Як українцям не потрапити у пастку Путіна

“Росія готова вести перемовини з Зеленським, якщо він піде на вибори і отримає легітимність. Підписувати документи про мир Москва буде лише з легітимним президентом України” – заявив під час щорічної пресконференції президент РФ Путін. Ці слова цікаві не лише тому, що раніше ряд кремлівських чиновників заперечували саму можливість переговорів, але й поверненням російської влади до старої тези про “нелегітимність” української влади. Тому варто проаналізувати, навіщо це росіянам і чого Путін прагне досягти.

Передусім, слід встановити відправну точку, яка визначає логіку поведінки сторін – російська армія неспроможна перемогти українську (щонайменше – зробити це швидко і без колосальних втрат) на полі бою. 

Цей факт отримав своє підтвердження уже втретє:

•  у 2014 році, коли Росія була змушена задіяти регулярні підрозділи під Іловайськом для зупинення наступу наспіх споряджених українських військ і збереження своїх проксі-сил на сході України;
• у 2022 – коли ідея взяття Києва “за три дні” згоріла разом з колонами росгвардійців на дорогах Київщини;
• у 2024 – коли за рік активних наступальних дій, щоденних втрат по 1000+ голів та переваги в засобах, російська армія, за словами головнокомандувача ЗС РФ Герасимова, змогла захопити всього 4500 кв. км української землі (це приблизно 10% площі Данії, Словаччини чи Естонії, 1,5% території Польщі або 0,75% площі України). Ба більше, за незалежними оцінками результати росіян ще менші – 3306 кв. км.

Зрештою, те, що Путін за 4 місяці лише публічно тричі вимагав від своєї армії вибити ЗСУ з Курської області РФ, а на пресконференції 19 грудня відмовився називати строки повернення Росією контролю над власною територією, свідчить про сумнівні воєнні спроможності Росії. Цей факт ставить російську владу в непросту ситуацію: продовжувати “м’ясний” наступ, для якого потрібно або повторно провести вкрай непопулярну мобілізацію, яка підточуватиме стабільність режиму, або – продовжувати залучати контрактників та найманців, посилюючи тиск на економіку. Яка і без того скрипить у тріщить у кількох місцях.

З російською економікою теж не все так добре, як намагався вдавати Путін на тій же пресконференції. За оцінками видання The Economist, на третьому році розпочатої Росією повномасштабної війни, Україна перемагає в її економічному вимірі – попри втрату чверті обсягу економіки порівняно з 2021 роком, видання відзначає вищий, ніж в Росії прогноз зростання ВВП, майже вдвічі нижчу відсоткову ставку НБУ (13,5% проти 23% ЦБ РФ) та стабільність гривні на тлі “американських гірок” у рубля.

При цьому виклики, які стоять перед українською економікою – нестача електроенергії, людей та грошей – значно погіршують економічні прогнози, але все ж не є нездоланними. До того ж видання підкреслює стриманий оптимізм українського бізнесу, тоді як навіть публічні настрої серед російських підприємців балансують між просто похмурими та суїцидальними. Це важливий фактор, адже настрої та очікування майбутнього визначають теперішню поведінку учасників ринку. На думку The Economist, ключовою для України є позиція Дональда Трампа щодо підтримки України, без якої проблеми у нашої держави стануть відчутними у 2026 році, тоді як ресурси на 2025 Україна має. 

Відтак для Путіна невпинно наближається переломний момент – або він зламає український спротив, або його влада сама зламається вслід за російською економікою. Саме тому Путін вдається до свого улюбленого прийому, який продемонстрував значно кращу ефективність, ніж його армія – створення хаосу та відчуття зневіри.

Безумовно, Володимир Зеленський напередодні 2025 року вже не може похвалитись тим безумовним рівнем всенародної підтримки, який він мав у 2022. Все частіше його та його команду критикують за неефективні рішення, корупцію у критичних сферах, провал мобілізації та невдачі на фронті. Проте щодо його легітимності питання в українському суспільстві не стоїть. Принаймні у тому контексті, в якому про це говорить Путін.

Для українців не має жодного значення прізвище людини, яка підпише угоду з Росією від імені України. Важливий зміст цієї угоди, контекст її укладення та наслідки. Якщо це буде принизливий мир на російських умовах, який закінчиться зникненням української держави та нації, то байдуже, хто підпише такий договір – Зеленський, Порошенко, Залужний чи Бойко. Якщо ж Україна отримає підтримку та надійні гарантії безпеки від західних союзників, а відтак і перспективу повернути вкрадене Росією – то українці спокійно оберуть собі президента, який найбільше буде відповідати тому баченню майбутнього України, яке визначить український народ, а не російський президент.

Слова Путіна свідчать про те, що він розуміє обидва ці варіанти і хоче перестрахуватись. Якщо не вдасться нав’язати Україні принизливий мир (тобто капітуляцію на російських умовах), тоді слід посіяти хаос в українському суспільстві, використовуючи наявні у нас протиріччя. І після цього, отримавши час на перепочинок та відновлення армії – добити Україну, незалежно від результатів виборів у нас. Особливо, якщо вдасться зманіпулювати результатами виборів так, щоб до влади прийшов відносно проросійський кандидат, чи той, який запропонує “визнати реалії”. Подібного досвіду у росіян більш ніж досить.

Адже будь-які вибори президента України під час війни (якщо допустити теоретичну можливість їхнього проведення) означають, що кандидати на цю посаду мають активно критикувати чинну владу. Іншими словами – Петро Порошенко чи Валерій Залужний, якщо вони балотуватимуться, мають публічно, онлайн, офлайн, в теле- і радіоетерах повторювати про всі провали, помилки та невдалі рішення, які Володимир Зеленський допустив за свою каденцію і що “саме ці рішення, а не дії росіян і Путіна зокрема, призвели до тих проблем, які українці мають зараз”. 

Саме так і проводяться передвиборчі кампанії – той, хто претендує на посаду, має пояснити виборцям, чому той, хто цю посаду займав раніше, є гіршим для них варіантом, ніж претендент. Жодна політична діяльність без критики неможлива, як неможлива війна без зброї та боєприпасів.

А оскільки подібні заяви (щодо вини української влади, а не Росії) мають всі ознаки кримінального правопорушення, передбаченого статтею 436-2 Кримінального кодексу України, то кожного кандидата за подібні заяви має негайно арештувати СБУ. Те саме стосується навіть Юрія Бойка, який, як можна зрозуміти з його недавніх заяв, досі живе у 2018 році та за президента Петра Порошенка. Проте диспозиція статті 436-2 охоплює період з 2014 року, тож і пану Бойку довелось би ще раз відвідати кабінет слідчого.

Не варто говорити про те, що вибори в таких умовах не будуть визнані союзниками України, навіть якщо якимось дивом знайдеться спосіб ці вибори провести. Після таких виборів, замість хоч і не стовідсотково бездоганної, але все ж легітимності президента Зеленського, якого визнають і в нас, і на Заході, Україна матиме хаос, президента з уже на старті підірваною легітимністю (через неможливість забезпечити нормальний процес голосування для всіх виборців за кордоном і на окупованих територіях) та щонайменше кількамісячний вакуум влади, під час якого всі наші поточні проблеми з корупцією, свавіллям окремих чиновників та проблемами на фронті – дуже посиляться.

Чи не ідеальний час для Путіна щоб продемонструвати Трампу і ЄС “неспроможність” українців побудувати власну державу та полякати їх наслідками продовження війни? Адже і США, і ЄС також є електоральними демократіями, як і Україна, і їхні виборці так само підвладні емоційним поривам, як і українці.

Як нам не потрапити в цю пастку і отримати бажане?

Що ж, це неприємна частина. Передусім тому, що всім нам доведеться пройти “зефірний тест”, який відрізняє мислення дітей від мислення дорослих. І “всім” тут означає дійсно всім – і українській владі, і її політичним опонентам, і нам з вами.

Прийняти варіант Путіна – погодитись на проведення виборів, щоб після них можливо підписати “якусь” угоду про припинення війни (що не гарантовано, адже Путіну ніщо не заважає змінити свою позицію, якщо це буде для нього вигідно), для українців означає піддатись поточним емоціям, коли здається, що втома від війни, страх, очікування гіршого, погіршення рівня життя – досягли свого апогею, далі терпіти неможливо і потрібно щось змінити. Вибори є такою ілюзією змін, адже вони сповнені обіцянками кращого життя, для якого не доведеться нічого робити самому. Хоча кожен з нас чудово усвідомлює, що жодні вибори в Україні не приберуть ні російську армію з нашої території, ні російські ракети і дрони з наших міст самі по собі.

Для українських політиків цей варіант означає протилежні, але дуже схожі речі – спробувати втримати чи здобути владу коли на це є шанс. Адже Юрій Бойко не через турботу про російськомовних українців активізувався, Юлія Тимошенко – не через турботу про ціну ліків скупила половину анонімних телеграм-каналів, а Володимир Зеленський – не через зростання цін анонсував роздачу 15 мільярдів гривень. Завершення війни, залежно від того, яким воно буде, може як укріпити рейтинг, так і залишити самі лише згадки про те, що колись у когось був якийсь рейтинг. Відтак виникає спокуса “поставити все на зеро” зараз, не чекаючи, що принесе з собою завтрашній день.

Українці мають зрозуміти, що вони можуть жити так, як хочуть, а не так, як вирішить Путін – а він здебільшого вирішує, що українці не мають жити взагалі – тільки до того моменту, доки вони чинять Путіну спротив. “Таймаутів” тут не передбачено.

Те саме стосується і українських політиків, які активізували свої виборчі зусилля – вони є владою, чи мають шанс стати владою тільки тоді, коли Україна існує. В Росії – а Путін продемонстрував, що всілякі експерименти з ДНР-ЛНР закінчені і має бути лише Росія – українські політики стануть буквально манекенами, на яких Путін продемонструє всьому світу, що буває з тими, хто спробував чинити йому спротив, а потім вирішив, що може домовитись “посередині”. 

А для української влади те, що проведення виборів зараз неможливе й недоречне, не означає, що можна скористатись цим щоб укріпити своє становище у владі. Якщо таких, як Юрій Бойко, у разі поразки України просто викинуть з Верховної Ради на обочину життя, то того, що буде з Володимиром Зеленським і його командою за ляпаси, які Путін отримав від України – не покажуть в жодному фільмі жахів.

Тому владі доречно думати не про можливість обрання, переобрання чи цементування себе на посадах, а про те, як Україні вистояти у війні на виживання. Навіть якщо для цього доведеться поступитись частинкою влади, щоб укріпити свою легітимність шляхом залучення до влади всіх сил, існування яких можливе винятково за умови збереження існування української держави та нації.

А якщо Путін хоче підписувати угоди з кимось, кого він сам вважає “легітимним”, то в нього уже є цілих два варіанти в комірчині – Віктор Янукович і Башар Асад.