«Паваротті» з окопів: як боєць ЗСУ виступає перед політиками та військовими по всьому світу

Юрій Іваськевич – оперний співак, який став стрільцем-кулеметником. А після важкого поранення на фронті повернувся до культурної діяльності. Він співав усюди – на фронті для бійців, в Конгресі для американських політиків, в Римі та Лондоні – для європейських чиновників та простих громадян на вулицях. Іваськевич із позивним “Паваротті” – один із найвідоміших артистів Культурних сил і Культурного десанту.
Букви поспілкувалися з Юрієм про бойовий досвід, культурну діяльність та про те як бійці на фронті сприймають виступи артистів.
– Коли Ви приєдналися до війська?
– Я пішов до військкомату в перший день вторгнення, але офіційно нас оформили 25 лютого 2022 року. Зібрав речі, попрощався з дружиною. Вона мені сказала: “Якщо ти так вирішив, я тебе тримати не можу”. А у військкоматі спитали: ким був до війни? Я сказав, що музикантом. Мені відповіли: “Тепер будеш стрільцем”. Уже в березні ми були в Донецькій області. Не було часу вчитися на полігоні, із РПГ вчилися стріляти за уроками з YouTube.
– У чому полягала Ваша служба?
– Звичайна піхота. Треба було облаштовувати спостережні пункти, рити окопи, тобто робити бойові позиції. Заходили на нуль, тримали оборону. Іноді ми рухалися вперед і заходили на ворожі позиції. Офіційно моя посада була помічник гранатометника. Насправді я був гранатометником і кулеметником – залежно від ситуації.
– Як довго Ви знаходилися на позиціях?
– По-різному. Максимально – до місяця. Наша головна робота була оборона, ми мали тримати позиції. Що ми й робили. Тоді побратими казали: “Якщо ти вижив у першому бою, то будеш жити”. На жаль, кілька моїх побратимів із тих часів уже загинули, багатьох було поранено.
– Як з’явився Ваш позивний “Паваротті”?
– Хтось із друзів почув, як я співаю, і вирішив називати мене “Паваротті”. Так воно й залишилося. Хоча коли я пішов до війська, то думав, що вже ніколи в житті співати не буду. Мене так переключило, що не міг співати. Вперше зміг це зробити через пів року, коли нас відправили на коротку перепідготовку, щось на кшталт БЗВП. А до цього не було потреби співати. Потім додався і стрес після поранення.
– До речі, про поранення. Як це трапилося?
– Ми зайшли на чергове бойове завдання. Вдалося пройти далеко – це було близько п’яти кілометрів у тил ворога. Ми нормально працювали: коригували, спостерігали, тримали позицію. Наше завдання було закріпитися, що ми успішно зробили. Вирили окопи, облаштували позиції. Згодом до нас мала прийти заміна. Це було вночі, близько 02:30, улітку. Я зайшов трохи далі від хлопців, не дійшов до нашої машини метрів десять. Раптом вибух – і всі впали інстинктивно. Потім підвелися, побачили, що всі цілі, окрім мене. Спочатку відчував шалений біль, але перша думка була інша: який придурок поставив тут шумову гранату. Уже потім я зрозумів, що наступив на міну. А спочатку навіть спробував стати на ногу, частини якої вже не було.
Мені пощастило, що я був близько до машини і мене не довелося нести. Побратими швидко наклали мені турнікет і відразу “кинули” в машину. А на стабілізаційному пункті медики вже надавали допомогу. У лікарні провели ампутацію, дістали ще багато осколків із ноги. Потрапив я туди в липні, а виписали мене у вересні. Потім був ще тривалий процес реабілітації.
– Ви вже мали право демобілізуватися?
– Мав, але Микола Сєрга запросив мене до Культурного десанту. Саме тоді, коли я був на реабілітації. Ми випадково зустрілися. Він почув, як я співаю, і запитав, чи не хотів би до такого підрозділу приєднатися. Розповів, що вони роблять. І я відповів: “Чому б ні?”
– Коли ви виступали на фронті, то що казали бійці? Який від них був зворотній зв’язок?
– Я бачу, що їм це корисно. Але це не у словах. Треба бачити їхні очі, бачити їхню реакцію – вона завжди позитивна. Треба підтримувати людей і музикою, і добрим словом.
Наші поети – Артем Полежака, Федір Рудий – я в захваті від їхніх виступів на фронті. Те, як вони несуть поетичне слово! Іноді вони так читають, що потім навіть і співати не треба. Їм вдається знаходити слова для підтримки бійців та налагоджувати хороший настрій. А коли все це разом – гарний спів, музика, сильне читання віршів – це означає, що бійці на годину відволіклися, забули про постійний стрес війни та обстрілів, перезавантажилися, підзарядилися.
Я пригадую свою службу на фронті, коли по кілька годин обстріли, кожні 30 секунд вибух… І коли ти звідти відходиш після кількох днів такого напруження, то вже нічого не тямиш у тому, що навколо відбувається. Довго на фронту неможливо перебувати без шкоди для свого ментального здоров’я. Це ж не фізична рана, яку можна вилікувати. Якщо мозок постійно у такому стресі, то потім витягти людину дуже важко. І наше завдання як артистів – допомогти бійцю відновитися після стресу.
– Ви співаєте різними мовами – і англійською, і італійською. Але, наскільки я зрозуміла, ви цими мовами не спілкуєтесь. Як вдається співати тоді? У чому секрет?
– Більше того, в Італії мені сказали, що я співаю з неаполітанським акцентом. У чому секрет? Слухаєш і запам’ятовуєш.
– Ви так кажете, наче це дуже просто!
– А який може бути секрет? Слухаєш і запам’ятовуєш. Хтось уміє відрізняти найменші відтінки кольору, а хтось може чути найменші нюанси мови. Будь-який музичний твір я завжди слухаю мовою оригіналу. Потім читаю текст, а якщо щось не розумію – побратими допомагають.
– З ким би ви хотіли заспівати з відомих музикантів? Ваш побратим із Культурних сил Тарас Столяр грав зі Стінгом, Боно. У вас є такі люди, з якими ви хотіли б заспівати дуетом чи тріо?
– Найбільше я хотів би заспівати дуетом із Андреа Бочелі. Це геніальний співак. Ви знаєте, музика – це не просто ноти. Музика починається з нот, але ці ноти можна по-різному заспівати, по-різному заграти. Одна й та сама мелодія, одна й та сама гармонія, але хтось внесе в неї справжнє мистецтво, всю душу, і ви скажете: “Вау!”. А хтось просто проспіває ці ноти, і ви скажете: “Ну, гарна пісенька”. А хтось заспіває так, що ви будете дивитися на нього, як у відомому кліпі Ед Ширан дивиться на Андреа Бочелі – як на живого Бога, бо це справжнє мистецтво.
– Культурні сили ще в минулому році випустили у вашому виконанні дуже емоційну пісню “Птахи” – пам’яті загиблих побратимів. Розкажіть про цю пісню
– Я безмежно вдячний Ігору Дріжчаному за те, що він написав цю пісню і за те, що дав можливість мені її заспівати. Сподіваюсь, я її добре виконав.
– Кого із ваших побратимів на фронті ви згадували, коли співали цю пісню?
– Ніколи не забуду Максима Москаленка із позивним “Псих”. Саме він після поранення вивозив мене до стабілізаційного пункту.
На жаль, зараз його вже немає в живих. Він заїжджав туди, куди ніхто більше не наважувався. Він залітав на машині туди, куди всі боялися йти. Дуже сміливою людиною був. Фактично я йому присвятив цю пісню.
– Ви були в США. Кажуть, що там до людей у формі ставляться з шаною, це так?
– Так. Але не лише у них. У нас теж є таке ставлення. До мене в Україні підходять і кажуть: “Можна вам подякувати”. Жінки, літні люди, молоді люди підходять. Дуже приємно бачити, що в нашому суспільстві потихеньку починаються такі позитивні зміни. У США мене вразило те, що американці дуже прості люди в спілкуванні – і громадяни звичайні, і конгресмени. На щастя, вони не знають, що таке війна.
Уночі 22 жовтня Сили оборони атакували завод з виробництва боєприпасів та нафтопереробний завод на території країни-агресорки.
Президент України Володимир Зеленський зреагував на масовану російську атаку по Україні вночі та вранці 22 жовтня.
Стати учасниками спеціального трибуналу щодо злочину агресії Росії проти України зобов’язалися 26 із 27 країн Європейського Союзу.
На засіданні у вівторок, 21 жовтня, Верховна Рада 17-й раз схвалила продовження воєнного стану та мобілізації ще на три місяці.
Щоб Росія гіпотетично змогла повністю окупувати Луганську, Донецьку, Херсонську та Запорізьку області, їй доведеться воювати щонайменше до червня 2030 року. Про це свідчать розрахунки видання The Economist, котре проаналізувало темпи просування російської армії.