Знав, що для майбутнього москалів треба «давити» – про загиблого захисника Павла Плюсніна

У наш час, коли Україна щоденно зіштовхується з викликами безпеки та оборони своєї незалежності, багато наших громадян переживають глибокі особистісні зміни. Ці внутрішні трансформації не лише віддзеркалюються в їхньому емоційному стані, але й також впливають на почуття національної свідомості. Українці, відчуваючи себе залученими до важливої місії захисту рідної землі, стають символами сучасного покоління, яке готове віддати найвищу ціну – власне життя – за благополуччя та безпеку України. Висловлювання голосу в пам’ять загиблим захисникам є важливим кроком у збереженні їхнього спадку, переосмисленні нашої сучасності та усвідомленні цінностей, на яких ґрунтується наша нація.

Павло Плюснін зачитує Присягу, Джерело: pasha7b

Букви продовжують увіковічувати імена та фіксувати історії тих, хто віддав своє життя за вільне майбутнє наших нащадків – можливе через втрати і самовідданість десятків тисяч героїв, які продовжують протистояти агресії російських загарбників. Павло Плюснін – український захисник, історія якого свідчить про те, як відбувається вибір між комфортом та викликом, і як саме це формує нашу ідентичність. Боронивши територіальну цілісність та незалежність держави, Павло брав участь у важливих бойових операціях на найгарячіших напрямках фронту, в складі 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних Сил України. Більше про формування патріотизму, унікальність братерства на полі бою та останні розмови із сином щодо ситуації на передовій – в матеріалі для Букв розповів Андрій Плюснін – батько Павла.

“Коли думаю про Павла, у мене виникає його образ ще змалку. Я сам проходив службу у середній Азії в період раннього дитинства Павла, а повернувся додому, коли йому було пів року. Скажу так: відмінником він не був, але завжди був хлопцем порядним. В 2010 році, коли йому виповнилось 18 років, на той час призов був дещо обмежений, але він, як дитина військового, знав, що “відкосити” не вийде. Ще змалку казав йому, що “прийде вік, і підеш служити”. Так, Павло проходив строкову службу у складі військ ППО, в Криму, ще до окупації. Сумлінно відслужив та пішов на дембель”, – спогади про те, як розпочинався військовий шлях сина.

У 2014 році, з розгортанням воєнних дій на Сході України, Андрій вирішив проявити власну ініціативу щодо можливого призову сина до армії. Попри те, що чоловік вже був на пенсії, він особисто звернувся до військкомату та запитав про можливість отримання повістки. Як розповідає Андрій, у своєму зверненні він висловив побоювання, запитавши: “наскільки це зменшує вірогідність, що сина заберуть до війська?”. Так, протягом 2014-2015 років чоловік перебував на Сході – Донеччині та Луганщині. Павла до військової служби не призивали, адже цього не вимагала загальна ситуація в країні.

“Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, 27-го лютого я вже був під Києвом. Павло на той час працював під Києвом, в реабілітаційному центрі. Якось він мені зателефонував і почав розпитувати щодо тероборони. У мене саме бувший командир дивізіону 2014 року на той час був командиром тероборони в Києві, тому я зв’язався із ним, щоб дізнатися щодо місць. Павла були готові взяти, але там вийшла така ситуація, що у нього на роботі всі повтікали, а він поки “хвости” підтягнув, оборона вже зрушилась з місця…”

Джерело: pasha7b

Вже 16-го квітня 2022 року Павло зателефонував батькові зі Львову зі словами: “Тато, я прийшов до військкомату, взяв повістку і мене вже везуть на полігон”. Андрій, який також служить на Яворівському полігоні, одразу зв’язався з іншими військовослужбовцями та домовився щодо зарахування Павла в навчальний підрозділ. 21-го квітня Павло офіційно був зачислений до 356-го навчального артилерійського полку, де пройшов підготовку на навідника причіпної артилерії.

“Оцінюючи загальну ситуацію я наполягав на тому, аби він залишався на полігоні. Проте тоді в нього особливо проявилась національна свідомість. Каже: “тато, я не можу, бо триває війна, треба воювати”. Так, Павло остаточно для себе вирішив, що треба “москалів давити”. Я своїх хлопців попросив, щоб Павла направили в перевірену 55-ту окрему артилерійську бригаду «Запорізька Січ», але ситуація вийшла зовсім незрозумілою. Їх повезли на 55 бригаду, мені наступного дня телефонують і кажуть про те, що вони доїхали, але дивізіони вже сформовані. Тоді “малий” мені пізніше повідомив, що він в 53-ій бригаді”. 

Згодом ця бригада перебувала під Бахмутом і на інших “гарячих” напрямках.  Так, у вересні, під час розмови з батьком, Павло розповідав: “з нашої групи залишилося лише двоє…”. У листопаді захисник отримав перше поранення. Уламок потрібно було вилучати, однак, як зазначає Андрій, ніхто цим не опікувався. Лише через певний час, завдяки волонтерам, Павла направили на лікування до Львова. Вже там йому зробили операцію, а згодом відправили на реабілітацію у Винники. Також, було надано 30 днів відпустки, опісля якої, в березні, Павло знову повернувся на фронт.

Павло Плюснін, джерело: Sergey Pl’usnin

“Буквально тиждень минув і він виходить на зв’язок зі словами: “тату, я знову їду на відпочинок”. Накрили вогами, спіймав 5 осколків. Посікло уламками і шию, і поперек, й інші частини тіла. Він знову пройшов реабілітацію, відпустку цього разу не надали. 29 червня у нього був день народження і вже 30-го він поїхав на фронт. Коли вже все розпочалось на Авдіївському напрямку, вони стояли там, він телефонував мені буквально в районі 10-12 жовтня. Розповідав, що за весь період перебування на передовій, він такого ще не бачив. 14 годин поспіль криють всім, чим тільки можна…”

Як зазначає Андрій, щодо базових потреб бригади питань не виникало – основні життєві аспекти були впорядковані. Однак головною проблемою стала нестача боєприпасів і технічних засобів. Андрій підкреслює, що це питання є загальним для багатьох військових підрозділів і має кардинальний вплив на їхню здатність виконувати завдання. Щоб урівноважити цю проблему, бійці неодноразово звертались до волонтерів, самостійно шукаючи рішення, зокрема, в пошуках тепловізорів, коптерів та іншого обладнання. Проте, в умовах війни, де кожен день сповнений непередбачуваними викликами та загрозами, будь-яка місія чи завдання для захисників може стати фатальним… 

“Павло певний час тримав позицію і саме 12 жовтня мені розповідав, що ту позицію орки “віджали”. Ця позиція була більш менш обладнана, а інша, на яку вони змістилися пізніше – ні. І, як я собі уявляю,  вийшло так, що під час артилерійського обстрілу їх “накрили”. 13 жовтня він загинув, повідомили мені про це 18-го. Я був на службі, мені телефонують і кажуть: “Вас турбує ТЦК, треба передати повідомлення”. Я відповідаю: “Хлопці, про що ви мене хочете повідомити? Кажіть прямо, в мене дитина вже тиждень не виходить на зв’язок”. Хоча, ми і були всі знервовані, але на той момент я не допускав навіть думки про те, що вони хочуть мені передати… 20 числа нас викликали на опізнання, коли ми прийшли, я сказав дружині, щоб вона почекала на подвір’ї. Ми зайшли разом з донькою: нам показують тіло, і я розумію, що так, вже минув тиждень, але не може це бути він. Я зіштовхувався з подібними історіями ще в 2014-2015 роках, тому розумів, чому це могло статися. Було два Павла і їх помилково сплутали. Одного завезли до Львова, а “малого” – до Запоріжжя…  Наступного дня його привезли, ми опізнали, і поховання відбулось 24 жовтня. Дякую Львівській міській раді, що вони налагодили цю процедуру. Від родини необхідно було лише фото і присутність”. 

Прощання з Павлом, ФОТО: ІВАН СТАНІСЛАВСЬКИЙ/ТВОЄ МІСТО

За розповідями батька, Павло мало ділився історіями свого фронтового побуту, адже: “люди, які дійсно надивилися всіх цих жахів, більше тримають це в собі”. Однак, захисник завжди багато говорив про бойове братерство, яке, за його словами, було чимось унікальним. Він наголошував, що люди, які перебувають на фронті, взаємодіють зовсім інакше, аніж в повсякденному житті. Це про те, коли ти впевнений в людині поруч, знаєш, що вона не зрадить, завжди прикриє тобі спину. Це створює особливий дружній колектив, відмінний від звичайної взаємодії в цивільному житті.

“Павло також не говорив гучних слів, але впевнено повторював, що для нашого майбутнього “москалів треба давити”. І я також хочу звернутися від слів тих, хто захищає нашу країну ще з 2014 року: люди, схаменіться, триває війна, ворог підступний і сильний. “Атошники” колись закінчаться, готуйтеся, вдосконалюйтесь. Ще після “Майдану” вірив, що свідомість людей зворухнеться. Це сталося, однак на дуже не тривалий час. Сьогодні я також знаю багато людей, які розуміють, що не потрібно нічого чекати від держави, треба самостійно розбудовувати Україну. І це наш єдиний правильний шлях”. 

Родичі та друзі загиблого захисника створили петицію, в якій закликають присвоїти Плюсніну Павлу Андрійовичу звання Героя України посмертно. 

Підтримати: https://petition.president.gov.ua/petition/211840