Перемога, перемовини та невдячність до Байдена

Назар Чорний
Адвокат

Видання The New York Times опублікувало матеріал з тезою про те, що війна між Росією та Україною могла закінчитись ще наприкінці 2022 року, коли голова Об’єднаного комітету начальників штабів Марк Міллі пропонував завершити її шляхом переговорів. Однак держсекретар США Ентоні Блінкен нібито наполіг на тому, щоб Україна продовжила воювати далі. Приблизно в той же час видання Time опублікувало матеріал під заголовком “Перемога Байдена стала поразкою Зеленського” і твердженням, що США “не прагнули перемоги України”. Ці публікації, викликали чергову хвилю критики з боку українців на адресу адміністрації Джо Байдена, лейтмотивом якої є теза про те, що Байден не надав Україні достатньо воєнної допомоги, і це нібито не дозволило Україні перемогти Росію. 

Цю критику охоче підтримав і президент Зеленський, який стикається з усе більшим падінням рівня довіри до нього з боку українців. Хоча замість критики союзників, йому варто б відповісти на запитання – а що таке “перемога України”? За три роки повномасштабної війни ми хоча б самі для себе сформулювали цю концепцію? Чи вона змінювалась в заявах української влади так само як змінювалась ситуація на фронті?

На думку багатьох українців, на заваді переконливої перемоги над росіянами стала нерішучість адміністрації Байдена з обсягом та номенклатурою зброї, боєприпасів та військової техніки, яка була (чи точніше – не була) надана Україні. Хоча загальний обсяг допомоги за 2022-2024 роки становить астрономічні 183 мільярди доларів (з них воєнної – 66 мільярдів), стверджується, що ряд рішень були ухвалені занадто пізно, та виявились недостатніми для ефективної протидії російській агресії.

Безумовно, якби Україна отримала американські РСЗВ, гармати, літаки, певні види боєприпасів раніше та в більших обсягах, це вплинуло б на перебіг бойових дій. Наскільки сильно – можна лише теоретизувати, адже ця зброя і техніка не розв’язує головної проблеми ЗСУ – нестачі людей. Адже якщо нікому утримувати позиції поблизу Авдіївки, чи позиції на державному кордоні між Україною та Росією, результат один – ці позиції займе ворог. В будь-якому випадку, сьогодні ми знаємо, що причиною того, що ці ресурси не були надані, є небажання Пентагону спустошувати армійські склади в умовах глобальної нестабільності, та недостатні обсяги поточного виробництва зброї американськими заводами, а не політична позиція адміністрації Байдена.

Ба більше, спостерігаючи за першими діями та заявами нової, вже повноправної адміністрації президента США, ми бачимо, що навіть до того рівня підтримки, який демонструвала адміністрація Байдена, цим людям далеко. Держсекретар Марко Рубіо стверджує, що для досягнення миру на поступки доведеться піти обом сторонам. Перекладаючи з дипломатичної – Україні доведеться відмовитись щонайменше(!) від окупованих Росією територій. Просто тому, що жодних інструментів для їхнього повернення адміністрація Трампа не має і не збирається шукати. А може й піти на ще гірші компроміси, які поставлять під загрозу збереження української держави в майбутньому.

Президент Трамп, хоч і перестав звинувачувати президента Зеленського в небажанні досягти миру, але досі намагається улещувати Путіна, навіть намагаючись ставити тому ультиматум. Трамп почав з того, що “любить російський народ” і не хоче нашкодити Росії. Далі він приписав Росії та росіянам перемогу у Другій світовій і всі понесені жертви, знехтувавши внеском тих народів, які були окуповані Радянським союзом та воювали у складі радянських військ нарівні з росіянами.

Досить дивно очікувати прихильності та захисту інтересів України від людини, яка демонструє знання з історії, засновані на російській пропаганді. Адже якщо погрози Трампа застосувати нові “податки, тарифи і санкції” на російські товари базуються на такому ж рівні обізнаності, як його знання з історії та впевненість у тому, що Іспанія входить до БРІКС, то в Кремлі вони будуть сприйняті як анекдот, а не реальна загроза. Не кажучи вже про те, що між погрозами, діями та результатами – довга дорога, а Путін чудово знає, що він Трампа може “пересидіти”, а Трамп Путіна – ні.

Повертаючись до початку цієї статті та ідеї перемовин у 2022 році, слід пригадати, чому генерал Міллі міг вважати, що Росія піде на поступки в перемовинах. Вона зазнала трьох болючих поразок за рік та змушена була вдатись до мобілізації, хоча розраховувала закінчити “СВО” за тиждень-два з парадом на Хрещатику. Однак, залишається загадкою, чому таку саму певність зберігають українці у 2024 році, три роки поспіль спостерігаючи за тим, як Путін ні на крок не відступив від своїх первісних вимог – “денацифікація”, яку слід читати як русифікація та асиміляція українського народу та “демілітаризація”, яка є нічим іншим як знищенням української державності як явища.

Чи варто було Україні ініціювати перемовини про завершення війни наприкінці 2022 року? Так, напевно. Але не з розрахунком на те, що Путіним можливо домовитись і закінчити війну, а для того, щоб продемонструвати і країнам Заходу, і країнам Глобального Півдня, що недоговороздатною тут є саме Росія, яка хоче, щоб їй віддали те, що вона не здатна взяти силою. І що війна, санкції, вторинні санкції, зростання цін на енергоносії та їжу пов’язані саме з неадекватним світоглядом Путіна. 

І вже за те, що адміністрація Байдена не штовхала Україну до перемовин, за результатами яких нам нема чого очікувати, крім втрат, поразки та приниження, варто бути вдячними цим людям. Принаймні як далекоглядним політикам, які витрачали ресурси власних країн та власний політичний капітал на допомогу українцям. Навіть попри те, що ще 5 років (чи 3, якщо рахувати від 2022) тому українська влада скептично ставилась до євроатлантичної інтеграції, шукаючи порозуміння з Москвою.

Варто також згадати ще один факт. 

Для того, щоб Дональд Трамп, хоч і в доволі улесливій формі, але дійшов до погроз Путіну, знадобились місяці інтенсивної дипломатичної роботи представників більшості країн ЄС та України. Цій роботі передували три роки кривавої війни, впродовж яких українці продемонстрували, що за підтримки союзників Росія не здатна захопити Україну і може розраховувати лише на шантаж і залякування для втілення своїх планів. Знадобилась також офіційна згода української влади на перемовини, внаслідок яких Україна в будь-якому випадку щось втратить – починаючи від територій, і закінчуючи перспективами вступу до НАТО, армією та національною ідентичністю.

Ні 24 лютого, ні за кілька тижнів до того, коли попереджав Путіна про наслідки нападу на Україну, Байден усього цього не знав. Його розвідка була впевнена, що Київ не протримається й тижня, що в Україні серйозний конфлікт між владою та громадянським суспільством, що влада і частина населення нашої країни прихильно ставиться до росіян, що Росія вже здобула ряд воєнних перемог в колишніх республіках СРСР і за кількістю населення переважає Україну втричі…

Проте, Джо Байден поставив свою політичну кар’єру та політичну спадщину на те, що українці зможуть відбитися і вдасться врятувати якщо не всю територію, то принаймні українську державу й український народ. І дотримувався цієї позиції до кінця свої каденції, попри те, що електорально доцільніше було примусити Україну до перемовин і визнання поразки. І як ми дізнались уже постфактум, навіть поставив Путіну ультиматум – завдати ударів по російських військах у разі використання Росією ядерної зброї проти України. Чим позбавив нашого ворога одного з головних козирів, здатного переломити хід війни. Про це теж варто пам’ятати.

20 січня Державне бюро розслідувань повідомило про затримання кількох офіцерів ЗСУ – генерала Юрія Галушкіна, екскомандира 125-ї ОБТрО генерала Артура Горбенка і комбата 415 стрілецького батальйону 23-ї ОМБр полковника Іллі Лапіна. Їх звинувачують у злочинах, передбачених статтями 425 та 429 Кримінального кодексу – недбале ставлення до військової служби та самовільне залишення поля бою.

134 роки тому народився український поет, громадський та державний діяч Павло Тичина, чия контроверсійна постать й досі викликає жваві дискусії. Його рання творчість сповнена музичної витонченості та філософської глибини. Подібно до європейських митців, він створив власний модерний стиль – кларнетизм, що стало справжнім проривом в українській поезії 1920-тих років. Однак під тиском радянської тоталітарної машини Тичина “проміняє кларнет на дудку” та стане мовчазним свідком репресій і трагедій своєї доби.

Видання The New York Times опублікувало матеріал з тезою про те, що війна між Росією та Україною могла закінчитись ще наприкінці 2022 року, коли голова Об’єднаного комітету начальників штабів Марк Міллі пропонував завершити її шляхом переговорів. Однак держсекретар США Ентоні Блінкен нібито наполіг на тому, щоб Україна продовжила воювати далі. Приблизно в той же час видання Time опублікувало матеріал під заголовком “Перемога Байдена стала поразкою Зеленського” і твердженням, що США “не прагнули перемоги України”. Ці публікації, викликали чергову хвилю критики з боку українців на адресу адміністрації Джо Байдена, лейтмотивом якої є теза про те, що Байден не надав Україні достатньо воєнної допомоги, і це нібито не дозволило Україні перемогти Росію.

Сумнозвісний прихильник концепції “щоб корова менше їла і давала більше молока, її потрібно менше годувати і більше доїти” “слуга” Данило Гетманцев, прикрившись “вимогами бізнесу”, зареєстрував законопроєкт про стягнення ПДВ з усіх закордонних покупок, незалежно від їхньої вартості. Іншими словами – кожен українець, купуючи товар будь-якої вартості та призначення за кордоном, при пересиланні його в Україну муситиме сплатити додатково ⅕, або 20% вартості цього товару.

В останні дні 2024 року колишній радник (всього) Офісу президента України Олексій Арестович заявив, що має намір балотуватись на посаду президента України. Ці слова прозвучали в розмові з популярним американським політичним журналістом Патріком Бет-Девідом, YouTube-канал якого налічує майже 3 мільйони підписників, а серед його гостей був обраний президент США Дональд Трамп, незадовго до перемоги на виборах. Однак самого лише бажання замало – потрібно пройти ряд законодавчих фільтрів, з якими в Арестовича можуть виникнути проблеми.