у штаб-квартирі ООН, цей баланс не тримається: Трамп лише підриває американську репутацію, перетворюючи глобальну арену на свій персональний цирк.

Трамп, принаймні з часів свого президентства, завжди демонстрував патологічну слабкість до “залізних кулаків” авторитарних лідерів. Його “дипломатія” з диктаторами – це не про принципи, а про шоу: зустрічі, фото та “історичні” саміти, які легалізують режими, відкинуті світом.

Візьміть Кім Чен Ина: у 2025 році Трамп продовжує хвалити північнокорейського диктатора, називаючи його “розумним хлопцем” і з гордістю додає: “Я йому сподобався”. Під час минулої каденції він зустрічався з диктатором Північної Кореї тричі, і в серпні анонсував ймовірне наступне побачення, попри ядерні погрози та репресії в КНДР. Це не просто лестощі, а повноцінна легалізація режиму, який Трамп ніби й намагався приборкати, але в результаті лише дає Кіму глобальну сцену без реальних поступок.

Ситуація з Путіним ще абсурдніша: Трамп звинувачує російського автократа в “змові” проти США разом із Кімом і Сі Цзіньпіном, але водночас називає його “другом” і хвалить за “розум”. Або згадаймо комплімент від президента РФ, який Дональд Трамп повторював настільки часто, що це вже стало мемом – “Putin called me a genius”. До речі, багато хто переконаний, що Путін сказав це із сарказмом.

Зустріч самопроголошеного диктатора Білорусі Олександра Лукашенка зі спеціальним представником президента США – найсвіжіший випадок. Так, тут Трамп приїхав не особисто, а прислав свою людину, але й Лукашенко вже давно не є самостійною фігурою. Фактично, це були перемовини Путіна та Трампа, просто не тет-а-тет, а через маріонеток. Проте результат очевидний: Білорусь здійснила репутаційно вигідну для президента США “поступку” – звільнила 52 політв’язнів (яких режим Лукашенка назбирав багато сотень), а США своєю чергою скасували санкції проти авіакомпанії “БелАвіа”. І все це на наступний день після того, як російські дрони з території Білорусі вторглися у повітряний простір країни НАТО – Польщі. Цей епізод є класичним прикладом його “дипломатії” – поверхневої, егоцентричної та небезпечно наївної. Передаючи запонки Лукашенку саме після того, як білоруські (або російські через Білорусь) дрони порушили повітряний простір НАТО, Трамп по суті сигналізує автократам: “Агресія проти союзників США не матиме наслідків, якщо ви лестите мені або даєте ілюзію “угоди'”. Це не просто дипломатичний промах – це зрада принципів НАТО та колективної безпеки, де Трамп ставить особисті “дружби” з диктаторами вище за інтереси демократій.

Трамп фундаментально не розуміє тиранів: вони використовують його наївність, а він думає, що “переграє” їх. Сьогодні це проявилося в його промові: Трамп критикував Росію за війну в Україні, але наголошував на тому, що має гарні відносини з Путіним. Його зустріч із Зеленським цього ж вечора – це лише фасад: Трамп похвалив Україну, але згадав свого друга Орбана, який блокує допомогу ЄС, і обіцяв “переконати” його, ніби війна – це торг.

З іншого боку, Трамп претендує на роль лідера “вільного світу” – позицію, яку США займали з 1945 року завдяки Альянсу проти нацизму та радянського блоку. Але його “лідерство” – це шантаж: погрози союзникам, торгівельні війни та ультиматуми.

Сьогодні Трамп це продемонстрував сповна: у промові він обрушився праведним гнівом на європейських союзників за “фінансування війни” проти України через закупівлю російських енергоносіїв. Також він звинуватив ООН у бездіяльності, проте відразу ж приписав собі те, що зупинив сім воєн:

“В ООН такий величезний потенціал. Але за великим рахунком вона навіть не наближається до того, щоб реалізувати цей потенціал. Принаймні на цей момент усе, що вони роблять, – дуже сильна заява, після якої ніколи немає дій. Це порожні слова, а порожніми словами війну не закінчити”, – пояснив президент США та додав: “Єдине, що розв’язує проблеми війн, – це дії”.

У цитаті вище – гірка іронія: Трамп про Україну останнім часом говорив багато, ще більше – мовчав. Але де хоч якісь позитивні для нас результати? Поки що з початку його президентства Володимир Путін отримав значно більше вигоди, аніж наша держава.

Усе, що ми бачимо у геополітичному підході Дональда Трампа, – це спроба всидіти на двох стільцях. Перший стілець – лідерство в демократичному світі, зароблене кров’ю в Другій світовій і Холодній війні. Попередники Трампа – від Рузвельта до Байдена – будували альянси на цінностях: демократія, права людини, колективна безпека. Трамп сидить на ньому, але хитко: його поведінка останнім часом підриває довіру, і він сам собі підпилює ніжку.

Другий стілець – лідерство на “Сході”: Китай, Індія, РФ, де домінує протистояння США. Тут Трампа ніхто не чекає: ці країни будують альтернативи – БРІКС, ШОС – на антиамериканізмі. Сі, Путін і Моді не потребують Трампа; вони бачать у ньому корисного ідіота. Трамп звинувачує їх у “змові”, але продовжує фліртувати: хвалить Орбана, “друга” Путіна, і намагається “переконати” його щодо санкцій.

Світ більше не сприймає Дональда Трампа серйозно: диктатори зневажають його, а союзники втомилися від хаосу. Трамп не всидить на обох стільцях: він ризикує впасти, потягнувши за собою американську гегемонію. Такий “лідер” – радше загроза для світу, а не рятівник.

А за виступ під час сесії Генасамблеї ООН Дональд Трамп сам себе похвалив: надмірна скромність ніколи не була його слабкістю.