«Наука сьогодні – це волонтерство, яке перетинається з громадянським обов’язком і патріотизмом» — деканка ФСНСТ НаУКМА Людмила Зубрицька

Людмила Зубрицька – деканка факультету соціальних наук і соціальних технологій (ФСНСТ) Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Людмила – досвідчена політологиня, директорка Інституту громадянської освіти НаУКМА та викладачка кафедри політології. Крім того, вона є фундаторкою платформи NPG, яка сприяє розвитку політичної грамотності та громадянської активності.

– Яка ваша кар’єра в Могилянці?

– В Могилянку я прийшла у 2005 році, відразу після закінчення аспірантури та захисту кандидатської дисертації. Я була молода науковиця, кандидатка політичних наук, щойно закінчила аспірантуру у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. З’явилася інформація, що в НаУКМА потрібні викладачі на кафедру політології. Як я завжди кажу, в Могилянку я потрапила “з вулиці”, тобто я просто прийшла до завідувача кафедри Олександра Петровича Дем’янчука, запитала, чи потрібні викладачі, він відповів, що так. Я почала викладати спочатку як сумісник, а з 2007 року вже як постійний викладач. У 2016 році очолила Інститут громадянської освіти НаУКМА, який зараз носить ім’я його засновника  – Сергія Рябова. Він перший, хто в Україні взагалі займався проблематикою громадянської освіти, без якої сьогодні, здається, ми не уявляємо вже системи освіти. Тоді це було ноу-хау. Перша концепція громадянської освіти його авторства з’явилась саме в Могилянці.   Очоливши інститут, я продовжила цю справу і займалася популяризацією громадянської освіти в Україні.

І з цього часу розпочалась моя активна робота саме в Могилянці, не лише в ролі викладача, а й громадської діячки в проєктах, які спрямовані на впровадження демократичних цінностей та пов’язаних з цим інноваційних освітніх проєктів. У 2019 році я стала заступницею декана факультету соціальних наук та соціальних технологій і головою Вченої ради факультету, а з липня 2024-го – вже деканом.

– Як повномасштабна війна вплинула на організацію навчального процесу? Що змінилося за ці два з половиною роки Великої війни?

– Цього року навчальний процес ожив, як до ковідних часів. Коли почалася Велика війна, навчальний процес був у такому форматі: вже була вибудувана система дистанційного навчання і система онлайн-навчання. І війна, в принципі, не стала таким дуже серйозним викликом для існуючої системи. Ми переривали навчальний процес лише на два місяці. 24 лютого я зранку написала пост і всім розіслала по корпоративній пошті, що навчальний процес в Могилянці призупинено. І після звільнення Київщини від російських військ, коли стало зрозуміло, що ситуація безпеки більш-менш нормальна, навчальний процес відновився.

З минулого року на навчання вживу вийшов перший курс, а з цього року — перший і другий курс. Зараз перші два курси навчаються вживу, а старші курси навчаються у змішаному форматі.

Наприклад, Могилянська школа журналістики, там дуже багато практичних завдань, і вони на мігістерській програмі починають перший рік навчання безпосередньо з живих практичних занять. А потім ідуть на дистанційку. Тобто це десь 50 на 50. Могилянка цього року ожила, студенти наповнили аудиторії та всі сквери поруч.

– Як вирішуються питання безпеки?

– Є безпековий протокол, якщо повітряна тривога, ми всі спускаємося в укриття, що закріплене за кожним корпусом, за кожною аудиторію, є прописаний маршрут, куди студенти мають спускатися з викладачем. Є укриття, які обладнані для проведення занять під час тривог. Звичайно, не всі укриття такі, але принаймні безпекове питання вирішено.

– Чи стався відтік студентів за кордон?

– У 2023 році багато студентів писали заяви на академвідпустки, тобто брали перерву в навчанні для того, щоб якщо людина перебуває за кордоном, або якщо, наприклад, вона паралельно навчається ще десь (ми ж розуміємо, що могилянці вони такі — навчаються скрізь), то вони вступають паралельно до закорданних ВНЗ, десь продовжують навчатися. Відтік відбувся на рівні приблизно 10—15%, сюди ж належать студенти, відраховані за неуспішність. Це не критично для освітнього процесу.

– До вас ідуть студенти?

– Цього року Могилянка набрала максимум студентів з усіх програм. Такого набору дуже давно ніхто не пам’ятає.

– Це може бути пов’язано з мобілізацією?

– Не думаю. Середній вік студентів першого року навчання на факультеті — 17 років. Тобто вони закінчують бакалаврат в 21 рік, вони ще не підпадають під мобілізацію. Можна це вважати, скажімо, стимулом чи мотивацією вступити в університет? Навряд чи. Лише кілька студентів, старших за 19 років. По гендерному розподілу – на одного хлопця  – чотири дівчини. Тобто у нас 75% — це дівчата.

Так було не завжди. Зазвичай зберігався гендерний паритет особливо на політології та міжнародних відносинах, а зараз дівчат більше. 

Я бачу тенденцію, що багато хлопців з батьками виїхали за кордон з 10-го, 11-го класу.

– Є студенти, які повернулися з-за кордону і поновили навчання?

– Так, звичайно. Їх не багато, тому що не так вже багато й брало академвідпустку. Є такі, що звертаються і дуже зацікавлені в тому, щоб продовжувати навчання.

Навчаються десь у Канаді чи в Німеччині, але пишуть: я дуже хочу закінчити Могилянку, дозвольте мені щось перескласти, дослухати дисципліни і довчаються онлайн, особливо це четвертий курс, випусковий, останній. Вони дуже зацікавлені в тому, щоб не втратити диплом Могилянки. Цей факт дуже тішить, бо це означає, що вони бачать себе в Україні. 

– Які виклики стоять перед українською освітою?

–  Велика війна навчила гнучкості на великій швидкості. Відносно стара система, яка складалася роками, змінилася. Тепер освіта має бути дуже гнучкою. Українські викладачі — це унікальні люди, тому що вони вміють та можуть одночасно викладати онлайн і офлайн. Одночасно вмикати Zoom і презентацію та розв’язувати якісь завдання, пишучи крейдою на дошці. Викладач Могилянки — це людина, яка пристосовується, яка першою демонструє свій досвід, як можна в умовах невизначеності здобувати знання і демонструвати їх. Могилянка завжди була дуже інноваційною. Наш кадровий склад дуже швидко реагує на виклики. Інші системи, їм складно, наприклад, зрозуміти систему вибірковості предметів, яка зараз вже закріплена на законодавчому рівні. Для Могилянки ж – це норма. Наприклад, якщо ти навчаєшся на політології, а тебе цікавлять, наприклад, IT-технології, то ти можеш прослухати і цей курс. Або якщо ти, наприклад, економіст, а тебе цікавлять виборчі кампанії, то ти можеш записатися та слухати про виборчі системи або про політичні технології. Могилянка дає можливість всебічного розвитку і можливість отримувати ті знання, які цікаві. Крім того, Могилянка сьогодні в освіті є піонером, тому що вона бере на себе всі інновації, які йдуть від Міністерства освіти. Якщо йдеться про якісь міждисциплінарні програми, то Могилянка починає втілювати в життя запроваджувані міждисциплінарні програми. Якщо йдеться про програми мобільності всередині України та в закордонних університетах, то наші студенти дуже активно задіяні в процесах мобільності. Цього року також високий показник по державним грантам, які беруть могилянці. 

З приводу якихось негараздів: все ж таки, ми державний навчальний заклад, ми отримуємо державне фінансування в рамках, визначених державою. Університетам потрібно давати більше автономії, наприклад, розпоряджатися коштами самостійно, створювати рахунки в межах самого університету, наприклад, рахунки кафедр чи факультетів.
Зараз у нас один об’єкт господарювання – Києво-Могилянська академія. Бо зараз, якщо немає грошей у казначействі, то це означає, що є затримки із виплатою зарплат, стипендій. Як елемент державної системи, ми дуже чутливі до цих негараздів та економічних проблем. 

Є труднощі з викладачами, оскільки дуже багато поїхало за кордон викладати. Викладачі Могилянки, як правило, всі англомовні та мають високий професійний рівень, їх дуже радо приймають, наприклад, в європейських університетах на програми мобільності, стажування або на роботу.

Вони автоматично отримують той самий рейтинг і рівень заробітної плати, що і європейські викладачі. Якщо порівняти наш рівень забезпечення з європейським, то, зрозуміло, на чию користь буде вибір.
Тому нам потрібно створювати новий кадровий потенціал. Не боятися брати молодих викладачів, які хочуть працювати та мають набиратися досвіду. Щоб була кадрова можливість заповнення кафедр і навчальних програм представниками різних поколінь. Мають бути люди академічного рівня, професура, старші викладачі й доценти, і мають бути молодші викладачі, асистенти викладачів, аспіранти, які читають іноді лекції для того, щоб студенти бачили можливість професійного розвитку та різні підходи до викладання, різний стиль.

– Які виклики перед українською наукою під час Великої війни?

– Я вважаю, що українська освіта і українська наука – це ті дві сфери, які показали свою спроможність ламати старі системи. Мені дуже подобається спостерігати кейси, коли студенти складають нові дрони, винаходять пристої для фронту. Тобто, коли студенти реалізують винаходи абсолютно нереальні, інноваційні, фантастичні, з підручних матеріалів, під час вимкнення світла, і все це є великим досягненням.
Це поштовх, коли ми в умовах кризи і невизначеності маємо включати, як я кажу, автономне дихання і займатися ще й наукою.
У нашій сфері, суспільствознавстві, набагато простіше, бо нам принаймні не потрібна така матеріальна база, як для природничих наук чи ІТ, все ж таки соціальні науки – більше сфера ідей та їхнього обґрунтування. Але у нас немає належного рівня підтримки саме наукових ініціатив. Тобто, якщо якісь дослідження, підручники, книги потрібно друкувати, то, як правило, автор сам шукає, де це зробити і фінансування.

– Шукає приватні інвестиції?

– Так, приватні інвестиції. Я б сказала, що наукові розвідки в суспільствознавстві сьогодні – це таке волонтерство, яке десь перетинається з громадянським обов’язком і патріотизмом. Наші науковці пишуть книжки українською, перекладаються різними мовами світу для того, щоб нести наші ідеї світу, для того, щоб якимось чином продюсувати Україну. І це дуже важливо, тому що нам потрібно концептуально зламати існуючі стереотипи і наративи Москви — це наше основне завдання. Якщо ми не будемо цього робити, то ці наративи так і залишаться. Тому в нас немає виходу. Ми не можемо не займатися наукою і не розвінчувати, наприклад, російські міфи і наративи.
Маємо відновити українську історичну правду. Коли ми доводимо, що Україна є на картах Європи, наприклад, 16-18 століття подивіться, тобто Україна – це не те, що виникло в 1991-му році. Коли ми говоримо про це світу, то розуміємо, що світ зовсім по-іншому дивиться на нас.

Це наша місія.

– Чи відбулася зміна  у ставленні  до України у закордонному науковому світі?

– Вони побачили, що є така країна, як Україна, яка має свою самобутню історію, яка має свою самобутню культуру, яка має просто неймовірну націю. Ось це змінилося. Наукове поле не так швидко реагує. Швидше реагує поле журналістики, поле публіцистики, культури.
Науковий істеблішмент дуже негнучкий, особливо європейський. Вони давно написали свої конспекти під впливом російських наративів і по цим конспектам читають свої курси про Східну Європу. Але ми змінили повністю громадську думку, і це найбільше досягнення. Є науковці, звісно, і прогресивні, які починають говорити про Україну та адвокатувати наші думки, наші ідеї, які, зрозуміли, що тема України стала мейнстримом і для нас це вигідно.

– Що ми можемо зробити, щоб вони реагувало швидше?

– Представляти свої ідеї на різноманітних наукових конференціях, публічних заходах  зрозумілою для них мовою. Тримати фокус і доносити ідеї та правду, які важливі для нас. Ми не завжди повинні намагатися знайти з ними спільну мову, бо наша думка може бути абсолютно протилежною. Ми можемо говорити їм зовсім не те, що їм подобається. Але говорити. Це завдання для всієї нашої наукової спільноти сьогодні.
Також потрібно популяризувати українських науковців та українські винаходи. Росія привласнила дуже багато чого. Потрібно повертати, українізувати, показувати, що витоки всіх цих винаходів, всіх ідей і всього прогресивного, що було і чим так пишався Радянський Союз, здебільшого йшли саме з України.

– Як Ви бачите роль вищої освіти в майбутньому України під час та після війни?

– Я вважаю, що в Україні вища освіта дуже доступна. Маємо у спадок велику стару радянську  систему закладів вищої освіти, коли  всі коледжі стали інститутами, а інститути стали академіями. Насправді нам не потрібна така велика кількість закладів вищої освіти. Потрібно сконцентруватися на освіті, яка відповідає актуальним вимогам. Сьогодні брак спеціалістів з  професійною освітою. Вищі навчальні заходи повинні бути переформатовані під потреби суспільства. Ініціатива міністерств з приводу об’єднання університетів — це правильно. Тому що є проблема в багатьох університетах з недобором студентів.

– Чому потрібне переформатування?

Гостро відчувається нестача певних спеціальностей, які потребують вузькопрофільних, спеціалізованих знань, вмінь і навичок. Тому нам як нації потрібно усвідомити, що не всі мають бути юристами, економістами, а хтось має також бути будівельником або висококваліфікованим сантехніком. Це основна вимога як потрібно переформатувати освіту.

– Як змінилися настрої студентів під час Великої війни?

– Студенти Могилянки — це покоління, яке народилося в незалежній Україні. Вони мають повністю інше мислення. Це діти, які не зашкарублі, для яких не існує рамок та стереотипних обмежень. І це діти, які перші стали на захист України, які перші почали діяти, поки старше покоління було розгублене на початку повномасштабного вторгнення.

Вже наступного дня вони ставали до лав ТрО, почали волонтерську роботу: хтось робив коктейлі “Бандера смузі”, хтось став до зброї, хтось долучився до інформаційної протидії, хтось перекладав новини англійською мовою для того, щоб випускати це на міжнародний рівень.

– Яка ситуація зараз? Чи є втома, зневіра? 

– Ми — нація, травмована війною, і це вже не залежить від віку, це не залежить від покоління. 

Рятує можливість відновити навчання офлайн. Комунікація жива, вона рятує, витягує з депресії.

У першокурсників немає остраху в очах. Вони за два роки звикли до необхідності реагувати на небезпеку. Це молодь, в якої уже закладено розуміння того, що є певні обмеження: що коли вимкнули світло, то не буде пари, або, наприклад, не включився генератор, закінчився бензин, оголошено повітряну тривогу і потрібно йти до укриття. Тому, звичайно, ми і говоримо про те, що ми намагаємося пропонувати студентам, якщо не повністю офлайн, то хоча б змішаний формат.

Могилянка — дуже відкритий університет, як відкритий майданчик для всіх. Тобто сюди можна прийти на публічні заходи, послухати, побачити. Ми намагаємося працювати не лише для студентів, а для всієї спільноти. Тобто змінювати підходи й мислення українців для того, щоб Україна однозначно отримала перемогу в цій війні і однозначно бачила своє майбутнє. Наша основна місія – побачити майбутнє, побачити мету, бо ніхто не може жити без мети.

– Як змінилося регіональне представництво студентів? 

– Якщо говорити про перший курс, то 50 відсотків – це Киів та Киівська область, а друга половина – це студенти, які приїхали з інших регіонів. Найцікавіше, що на ФСНСТ представлені студенти з усіх регіонів України, навіть з Криму. 

Могилянка — це унікальний вищий навчальний заклад. Тому що сюди вступають діти з проукраїнською позицією з усіх куточків України, бо це діти, які народилися в незалежній Україні з державною українською мовою.
Для них українська – це вже не щось, що потрібно заново вивчити. Вони всі україномовні, вони всі англомовні, це зовсім інше покоління, для якого не існує кордонів. До якої б  країни вони не поїхали, вони себе скрізь знайдуть. Але я мрію (і щоразу про це наголошую і їм), щоб всі повертались, бо майбутнє України будувати саме молоді.  

Інтерв’ю брала засновниця та СЕО “Букв” Катерина Рошук.