22 травня народився Симон Петлюра – голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР

Джерело: Букви

22 травня 1879 року у Полтаві народився Симон Петлюра – журналіст, літературний і театральний критик, голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР.

Петлюра народився у міщанській родині козацького походження. Батько Симона – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. Матір – Ольга Олексіївна – також походила із давнього козацького роду Марченків.

Окрім Симона, у сім’ї Василя та Ольги було ще 8 дітей. Федір – старший брат Симона – був членом Української революційної партії. Він загинув за нез’ясованих обставин у 1907 році.

Молодший брат – Олександр – став військовим та був капітаном у царській армії, відтак полковником в Армії УНР. Після Другої світової війни оселився в Канаді.

Старша сестра Єфросинія у 1918 році постриглася в монашки і померла в монастирі (є версія, що це сталося під час його руйнування чекістами). За не зовсім зрозумілих обставин померла сестра Тетяна. Марину і Феодосію заарештовані НКВД 1937 року за звинуваченням у “поширенні петлюрівства”, розстріляли.

Племінник Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України.

Дитинство Симона минуло в Полтаві, там же він здобув початкову освіту в церковнопарафіяльній школі. Сім’я була дуже релігійною, тож усі діти отримали відповідне виховання.

У 1895 році Петлюра продовжив навчання у Полтавській духовній семінарії. Через три роки він долучився до діяльності української громади,  організованої молоддю освітніх закладів Полтави.

Вже у 1901 році Петлюру виключили з семінарії через революційний і ”мазепинський” дух – участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.

У 1902 році разом із декількома соратниками Петлюра перебирається на Кубань і опиняється в Єкатеринодарі, де завдяки підтримці місцевих українців стає вчителем п’ятого міського училища.

Попри переїзд, Петлюра не покинув революційної діяльності та був членом Чорноморської української громади, розповсюджував відозви. Про це стало відомо жандармам, які почали за ним стеження.

Після цього Симона Петлюру арештували. У тюрмі він пробув 3 – 4 місяці. Після звільнення він не міг повернутись до вчителювання.

Натомість у 1903 році почав працювати в археографічній експедиції відомого науковця, члена-кореспондента РАН Федора Щербини, де допомагав упорядковувати та систематизувати архів Кубанського війська козацького. У той період він написав свою першу наукову статтю “Про мову народних шкіл Кубанської області”.

У 1904 році Петлюрі знову загрожував арешт, тому він вимушено під псевдонімом Святослав Тагон переїхав з Кубані до Києва, а трохи згодом – до Львова, де познайомився з Іваном Франком та Михайлом Грушевським.

У Львові він співпрацював з “Літературно-науковим вісником” та іншими виданнями, де друкував свої наукові праці на історичні й культурні теми.

Зокрема у  “Літературно-науковому вістнику” Симон Петлюра опублікував дописи про театральне життя в Україні. А злет його театрально-критичної думки припадає на 1906–1908 роки. Журнал “Україна” друкував статті “До ювілею Заньковецької”, “Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)”; “Слово” – “Ювілей М.К.Заньковецької”, “Уваги про завдання українського театру”; “Мир” – “Украинське село і його драматург (Карпенко-Карий – Тобілевич)”.

Після політичної амністії в Російській імперії повертається додому, їде до Петербурга, де мешкав з 1908 по 1910 роки. Тут знову долучається до політичної боротьби.

У 1911 році перебирається до Москви, де його чекала наречена Ольга Більська – полтавка, студентка Московського університету. У них народилась донька Леся. За підтримки українських громад видає журнал “Украинская жизнь”, пише нариси, що вийшли друком у Києві 1918 року під назвою “Незабутні”. Поступово Петлюра стає відомим громадським діячем.

У 1916 році Петлюра вступив до Союзу земств і міст, що займався організацією постачання армії. На цій роботі йому довелося багато спілкуватися з армійцями, завдяки чому він здобув популярність серед військових. Авторитет серед солдатів та активна громадська робота Петлюри висунули його у керівництво українським рухом в армії.

Це призвело до того, що на I Всеукраїнському з’їзді, який відбувся у травні 1917 року в Києві, Симона Петлюру обирають головою Українського генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах.

1-й Генеральний Секретаріат УНР, Винниченко у центрі, Петлюра перший (праворуч), 1917 рік. Фото: uain.press

Петлюра негайно віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва, проте цьому суперечив Володимир Винниченко – Голова Генерального секретаріату УНР.

Винниченко вважав, що Радянська Росія, до влади у якій прийшли соціал-демократи, не буде воювати з такою ж соціалістичною Україною. Тому армія державі, що відродилась, не потрібна. На знак протесту проти такої позиції Винниченка 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку. Але від боротьби за Українську державу не відійшов – саме під його керівництвом відбувся штурм “Арсеналу”, коли більшовики вчинили збройний заколот у Києві.

У період гетьманату Скоропадського Петлюра почав активну діяльність зі створення антигетьманського радикального підпілля.

27 липня 1918 року його арештували за маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам. Майже чотири місяці провів у Лук’янівській в’язниці, проте під тиском німецького уряду, в залежності від якого перебував Скоропадський, 12 листопада звільнений з-під варти.

Вже 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. Спалахнуло антигетьманське повстання, а 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Директорія тріумфально увійшла до столиці через п’ять днів.

Почалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу.

Присяга новобранців Січових Стрільців у Старокостянтинові, 1919 рік. Фото: uain.press

У цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України. У травні Симон Петлюра очолив Директорію (одночасно вийшов із УСДРП). У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти російських Червоної та Білої.

За цих обставин багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. У жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, було інтерновано.

У січні 1921 року Петлюра організував нараду начальників Армії УНР у польському місті Тарнів, де спланували загальне антибільшовицьке повстання в Україні. У жовтні того ж року Українська повстанська армія під керівництвом відомого отамана Юрія Тютюнника вирушила у Другий зимовий похід. Цей похід не приніс очікуваних результатів і став завершальним етапом Української революції.

Москва постійно вимагала від Варшави видати Петлюру. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнов. Перебрався до Варшави. Там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами та інституціями на території Польщі.

Після того, як виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків, Петлюра 1923 року з паспортом на прізвище Степана Могили через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 дістався Франції (згодом до нього приєдналися дружина й донька).

Прибуття Петлюри до Парижа суттєво пожвавило еміграційний політикум. Для його згуртування 1925 року створили тижневик “Тризуб”.

Для Петлюри паризький період позначений активною публіцистичною діяльністю: друкує багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції.

25 травня 1926 року його вбили у Парижі. Вбивця підстеріг Петлюру на розі бульвару Сен-Мішель та вулиці Расін о другій годині дня, коли Петлюра зупинився біля книгарні роздивитися книжки.

Шварцбард випустив у свою жертву 7 куль. Його схопили на місці злочину, а важкопораненого Петлюру доправили до лікарні, де лікарі намагалися врятувати йому життя, але всі їхні старання виявилися марними.

Потім відбувся гучний судовий процес, на якому Шварцбард пояснив свої дії актом помсти за погроми, що забрали життя його рідних і близьких. Але більшість дослідників вважають, що вбивця був агентом НКВС, а помста була лише приводом. Працівник КДБ Петро Дєрябін, який у 1954 році перейшов на бік американців, стверджував, що знищення Петлюри було операцією радянських спецслужб.

Шварцбард за вбивство Петлюри не поніс жодного покарання. Більшовицька адміністрація залучила всі наявні важелі впливу, зокрема й підкуп, щоб суд присяжних повірив у те, що Петлюра був антисемітом і злочинцем, внаслідок чого Шварцбарда відпустили.

Поховано Симона Петлюру на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО СИМОНА ПЕТЛЮРУ:

У дитинстві та юності Симон Петлюра захоплювався мистецтвом та навіть демонстрував неабиякі успіхи. Він займався музикою, мав надзвичайно чистий і дзвінкий голос, а також грав у театральних виставах.

Саме Симон Петлюра зробив твір українського композитора Миколи Лисенка “Щедрик” відомим на весь світ. У 1919 році він доручив диригенту Олександру Кошицю створити хор та поїхати з ним у світове турне з метою популяризації української культури.

Симон Петлюра ніколи не писав про себе – жодних спогадів чи записок, тому подробиці його особистого життя й досі залишаються таємницею.

Великий вплив на формування поглядів Симона Петлюри мав “Кобзар” Тараса Шевченка, який він перечитував багато разів. Також революціонер захоплювався творами Івана Котляревського та Івана Франка, а також любив читати історичну літературу.

• 21 травня 1969 року у Тбілісі народився український журналіст Георгій Гонгадзе.
• 4 березня 1949 року народився український музикант, композитор та виконавець Володимир Івасюк. Цьогоріч він міг би відзначити своє 75-річчя.
• 15 січня 1871 року народився Агатангел Юхимович Кримський — за життя він опанував майже 60 мов і знав усі діалектні особливості української мови, зробивши значний внесок в українське й російське сходознавство та україністику. Його, як і багатьох діячів в СРСР, спіткала доля репресій та смерті на чужині.