Справа офіцерів УДО: вибіркове правосуддя, військові за ґратами і суддя з сумнівною репутацією
Політичні переслідування під виглядом слідства – це вирок для держави, яка позиціонує себе правовою. Особливо, коли йдеться про військових і волонтерів. Як ніхто інший, це усвідомлюють їхні побратими.
“По суті, Сергій Сергійович Волевач – це командир. Не злочинець. Не ворог. Командир підрозділу, який захищає небо України”, – говорить Віталій Ситюк, командир Калинівського ДФТГ. Саме його підрозділ спеціалізується на боротьбі з “шахедами” – і вже збив близько двадцяти ворожих безпілотників.
І поки його побратими залишаються на передовій, сам Волевач – під вартою. Причина? Його ім’я фігурує у так званій “справі ФСБшної флешки” проти Петра Порошенка, в якій головне обвинувачення базується на сумнівному електронному носії, що нібито містить дані про змову проти держави. Імовірно – елемент російської спецоперації, оскільки звинувачувати українських добровольців за тими статтями, які їм інкримінують – це вторити міфам про “розіп’ятого каратєлями мальчіка в трусіках”.
“З 24 лютого він був на передовій, евакуйовував людей, організував оборону, не втік у теплі регіони. А тепер сидить у СІЗО. Чому? Бо відмовився підписати фальшиві свідчення”, – говорить Ситюк. Він також наголошує, що Сергія Волевача підтримує весь підрозділ. Побратими публічно ставлять питання: навіщо Україні карати тих, хто її захищає, – і вірити флешкам, імовірно підкинутим ворогом під час війни?
Показовою є й історія з розміром застави: 350 мільйонів гривень – саме стільки має внести Волевач, аби вийти на свободу.
“Це не про право. Це про помсту і тиск”, – кажуть адвокати. Вони стверджують: справа побудована навколо вимоги дати свідчення проти Петра Порошенка, одного з основних опонентів чинної влади. Волевач відмовився. І, схоже, заплатив за це ціною свободи.
Інший фігурант – волонтер Вадим Чучковський, у довоєнному минулому – колишній начальник Волевача. За словами Ситюка, з перших днів війни він забезпечував підрозділи всім необхідним: від пального до тепловізорів.
“Я знаю його з 2003-го. Порядний, чесний, відданий Україні. Тепер – теж за ґратами”, – розповідає Ситюк.
Справи Волевача та Чучковського слухає суддя Печерського райсуду Юшков. Адвокати подали клопотання про його відвід: суддя має нерухомість і родичів на тимчасово окупованій території Донецької області, що викликає сумніви в його неупередженості, особливо в справах, що стосуються російської агресії.
А ще – скандальна репутація. Саме Юшков знімав арешт з рахунків російського онлайн-казино. Саме він відпустив умовно російську наводчицю.
“Такий суддя не може судити військових, які захищали Україну”, – кажуть активісти. Але – судить. І не один день.
6 червня 2025 року журналістка Букв була присутня на засіданні в Печерському суді Києва. Розгляд клопотання прокурора Гарасима про продовження досудового розслідування проти Сергія Волевача, Вадима Чучковського та Руслана Крамаренка розпочався об 11:30.
Попереднього вечора, о 22:10, суддя Юшков пішов розглядати поданий йому відвід. За авторозподілом справу мав розглядати суддя Шапутько. На засідання з розгляду відводу були лише сам Шапутько та слідчий ДБР Байжанов – слухання почалося без участі адвокатів. Захисниця Крамаренка, адвокатка Довганич, з’явилася лише наприкінці, дізнавшись про засідання з телефонного дзвінка. Адвокатів Чучковського і Волевача взагалі не повідомили.
Відвід судді Юшкова, заявлений адвокаткою Довганич, розглядали без неї. Жодного з інших захисників не було належним чином поінформовано. Державні адвокати, призначені самим Юшковим, так само не були залучені.
На ранок 6 червня стан усіх трьох підозрюваних був незадовільним – після того, що очевидці назвали “судовим катуванням”.
Попри це, о 13:13 суддя Юшков продовжив розгляд клопотання слідчого Байжанова, порушуючи суддівську етику та ігноруючи право сторін на виступи. Чучковський публічно заявив йому відвід, але той відмовився його розглядати. Суддя вимагав термінового продовження розгляду, посилаючись на строки.
Сергію Волевачу стало зле просто в залі суду – слухачі були змушені викликати швидку допомогу, оскільки Юшков відмовлявся оголосити технічну перерву.
О 14:40 стало відомо: досудове розслідування у справі Волевача, Чучковського та Крамаренка офіційно продовжено ще на шість місяців.
Ці справи вже встигли охрестити “полюванням на відьом”. На думку спостерігачів, йдеться не про правосуддя, а про політичну доцільність. Люди, які відмовилися свідчити, стали жертвами репресивної системи.
“Яка може бути мотивація для військового чесно виконувати свою роботу, коли він бачить – якщо ти воюєш, але комусь не подобаєшся, тебе можуть кинути за ґрати за флешку з Росії?” – резюмує народний депутат від “Європейської Солідарності” Микола Величкович.
Питання залишається відкритим. Як і камери, в яких утримують людей, що мали б бути на службі. І захищати не себе – а нас усіх.
Події навколо антикорупційного активіста Віталія Шабуніна стали черговою демонстрацією глибокої кризи в українському суспільстві, яку влада (цього разу українська, а не російська) використовує для посилення власних позицій та контролю у тих сферах, де раніше доводилось діяти у партнерстві. Багато хто вбачає тут тенденцію до побудови під прикриттям воєнного стану режиму, який є природним для російського суспільства. Однак, йдеться радше про спробу створити копію режиму Віктора Орбана, ніж Володимира Путіна. З тією різницею, що Угорщина Орбана УЖЕ в ЄС і НАТО з усіма перевагами цього статусу, а Україна Зеленського ще навіть не на порозі.
27 червня цього року на сайті президента з’явилась петиція під назвою “Декриміналізувати виробництво контенту для дорослих, щоб правоохоронці займались реальними злочинами, а не робили контрольні закупівлі інтимних фотографій”. Власне, в назві відображена вся суть проблеми, яку обговорюють вже декілька років – нормативне регулювання створення і розповсюдження еротичного контенту вже давно відірвалось не лише від реальності, а й від решток здорового глузду.
Як не було у Володимира Зеленського після лютого 22 року жодного шляху для збереження української державності, окрім як піти шляхом Петра Порошенка – сильна армія замість великого будівництва, українська мова замість “яка різниця” та українська церква замість російських агентів ФСБ у рясах, – так і не було у президента Дональда Трампа жодного вибору, як піти шляхом свого попередника Джозефа Байдена в питанні підтримки України.
Маріуполь – місто, яке з початку повномасштабного вторгнення опинилося під жорсткою окупацією. Тут російські війська застосовували репресії проти мирного населення: зупиняли людей на вулицях, перевіряли телефони, забирали документи та влаштовували знущання.
Після жахливих ночей під обстрілами ті, кому пощастило вціліти та дожити до ранку, прокинувшись, задаються питанням: коли це все закінчиться?