Від здобутків до імен загиблих: інтерв’ю про те, яких змін зазнало волонтерство за два роки

Рух волонтерства, що розгорнувся в Україні з повномасштабною війною, дотепер є феноменом, що заслуговує поглибленого вивчення. Особливо в перші місяці невідомості – волонтери суттєво підтримали армію та добровольців, надаючи їм необхідні ресурси, допомогли людям, які були розгублені й не знали, що робити, згуртували населення і стали ланкою, що об’єднує усіх українців.

Спершу до волонтерського руху долучились майже всі громадяни держави, адже кожен допомагав, чим міг. Про випадки відчайдушної допомоги ми вперше дізналися з історій про порятунок людей на Київщині. Йдеться як про евакуацію, так і допомогу, яку було надано під обстрілами… У другий рік повномасштабної війни волонтерство зазнає низки викликів, пов’язаних із вичерпанням ресурсів. Адже війна, що триває, має активний характер й, більшість сфер, які вона охоплює, потребують постійного відновлення. Попри все, значну кількість потреб, зокрема війська, все ще покривають саме волонтери.

Те, як змінювалось волонтерство впродовж двох років широкомасштабної війни, на власному досвіді може порівняти Катерина Головко, діяльність якої поєднує як волонтерську, так і журналістську сфери. Ще з перших днів, від 24 лютого 2022 року Катерина працювала над наповненням бази щодо хронології російсько-української війни й засвідчення російських злочинів для міжнародних ЗМІ та судів. Тоді ж волонтерка вже закуповувала каски, бронежилети й інше спорядження для військових. Пріоритетним напрямком допомоги стала також співпраця з міжнародними організаціями. Сьогодні Катерина офіційно є волонтеркою при навчальному центрі “ДГВ” ДФТГ при 112-й бригаді.

Паралельно з волонтерством, Катерина працює над документальним фільмом, метою якого стало дослідження явища волонтерства, яке допомогло врятувати країну. Це і досвідчені волонтери нашої країни, і звичайні люди з маленькими важливими ініціативами, а також ті, хто загинув, виконуючи волонтерську місію. Продюсером фільму стала Вікторія Кратінова, яка вже продюсувала роботи про досвід війни. Оператором-постановником є Володимир Кратінов. Фільм, насамперед, буде орієнтовано на іноземну аудиторію, аби вкотре привернути увагу міжнародної спільноти до потреби підтримувати українців.

Більше про роботу з упорядкування фактів, що засвідчують злочини, скоєні росіянами, першочергові виклики залучення іноземних донорів для підтримки війська, появу нових виробництв, що систематично можуть надавати необхідні ресурси, те, як змінилась тенденція допомоги протягом двох років, а також про дослідження волонтерства через документальні свідчення й обов’язок віддати шану загиблим волонтерам через конкретні імені – Катерина ділиться в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Катерини

– Розпочнімо з Вашого особистого досвіду у волонтерстві. Зокрема, до яких напрямків Ви були залучені з початку повномасштабної війни? Можливо маєте наочні історії допомоги, або загалом історії волонтерсва того періоду?

– На початку повномасштабного вторгнення я долучилася до ініціативи, яка мала на меті збір фото й відеоматеріалів подій війни, злочинів росіян, і створення бази для міжнародних ЗМІ та судів. Цю ініціативу запровадив Володимир Бородянський, ексміністр культури та інформаційної політики, з погодження тогочасного міністра Ткаченка. Над реалізацією працювала велика команда, у всіх були власні завдання – я займалася саме наповненням сайту.

Через певний час перемкнула увагу на пошук і закупівлю касок та бронежилетів, тому що тоді це була масова проблема. Якщо Ви пам’ятаєте, через велику кількість добровольців була нестача якісного спорядження: або застаріле, або надто важке, або з матеріалів, які не захищають. Почалося все зі знайомих, у яких була потреба в нормальній снарязі, і я включилася. Адже від цього залежить життя людей. Відтак ця задача повністю затягнула мене, було дуже важко щось знайти – в Україні все швидко викупили, в Європі – також, або ж були дуже дорогі варіанти.

Я знаходила донорів, виробників, організовувала невеликі постачання – вистачило і на знайомих, і для тих, хто просто писав, приміром, у Фейсбуці, просив для родичів. Ось той період волонтерства в суспільстві характеризувався тим, що всі довкола потребували допомоги: і цивільні, і добровольці, яких треба було споряджати з нуля, і вже чинні військові зі своїми потребами, і тварини, і літні люди. Тобто, всі включались допомагати своїм, і потім масштабували допомогу на інших. Усі об’єднувалися, допомагали одне одному усім, чим можливо. Часто волонтерство полягало в тому, щоб просто передати якусь інформацію. Є волонтери, які не можуть точно сказати, що вони займалися конкретним напрямком, бо кожен допомагав ситуативно, часто це якась комунікаційна робота, і це теж важливо.

– Чи можете детальніше розказати про наповнення бази про злочини росіян і події війни для міжнародних ЗМІ та судів? Яким чином Ви здійснювали збір інформації про російські злочини?

– Для реалізації цієї ініціативи шукали редакторів, журналістів, тобто спеціалістів, які мають досвід роботи з інформацією. Оскільки я працювала редактором і журналістом на телебаченні, одразу відгукнулася. Зібралася велика команда – хтось збирав матеріали, хтось категоризував (дата, місце, опис, теги), інша група наповнювала сайт, а ще інша – перекладала все англійською. Ми ділили, хто який матеріал бере на себе, до цього вчилися по спеціальних інструкціях, як правильно створювати сторінки на сайті, адже це вже трохи робота програмістів, там все не так просто. Були різні категорії матеріалу: бомбардування та обстріли, російська військова техніка та армія, громадянський опір, знищена культурна спадщина, вбиті цивільні тощо. Ми всю цю систему розробляли з нуля – як групувати матеріал, куди завантажувати, яким чином робити описи тощо. Раніше ніхто такого досвіду не мав.

Фото: особистий архів Катерини

– Продовжуючи тему російських воєнних злочинів, чи можемо ми проговорити наочні кейси, до яких Ви були залучені? Тобто, за можливості, розповісти про категорії воєнних злочинів, статистики тощо.

– Це не була робота над конкретними злочинами, адже ми не юристи. Ми лише завантажували фото і відео, які надходили від очевидців, державних органів (ДСНС, МВС тощо), ЗМІ, з описом того, що є на цьому фото чи відео. Тобто, якщо це були фото вбитих цивільних на окупованій території, то ми описували, що це вбиті мирні мешканці, місце, дата. Далі вже ці матеріали слугували для розслідувань і пошуку вбивць, але це була не наша задача, ми збирали пазли. Кому що траплялося по списку, той ті матеріали і додавав – під різні категорії, іноді зі злочинами щодо людей, іноді щодо пам’яток культури. 

– Щодо закупівлі базового забезпечення для військових, я правильно розумію, що йдеться й про іноземних донорів? Як вдалось налагодити цю співпрацю враховуючи, що часто іноземці не готові відкрито сприяти допомозі нашому війську?

– Іноземних донорів шукала переважно через знайомих, тобто це були люди, які мені довіряли і донатили особисті кошти, або ж, якщо це було від імені компанії, то давали на медицину – турнікети, бандажі. Дійсно, не всі хотіли відкрито допомагати війську – більш популярною і “безпечною” для репутації була допомога цивільним, адже тут жодних питань. Але не тільки через це – ще є моменти з митницею, звітністю, ліцензіями для товарів військового чи подвійного призначення, це завжди важче закуповувати і передавати. 

Мені доводилося пояснювати, що саме війську треба допомагати в першу чергу – адже від цього залежить, чи вистоїть країна, залежать життя тих, хто не побоявся йти захищати. Розповідала, що дуже багато добровольців, а отже не вистачає спорядження, що ворог переважає в десятки разів. Цивільним, слава богу, усі країни світу надавали допомогу – на державному рівні і з першого ж дня вторгнення. А щодо війська, ситуація була набагато важче – згадайте, як довго ми чекали не те, що на конкретну військову допомогу, але і взагалі на моральну підтримку – “Київ за три дні” і заклики тікати важко назвати підтримкою. 

– Порівнюючи обсяги допомоги від міжнародних партнерів\фондів, як змінилась ця тенденція з початку повномасштабного вторгнення і дотепер? Можливо змінились категорії цієї допомоги? 

– Все індивідуально: хтось видихся і перестав надавати допомогу, хтось навпаки – масштабувався і перевів свою діяльність в систематичну. Ті фонди, які наважилися піти шляхом допомоги війську, пройшовши всі юридичні питання і бюрократію, займаються цим і дотепер. Ті ж, хто одразу обрав допомогу цивільним, переважно так і працюють для них. Усі поділили цільові категорії і напрямки, за якими хочуть і можуть допомагати. Це залежить і від політики компанії/фонду, і від її можливостей, партнерів, з якими вже налагодили зв’язки. Приміром, у когось є заводи, які надають фонду продукти харчування, або ж обладнання для лікарень: такий фонд самостійно шукає, кому віддати конкретно цю допомогу. Інші орієнтуються на запити з української сторони і актуальність. Якщо спочатку потрібне було спорядження, потім пішли дрони, тепловізори, під час блекаутів – генератори, екофлоу, також запити залежать від пори року. 

Однак тут набагато більше роботи – постійно шукати постачальників, перевіряти їх, якість товару, обирати кращу пропозицію щодо вартості, організовувати перемовини, логістику тощо. Не всі готові цим займатися. І тут, до речі, багато залежить від українців, які працюють в цих фондах – якщо вони максимально залучені в допомогу, готові витрачати час і зусилля, то більше шансів, що таку допомогу нададуть. Наприклад, уявімо ситуацію, що фонд готовий надавати кошти на закупівлі, але не готовий шукати нових постачальників з нуля на кожний новий запит. Тут українці, що живуть в цих країнах і працюють в таких фондах, мають бути рушійною силою в цих ініціативах, адже вони – найбільш зацікавлені і вмотивовані в нашій перемозі. Попри підтримку іноземців, їхні фонди та компанії – мають вичерпний ресурс, кошти і можливості, а також безліч власних проблем.

– Як змінювалось волонтерство та його напрямки в різні періоди повномасштабної війни? Пам’ятаємо, що під час блекаутів особливо гострою була потреба в генераторах та екофлоу. Як ці потреби змінюються, а що залишається вкрай актуальним?

– Спочатку всі сили були спрямовані на виживання – евакуацію цивільних і всього живого з прифронтових зон, закупівлю захисту військовим, медичну допомогу. А також на розповсюдження інформації про події – багато незалежних журналістів та фотографів їхали в небезпечні зони з власної ініціативи, бо розуміли важливість донесення світові жахів війни, що розгорталася. Це також один із напрямів волонтерства – інформаційний. Далі, коли країна втрималася перші місяці, і було розуміння ситуації на фронті, почалися комплексні систематичні рішення та ініціативи. Якщо на початку українці просто віддали свої особисті автівки для фронту, то згодом вже почали налагоджувати систематичні закупівлі і доставлення з-за кордону. Відкрили виробництва, почали облаштовувати шпиталі, “гнати” евакуаційні автівки, обладнання для них. Будувати пункти для надання допомоги цивільним і військовим в прифронтових зонах. 

Була започаткована державна фандрейзингова платформа, почали приїздити іноземці і пропонувати свою підтримку. Зараз, через два роки війни, волонтерство масштабувалося – фонди вийшли на свій максимум потужності. Технології, техніка, програмне забезпечення, створені українськими ентузіастами-інженерами, пройшли необхідні тестування, польові дослідження, сертифікації, і перейшли на рівень державних закупівель для ЗСУ у великих об’ємах. З’явилися унікальні рішення і в інших сферах. Приміром, вагони для евакуації поранених – повністю обладнані як шпиталі. На початку війни було розроблено перший експериментальний, наразі їх 62, вже вдосконалених, і такого більше немає в світі. Деякі ініціативи працюють вже з наслідками війни – відбудови, протезування тощо. А напрямки, які актуальні постійно – це, звісно, тактична медицина, автівки, дрони, а також будь-який розхідний матеріал. 

Фото: особистий архів Катерини

– З іншого боку, ми бачимо, що є певна частина благодійних фондів, які припинили своє існування й, загалом, з часом волонтерам значно важче знаходити ресурси допомоги. Власне, яким Ви бачите волонтерство на третій рік повномасштабної війни? Які зміни в суспільстві впливають на нього?

– Так, є той бік ситуації, де волонтерство згасає, а деякі ініціативи припиняють своє існування. Це нормально. Адже якісь ініціативи були ситуативними та не орієнтувалися на перспективу, а деякі виснажилися або втратили ресурс. Хтось працював і на основі власного бізнесу генерував допомогу – якщо із бізнесом трапилися проблеми, то і волонтерство втратило живлення. Хтось просто втомився і перемкнувся на свої справи, роботу тощо. Знаю багато волонтерів, які майже рік працювали виключно на волонтерство. Але у кожного настає момент, коли більше немає на це сил або, елементарно, коштів і ресурсів підтримувати свою життєздатність. Також люди набагато швидше зараз втомлюються і виснажуються, психоемоційний стан дуже чутливий, тому що війна – це надважкий стрес. У когось ще й близькі на фронті, це вже постійна напруга і є куди витрачати ресурс і кошти. 

Хтось витрачає на волонтерство максимум зусиль і часу, повністю занурений в це, але вважає, що допомагає недостатньо. А хтось не відчуває себе частиною суспільства й живе у своєму маленькому світі. Було б чудово, якби кожен знайшов баланс і приділяв хоча б трішки уваги спільній справі. Регулярний донат, нехай маленький, але на постійній основі, або залученість до певної справи, як, наприклад, плести сітки. Робити дрони (є відкриті навчальні курси), друкувати деталі на 3D-принтерах і передавати для виготовлення необхідних ЗСУ виробів. Проводити збори серед друзів і купувати щось для знайомих на фронті – нехай це будуть шкарпетки і гігієнічні серветки, але це буде допомога. Кожна справа – це ланцюгова реакція для ініціатив інших людей. Тут не варто керуватися принципом “усе або нічого” – крайнощі або швидко виснажать Вас, або відвернуть від діяльності взагалі. Знайдіть свій можливий варіант залученості.

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що “волонтерство вплинуло на перебіг подій на фронті й в цілому в країні, особливо в перші місяці великої війни”. Здається, що в той період, усі українці певною мірою стали волонтерами для когось. Яким розгортання волонтерського руху запам’яталось Вам?

– Мене вразили українці, їхня згуртованість, відповідальність, те, як вони взяли на себе вирішення нетипових задач. Готовність діяти – це те, що поєднало і “скріпило” усіх, у такий спосіб, створивши ніби міцний каркас, який накрив і захистив нашу країну. Залучені були дійсно усі – від дітей і людей похилого віку – до багатодітних родин, самих військовослужбовців і їхніх сімей. Від багатомільйонних фондів – до людей, що печуть смаколики для військових і рятують тварин. Країна склала екзамен на мужність, зрілість і людяність. Запам’яталася оця неймовірна синергія, віра в одне одного, в спільну мету і в те, що разом ми можемо вплинути на ситуацію. Так і сталося. 

Фото: особистий архів Катерини

– Зараз Ви працюєте над створенням документального фільму про волонтерів. Як вже було згадано раніше, до волонтерської справи  може бути долучений майже кожен українець. Тож чи можемо ми говорити про наявний соціальний меседж фільму до громадськості? 

– Фільм орієнтовано передусім на іноземну аудиторію. Ми хочемо показати його на міжнародних кінофестивалях і, якщо будуть пропозиції, в прокаті. Наша мета – розказати світу про явище волонтерства в Україні, про те, що воно допомогло країні вистояти. Про неймовірних мужніх українців, феномен єднання і допомоги, який вразив світ і нас самих. І, у такий спосіб, дати зрозуміти глядачеві, що українці докладають максимум зусиль, що треба їх далі підтримувати, що треба об’єднуватися і разом продовжувати цю важку справу боротьби зі злом, долучатися до волонтерства. Тому соціальний меседж спрямовано саме на них. Для українців – це радше соціально та історично важлива робота, яка зафільмує важливі постаті волонтерства і загалом це явище. Можливо, колись ЮНЕСКО внесе явище українського волонтерства до списку нашої нематеріальної спадщини, хто знає. Я би внесла. 

– Знаю, що у документальній роботі згадають і про загиблих волонтерів. Тож насамкінець хочеться акцентувати на ризиках, яких щоденно зазнають волонтери і якою загалом є статистика саме загиблих.

– Важливою частиною фільму буде згадати про загиблих волонтерів. Точніше, вбитих волонтерів. Адже Росія цілеспрямовано вбивала, розстрілювала волонтерів, так само як і журналістів, медиків, звичайних цивільних. Для Росії кожен, хто проявляє ініціативу, робить щось всупереч їхнім злочинам, навіть якщо це просто допомога з евакуацією цивільним, родинам, дітям – це загроза. І, на жаль, вбито дуже багато волонтерів, на усіх напрямках фронту, і про всіх навіть не буде змоги розповісти, але ми точно знайдемо можливість вшанувати їх пам’ять. Деякі історії стали відомими на всю країну – починаючи з розстріляних в автівці трьох молодих людей (Анастасія Яланська, Сергій Устименко, Максим Кузьменко), що везли корм для притулку тварин під Бучу. Також Паша Лі, який допомагав евакуйовувати людей. Ще було дуже багато трагічних ситуацій з першими волонтерами, які їхали на окуповані території (або перебували там), везли їжу, воду, медицину і були розстріляні на блокпостах. Таких імен багато.

Жахлива історія 13-річної Анастасії Похилько, що волонтерила в гуманітарному штабі в Сєвєродонецьку, й загинула від влучання снаряду. Дівчинку родичі поховали на подвір’ї. 68-річний Леонід Бастанжиєв загинув під час обстрілу російськими ракетами міста Запоріжжя, він евакуював людей з-під окупації, не боявся везти “гуманітарку” на тимчасово окуповані території. Студентка Анастасія Тагірова, що загинула у передмісті Чернігова, везла у місто гуманітарну допомогу, її авто обстріляли російські військові. Того трагічного дня росіяни розбили щонайменше дві колони волонтерів, декілька з них загинули, ще хтось – отримали поранення. Таких історій безліч. Дуже багато з них ми не знаємо. Тож просимо звертатись на офіційну сторінку проєкту і ділитися з нами історіями загиблих волонтерів. Ми б хотіли розповідати ці історії на нашій офіційній сторінці в Інстаграмі. Будемо вдячні.