«Ми більше ніколи не побачимо дідуся»: онука 71-річного українця, якого РФ засудила до 13 років за донати ЗСУ

71-річного Івана Чорного з окупованого Токмака російський суд засудив до 13 років колонії суворого режиму за 27 переказів на підтримку ЗСУ. Його онука Єлизавета розповіла про дідуся, життя в окупації, вирок, який може стати для нього довічним, і те, чому жителів окупованих територій не можна узагальнювати.

– Яким був Іван Іванович до всіх цих подій у повсякденному житті? Чим жив, що для нього було найважливішим?

– Дідусь вийшов на пенсію ще до початку повномасштабного вторгнення. До цього він працював на Токмацькому ковальсько-штампувальному заводі. Після виходу на пенсію займався садівництвом: разом із бабусею вирощував квіти, вони продавали букети та цибулини. Багато працював по господарству, був дуже вправним у будь-якій роботі. У нього була німецька вівчарка, з якою він проводив увесь вільний час.

Дитяче фото Єлизавети з дідусем і бабусею

– Що він сам говорив про Україну, війну та все, що відбувалося навколо? Як переживав окупацію? Чому вирішив залишитися вдома?

– Загалом дідусь нічого відкрито не коментував. Іноді наприкінці нашого спілкування надсилав повідомлення: “Все буде У”. На всі вмовляння виїхати відповідав: “Я у себе вдома і нікуди не поїду. Що вони мені зроблять у моїй хаті?”

Бабуся розглядала можливість евакуації, але не могла залишити його самого. У них велика собака, кілька котів, великий будинок, теплиці. Вони не хотіли покидати тварин, а вивезти 60-кілограмову собаку було майже неможливо. Крім того, переживали за майно і розуміли, що його або займуть, або просто відберуть. Дідусь казав, що нічого окупантам не залишить.

Також виїзд був дуже небезпечним: дорога від Василівки до Запоріжжя постійно прострілювалася. Власним транспортом у такому віці дідусь уже не користувався.

– Як ви дізналися про вирок і що стало для родини найбільшим шоком?

– Про вирок ми дізналися від бабусі, а фото й відео знайомі пересилали нам із російських пабліків. Загалом ми знали, що дідуся затримали й судитимуть. Але коли вже оголосили вирок, це здавалося нереальним і неможливим.

Уся родина дуже важко це переживає. Бабусі надзвичайно важко без нього. Він завжди був законослухняною людиною, люблячим батьком і дідусем. Дуже боляче бачити його за ґратами і розуміти, що хтось незаконно вирішує його долю.

Іван Іванович Чорний

– Чи має родина повне розуміння обставин справи? На чому саме ґрунтується обвинувачення?

– Так. Обвинувачення пов’язане з фінансуванням української армії – донатами на ЗСУ через ПриватБанк. Йдеться про 27 переказів на підтримку українського війська.

– Чи мав він можливість захищатися? Чи був адвокат і незалежний розгляд справи?

– Так. У дідуся є приватний адвокат, який представляв його інтереси в суді, надавав правову допомогу та домагався можливості зв’язку з бабусею. А щодо незалежного розгляду в умовах окупації – дуже сумніваюся.

– Який зараз його правовий статус і де він утримується?

– Дідусь перебуває в СІЗО. Рішення суду ще не набрало законної сили, оскільки триває розгляд апеляції. Де саме він відбуватиме покарання, нам поки що невідомо.

– Один український журналіст днями назвав мешканців окупованих територій “сепарами”. Як така стигматизація впливає на людей, які живуть або жили в окупації?

– Називати всіх мешканців окупованих територій “сепаратистами” – це, як кажуть, стригти всіх під один гребінець. Це означає поставити один ярлик і на відкритих колаборантів, і на тих, хто досі чинить спротив.

Такі слова показують людям, які борються, що їх тут не чекають. Це також значно ускладнює інтеграцію в суспільство тих, кому вдалося виїхати з окупації.

– Чи стикалися ви з тим, що суспільство автоматично проєктує провину на людей з окупованих територій?

– Особисто я з цим не стикалася, але в соціальних мережах люди пишуть різне.

– Що означає цей вирок – 13 років – для 71-річної людини і для вашої родини?

– Для нас це означає більше ніколи не побачити дідуся і батька, не почути його голос, не поговорити з ним телефоном. Це означає, що він проведе там залишок свого життя, якщо його не вдасться повернути.

Іван Іванович Чорний

– Як ви підтримуєте зв’язок із дідусем зараз?

– У нас немає можливості підтримувати з ним зв’язок. Бабуся листується з ним, і саме через неї ми дізнаємося новини. Якщо є можливість зв’язатися з бабусею, можемо передати свої побажання.

– Що для вас найважливіше, аби суспільство зрозуміло про історію вашого дідуся?

– Ми хочемо, щоб суспільство побачило: навіть це покоління не втрачено. Дуже багато таких дідусів і бабусь хочуть повернутися додому, жити на українській землі.

Подібні вироки мають також дідусеві однокласники, друзі родини, знайомі, колишні колеги. Їхні сім’ї так само борються за їхнє повернення.

– Чи має Україна та міжнародна спільнота достатньо інструментів, щоб реагувати на такі вироки на окупованих територіях?

– Важко відповісти на це запитання. На практиці додому повертається мізерна кількість незаконно засуджених цивільних, і це більшою мірою залежить від Росії.

– Як ви відчуваєте: чи достатньо сьогодні держава бачить і захищає людей, які опинилися в подібних ситуаціях на окупованих територіях?

– На мою думку, держава старається. Існує багато процедур і процесів, спрямованих на максимальну допомогу родинам, є підтримка суспільства. Однак досі не налагоджений механізм повернення таких людей саме з Росії.

• війна,
• донат,
• допомога ЗСУ,
• окупація,
• Токмак