Справа офіцерів УДО: вибіркове правосуддя, військові за ґратами і суддя з сумнівною репутацією
Політичні переслідування під виглядом слідства – це вирок для держави, яка позиціонує себе правовою. Особливо, коли йдеться про військових і волонтерів. Як ніхто інший, це усвідомлюють їхні побратими.
“По суті, Сергій Сергійович Волевач – це командир. Не злочинець. Не ворог. Командир підрозділу, який захищає небо України”, – говорить Віталій Ситюк, командир Калинівського ДФТГ. Саме його підрозділ спеціалізується на боротьбі з “шахедами” – і вже збив близько двадцяти ворожих безпілотників.
І поки його побратими залишаються на передовій, сам Волевач – під вартою. Причина? Його ім’я фігурує у так званій “справі ФСБшної флешки” проти Петра Порошенка, в якій головне обвинувачення базується на сумнівному електронному носії, що нібито містить дані про змову проти держави. Імовірно – елемент російської спецоперації, оскільки звинувачувати українських добровольців за тими статтями, які їм інкримінують – це вторити міфам про “розіп’ятого каратєлями мальчіка в трусіках”.
“З 24 лютого він був на передовій, евакуйовував людей, організував оборону, не втік у теплі регіони. А тепер сидить у СІЗО. Чому? Бо відмовився підписати фальшиві свідчення”, – говорить Ситюк. Він також наголошує, що Сергія Волевача підтримує весь підрозділ. Побратими публічно ставлять питання: навіщо Україні карати тих, хто її захищає, – і вірити флешкам, імовірно підкинутим ворогом під час війни?
Показовою є й історія з розміром застави: 350 мільйонів гривень – саме стільки має внести Волевач, аби вийти на свободу.
“Це не про право. Це про помсту і тиск”, – кажуть адвокати. Вони стверджують: справа побудована навколо вимоги дати свідчення проти Петра Порошенка, одного з основних опонентів чинної влади. Волевач відмовився. І, схоже, заплатив за це ціною свободи.
Інший фігурант – волонтер Вадим Чучковський, у довоєнному минулому – колишній начальник Волевача. За словами Ситюка, з перших днів війни він забезпечував підрозділи всім необхідним: від пального до тепловізорів.
“Я знаю його з 2003-го. Порядний, чесний, відданий Україні. Тепер – теж за ґратами”, – розповідає Ситюк.
Справи Волевача та Чучковського слухає суддя Печерського райсуду Юшков. Адвокати подали клопотання про його відвід: суддя має нерухомість і родичів на тимчасово окупованій території Донецької області, що викликає сумніви в його неупередженості, особливо в справах, що стосуються російської агресії.
А ще – скандальна репутація. Саме Юшков знімав арешт з рахунків російського онлайн-казино. Саме він відпустив умовно російську наводчицю.
“Такий суддя не може судити військових, які захищали Україну”, – кажуть активісти. Але – судить. І не один день.
6 червня 2025 року журналістка Букв була присутня на засіданні в Печерському суді Києва. Розгляд клопотання прокурора Гарасима про продовження досудового розслідування проти Сергія Волевача, Вадима Чучковського та Руслана Крамаренка розпочався об 11:30.
Попереднього вечора, о 22:10, суддя Юшков пішов розглядати поданий йому відвід. За авторозподілом справу мав розглядати суддя Шапутько. На засідання з розгляду відводу були лише сам Шапутько та слідчий ДБР Байжанов – слухання почалося без участі адвокатів. Захисниця Крамаренка, адвокатка Довганич, з’явилася лише наприкінці, дізнавшись про засідання з телефонного дзвінка. Адвокатів Чучковського і Волевача взагалі не повідомили.
Відвід судді Юшкова, заявлений адвокаткою Довганич, розглядали без неї. Жодного з інших захисників не було належним чином поінформовано. Державні адвокати, призначені самим Юшковим, так само не були залучені.
На ранок 6 червня стан усіх трьох підозрюваних був незадовільним – після того, що очевидці назвали “судовим катуванням”.
Попри це, о 13:13 суддя Юшков продовжив розгляд клопотання слідчого Байжанова, порушуючи суддівську етику та ігноруючи право сторін на виступи. Чучковський публічно заявив йому відвід, але той відмовився його розглядати. Суддя вимагав термінового продовження розгляду, посилаючись на строки.
Сергію Волевачу стало зле просто в залі суду – слухачі були змушені викликати швидку допомогу, оскільки Юшков відмовлявся оголосити технічну перерву.
О 14:40 стало відомо: досудове розслідування у справі Волевача, Чучковського та Крамаренка офіційно продовжено ще на шість місяців.
Ці справи вже встигли охрестити “полюванням на відьом”. На думку спостерігачів, йдеться не про правосуддя, а про політичну доцільність. Люди, які відмовилися свідчити, стали жертвами репресивної системи.
“Яка може бути мотивація для військового чесно виконувати свою роботу, коли він бачить – якщо ти воюєш, але комусь не подобаєшся, тебе можуть кинути за ґрати за флешку з Росії?” – резюмує народний депутат від “Європейської Солідарності” Микола Величкович.
Питання залишається відкритим. Як і камери, в яких утримують людей, що мали б бути на службі. І захищати не себе – а нас усіх.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.
Це вже стало своєрідною традицією – раз на кілька місяців в адміністрації Трампа настає чергове загострення щодо бажання мирних перемовин з Росією, а в української влади – щодо ідеї провести вибори. Цього разу загострення синхронізувались і Володимир Зеленський піймав Дональда Трампа на слові – президент України готовий до виборів, якщо президент США забезпечить можливість їхнього проведення, тобто примусить Путіна до припинення вогню хоча б на 90 днів.
Російська машина пропаганди зараз працює на повну силу проти України — і не так всередині РФ (там механізм давно злагоджений, а менталітет більшості робить роботу за них), як назовні. Кремль одночасно підриває підтримку Заходу, бореться за симпатії мешканців Європи та США (“русская душа”, “русский балет”, російські зірки та блогери), а також ретельно вибудовує образ у країнах Сходу. Україна, попри все, досі успішно контрить ці кампанії на Заході — принаймні, так було до недавнього часу. Але всередині країни ситуація гірша, і складається враження, що цю битву за розуми ми можемо програти, якщо не змінимо підходів.
Черговий приступ миротворчості адміністрації Трампа добіг свого закономірного кінця. Посланці Трампа, вже не лише давній партнер по рієлторському бізнесу Стів Віткофф, а й зять президента США (чоловік Іванки Трамп) Джаред Кушнер злітали до Москви, погуляли, поїли посікунчиків (чим би це не було), послухали як Рюрик з печенігами штурмував Берлін у Полтавській битві – і поїхали додому. Заплановану зустріч з президентом України скасували – бо сказати їм Зеленському нічого (хоча росіяни переконуватимуть, що це зробили на їхнє прохання).
“Я ваш вирок” – сказав зі сцени президентських дебатів 2019 року Володимир Зеленський своєму опоненту Петру Порошенку, в якого тоді виграв і вибори, і дебати