Відповідальність без повноважень: чому Зеленський звинувачує місцеву владу у власних провалах
Після нещодавніх російських ударів по українській інфраструктурі, внаслідок яких без світла й води залишилися сотні тисяч українців, Володимир Зеленський давав брифінг. На запитання журналістки:
“Як ви ставитеся до систем захисту, які будували на енергооб’єктах кілька останніх років, витративши на це мільярди гривень? Відомо, що багато шкоди завдано не лише ракетами, а й “шахедами”. На фото на деяких бачимо мішки з піском замість бетонних споруд, які мали б захищати ці трансформатори. Наскільки ви вважаєте такий захист адекватним? Наскільки ви задоволені тими спорудами, які там є? І чи взагалі є у вас питання до урядовців з цього приводу?”
Суть емоційної відповіді Володимира Зеленського була такою:
Він незадоволений захистом ТЕС-5 і ТЕС-6 у Києві. Логічно зауважив, що “ми не можемо використовувати ракети Patriot проти дронів”, але потім раптом згадав мера Києва:
“Які в мене можуть бути питання до мера? Комунальні підприємства Києва. Я міг би зараз вам сказати, що я думаю про все це, але не буду, тому що війна одна у нас на всіх.
Тому, безумовно, я не буду зараз розходитись антикомпліментами до тих людей, які щось не зробили, щось не роблять, які загалом не спроможні щось зробити”.
Продовжуючи відповідати на запитання про захист енергооб’єктів від обстрілів, президент несподівано почав говорити про мера Одеси й повені:
“А що робити з Одесою? Наше місто. А що робити з тим, що відбулося? Скільки людей загинуло, просто потонуло через цю воду?
І з питанням Одеси також ми розберемося”.
Постає логічне питання: до чого тут місцева влада? Варто нагадати, що мер Києва був обраний ще до повномасштабного вторгнення – народним голосуванням. До його обов’язків входить забезпечення господарської діяльності міста.
Організація захисту енергетичних об’єктів в умовах війни – це відповідальність і робота Верховного головнокомандувача, яким є Зеленський, а не комунальних підприємств Києва.
Для забезпечення роботи місцевих органів влади під час війни Зеленський створив обласні військові адміністрації (ОВА). Очільник Київської ОВА Тимур Ткаченко регулярно змагається за вплив із мером Києва Віталієм Кличком. Ткаченко вважає, що начальник військової адміністрації має опікуватися господарськими питаннями, які стосуються життя міста, а не лише військовими.
Центральна влада, у найкращих традиціях часів Кучми та Януковича, підпорядковує все, що може підпорядкувати, забираючи повноваження й гроші в органів місцевого самоврядування, знищуючи децентралізацію, яку Україна впроваджувала в межах євроінтеграції після Революції Гідності.
Наприклад, у вересні цього року Зеленський підписав закон, за яким із бюджету Києва вилучили 8 млрд грн, позбавивши міста грошей. Закон вносить зміни до Бюджетного кодексу, скасовує гарантоване 10-відсоткове відрахування податку на прибуток, яке мало надходити до бюджету громади, і спрямовує ці кошти до резервного фонду державного бюджету. При цьому норма почала діяти заднім числом – з 1 серпня 2025 року.
Закон розкритикувало Головне юридичне управління Верховної Ради, зазначивши, що він суперечить чинному законодавству й виходить за межі конституційних приписів.
Київ тепер має шукати джерела покриття дефіциту бюджету – наприклад, підвищуючи ціни на проїзд у громадському транспорті або ставлячи під загрозу виплати вчителям і ветеранам війни. Це погано вплине на рейтинг чинного мера на міфічних виборах, до яких ОП постійно готується, атакуючи потенційних конкурентів, серед яких бачить і Кличка.
Чому Зеленський згадав повені в Одесі, відповідаючи на запитання про недостатній захист інфраструктури? Можливо, щоб переключити увагу з однієї трагедії на іншу. Адже реакція на повені – це робота місцевої влади, хоча й центр мав би реагувати на такі аномалії не лише критикою.
Узурпація влади, звісно, в уявленні узурпаторів має переваги. Коли ти всім керуєш, застосовуючи, зокрема, правоохоронну систему проти опонентів та політичних конкурентів, то відчуваєш себе невразливим. Але це ілюзія. Янукович теж узурпував владу, віддавши її в руки не професійним, а лояльним. Шлях і фінальний пункт призначення втікача до Ростова відомий.
Коли ти всім керуєш, то саме ти несеш повну відповідальність – і за хороше, і за погане. Це той урок, який Володимир Зеленський ще не засвоїв.
Інформаційне поле України від початку повномасштабного вторгнення розвивається за логікою замкненого кола, де кожна наступна криза стратегічних комунікацій є прямим наслідком попередньої. Держава пройшла довгий шлях, на якому були новорічні розповіді про шашлики у травні, весняний “гіпноз” 2022 року про “два-три тижні”, гучні обіцянки кави на набережній Ялти після деокупації Харківщини та Херсонщини… І наступні роки різноманітних формулювань одного і того ж гірко-солодкого меседжу: “війна от-от закінчиться”.
На брифінгу після вручення підозри колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку, директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що Володимир Зеленський не фігурує і не фігурував у межах цієї справи. Ці слова викликали певний скепсис на тлі раніше оприлюднених “плівок”, в яких учасники корупційної схеми згадували якогось “Вову” і його представника – першого заступника Управління держохорони і керівника служби безпеки президента Максима Донця.
9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.
Істерія навколо параду в Москві, яку самі ж росіяни і накрутили, оголивши всі вразливі обʼєкти заради посилення системи ППО навколо Красної площі, погрожуючи ударами по Києву (наче це щось нове) і черговим застосуванням «Орєшніка», завершилась тим, що росіянам довелось просити президента США поторгуватись з українцями, щоб ті дозволили провести парад на честь найбільшого російського свята.
Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”.