Свідомі громадяни розуміли, що росія лише нарощуватиме масштаби АТО – дружина бійця “Азову”

Звільнення Маріуполя у 2014 році – певною мірою стало переломним етапом російсько-української війни. Тоді Україні вдалося повернути під свій контроль півмільйонне місто на Сході, а наші воїни довели, що можуть повертати території та боротися з ворогом. За вісім років життя неподалік від лінії фронту, Маріуполь адаптувався  до стану постійної загрози. Тож, військові та деякі його мешканці усвідомлювали, що повторення сценарію є неминучим. Однак з 24-го лютого російські війська стрімко наблизилися до Маріуполя із Заходу – напрямку, наступ з якого ніхто не чекав. Місто опинилось в оточенні в перші дні, що тривало впродовж подальших трьох місяців. За час блокади Маріуполя, за різними даними, загинули тисячі мирних жителів.  Місто, яке вісім років жило в напрузі, виявилось вразливим перед силами окупанта, що значно переважали…

Олена Нікуліна – мешканка Маріуполя, а також дружина військовослужбовця, який боронив місто і дотепер перебуває у ворожому полоні. Ще з 2014 року Олена, як і більшість маріупольців, відчувала війну зовсім поруч. Так, протягом цих років, було не складно розпізнати звуки снарядів й звідки вони вилітають… Тож, з наростанням чуток про вторгнення Росії, Олена також не планувала залишати Маріуполь. На виїзді наполіг її чоловік – Максим – на той момент вже боєць “Азову”. З 2017 року він служив у складі морської піхоти, згодом, у 2021 році, поповнив лави “Азову”, прагнувши розвитку у військовій справі й відійти від радянської системи армії. З розгортанням повномасштабної війни Максим залишився обороняти місто зі своїм підрозділом. Під час важких боїв допомагав евакуювати важкопоранених побратимів до безпечного місця… Вже у травні, разом з іншими оборонцями потрапив до російського полону.

Більше про те, чи відчували у Маріуполі підготовку до повномасштабного вторгнення, чим були підкріплені ці чутки саме для маріупольців, а також якою була звістка про вагітність, що зазвучала в стінах “Азовсталі” і яким варто пам’ятати образ оборонців міста  – Букви поспілкувались з Оленою.

Фото: особистий архів Олени

– Олено, знаю, що своє свідоме життя Ви прожили у Маріуполі, а з 2014 року на власному досвіді дізнались як це – жити у прифронтовому місті. Якими для Вас були ці роки до повномасштабної війни? Чи відчували Ви бойові дії, що розгортались зовсім поруч? 

– Від Маріуполя до лінії зіткнення кілометрів 15, не відчувати близькість бойових дій було неможливо. Війну і чутно, і видно. І навіть якщо ти живеш в максимально закритій “мильній бульбашці” й ні про що не думаєш – банальна поїздка на море тобі нагадає. Бо на всіх виїздах з міста стояли блокпости. Крім того, мої батьки родом з міста у Луганській області, яке окуповане з 2014 року і в якому я проводила дитинство, втратити його було боляче. Війна для мене дуже особиста історія… Я свідомо змінила коло спілкування і мінімізувала контакти із родичами, які обрали для себе життя в окупації.

– Відомо, що для значної частини маріупольців, ще з 2014 року думки про повномасштабне вторгнення Росії були не лише чутками, а й реальною загрозою. Повертаючись в період незадовго до 2022 року, чи поширеними були підготовчі заходи задля оборони міста?

– Насправді, мені не відомо про жодні масові підготовчі заходи. Кожна родина готувалась окремо, хто як міг – одні закупали гречку, інші – турнікети та збирали тривожні валізи. За власними відчуттями – більшість щиро сподівалась, що все буде добре, але в останні дні напругу в повітрі можна було різати.

Фото: особистий архів Олени

– Повернімось до подій перед повномасштабною війною. Ваш чоловік є бійцем “Азову”, й у подкасті “Щоденники війни” Даші Коломієць, Ви зазначили,  що “для Азову війна почалась дещо раніше”. Можете, будь ласка, детальніше про це розповісти? 

– По-перше, в “Азові”, як і більшість свідомих громадян, розуміли, що так зване АТО не зникне саме по собі, росія лише нарощуватиме його масштаби, як, власне, і сталося. І коли за декілька місяців до 24-го лютого росія почала стягувати до кордону техніку, людей та називала це “навчаннями”. Азовські командири навіть відеозвернення записували, мовляв, шанси на “повномасшабку” високі як ніколи. Але як я вже сказала – офіційно міська влада ні до чого не готувалася. А конкретно в подкасті я згадувала, що Максима підняли по тривозі за декілька днів до 24/02, тоді він виїхав і більше додому не потрапив.

– Власне, далі – початок повномасштабної війни. Я правильно розумію, що Ви певний час перебували у Маріуполі (або передмісті)? Чи готові Ви поділитися, якою особисто для Вас була хронологія перших тижнів повномасштабної війни, до евакуації у більш безпечні регіони?

– Я виїхала з Маріуполя ввечері 24-го лютого, це був найдовший день в моєму житті й найважче рішення. До того моменту вважала себе легкою на підйом і не думала, що настільки люблю наш дім. Встигла на останній евакуаційний автобус, організований “Азовом” для родин бійців. Насправді довго відмовлялась із думкою: “та ладно, ну шо я, війни не бачила, пересиджу якось”.  Але Максим вмовив і цим фактично врятував і мене, і старшого сина, і майбутнього, про якого ми на той момент ще не знали. Нікому не кажіть, але чоловік набагато мудріший за мене і його варто слухатись в ключових питаннях))

Я доїхала до Дніпра, дізналась там про другу вагітність і добре пам’ятаю той дисонанс: навколо війна, по містах летять ракети, рідний Маріуполь руйнують вщент, а я сяю від щастя, бо чекаю на дитину.  В Дніпрі я провела декілька тижнів і Максим наказав їхати далі. Бо якщо вони в той момент не втримають Маріуполь, то вся ця навала суне далі, звісно. Але вони втримали та виграли час для України, а я опинилась на заході країни.

Фото: особистий архів Олени

– В той самий час Ваш чоловік був у епіцентрі іншої хронології – боротьби за Маріуполь. Передусім не можу не запитати про те, яким був військовий шлях Максима в “Азові”, насамперед протягом останніх років? (те, що можна розповісти)

– Максим долучився до “Азову” у 2021 році, перед тим служив в одному з підрозділів ЗСУ, тому тут мені немає чим поділитись – до початку “повномаштабки” він провів в “Азові” менше ніж рік. Але можу сказати, що той рівень підготовки, який запроваджено в “Азові” та найголовніше – повага у ставлення щодо бійців – викликали у нього захоплення. Без перебільшення – був щасливий щодня їздити на службу.

Раніше Максим також служив у складі морської піхоти. Важливим моментом для нього була здача на берет морського піхотинця і так звана “посвята у моряки”. Це коли вони символічно випивають морську воду і приймають вітання від командира.

– У період оборони Маріуполя, як часто Ви підтримували зв’язок з чоловіком? Якими переважно були ці розмови й чи відома Вам його особиста хронологія перед потраплянням на завод “Азовсталь”?

– Зв’язок був дуже зрідка і практично 90% розмов ми обговорювали мою вагітність – для Максима це первісток і він був неймовірно щасливий. Хвилювався чи все добре, що сказав лікар, чи п’ю я вітаміни тощо. Обговорювали варіанти імені для хлопчика та дівчинки. Забігаючи наперед, скажу, що я назвала сина ім’ям, яке чоловік придумав ще задовго до вагітності, бо не ризикнула називати як сама придумала. Страшенно хотіла із ним обговорити імена та на момент народження сина він вже був у полоні без зв’язку. Другою за популярністю була тема “що ти мені приготуєш потім” – Маріуполь був в облозі, провізії не вистачало, а фізичні навантаження потребували енергії. Тому чоловік мріяв про тирамісу, брауні та хліб – вдома я часто його пекла. Де і чим саме він займається в місті я свідомо не питала, а він не розповідав такі штуки через месенджер.

Фото: особистий архів Олени

– В “Щоденниках війни” Ви також зазначили, що в суспільстві образ оборонців “Азовсталі”  зображено як “мучеників та страждальців”. Можете, будь ласка, більше розповісти про це з огляду на некоректність такого висвітлення.

– Тут варто сказати, що формат “Щоденників” Даші не передбачає жодної підготовки до монологу, а в голові на той момент була шалена купа емоцій. Плюс з моменту запису пройшло півтора року, тому тепер я навіть не знаю що саме хотіла сказати… Напевно, я намагалась пояснити, що вони вийшли з “Азовсталі” не тому, що втомились чи щось подібне. Вони готові були залишатись до останнього бійця, але, по-перше, отримали наказ про припинення оборони й з огляду на важкий стан поранених, вийти було правильно і це жодним чином не применшує їхній подвиг.

– Олено, вже 20 місяців Ваш чоловік перебуває у російському полоні. Протягом цього часу чи отримували Ви звістки про його місцеперебування, загальний стан тощо? Загалом, наскільки ефективним є інформування родичів полонених?

– Оскільки саме азовців в обмінах мінімальна кількість, а росіяни переважно тримають їх окремо від інших полонених, до того ж розкиданими по різних колоніях, то і відомостей мінімальна кількість. Більшість сімей дізнаються щось з ворожих пабліків. І це додатковий стрес – перечитувати ті пости, сповнені хейту… Та, на жаль, через відсутність обмінів це фактично єдиний шанс побачити свого та впевнитись, що він принаймні досі живий. Декому пощастило і вони дізнаються інформацію напряму від обміняних, як от мені. При цьому, за майже два роки я жодного разу не чула, щоб Червоний хрест або інші уповноважені органи повідомляли щось рідним про відвідини полонених азовців. Жодного разу.

Фото: особистий архів Олени

– Скажіть, станом на сьогодні, чи доводиться Вам зазнавати упереджень щодо мешканців Маріуполя або нерозуміння громадськістю подій оборони міста і подальшої долі його захисників?

– Особисто мені ні, але у мене прекрасне свідоме оточення. Лише інколи від малознайомих людей я чую, наприклад, компліменти своїй українській мові, типу: “ого, ви зі Сходу і так гарно говорите”. Тоді я м’яко нагадую, що Маріуполь так само Україна як і умовний Луцьк і не варто піддаватись російській пропаганді, вважаючи всіх “східняків” прихильниками росії й тому подібне.

– Незабаром річниця початку повномасштабної війни та періоду, коли українці об’єднались навколо подій у Маріуполі й, власне, оборонців “Азовсталі”. Яким буде Ваше звернення до громадян, аби пам’ять про ці події продовжувала жити, а боротьба за оборонців залишилась першочерговою? 

– Для азовців не стояло питання “А чи можна боротися із кулеметами проти російської авіації?”. Вони просто брали й мовчки робили це – йшли та захищали, обороняли місто в цілковитому оточенні. А значить і для України не має стояти питання “чи складно повернути Азов?”. Це просто повинно бути зроблено якнайшвидше, поки ще є кого рятувати. Вважаю, що кожен з оборонців міста має повернутись додому і саме таким чином буде збережено пам’ять про ці події.