5 серпня – День пам’яті жертв Великого терору

Букви поширюють текст Українського інституту національної пам’яті.

5 серпня – один із кількох днів у році, коли вшановується пам’ять жертв сталінського Великого терору 1937–1938 років. Саме 5 серпня 1937 вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) “Про антирадянські елементи”, яка дала поштовх наймасовішим політичним репресіям сталінського режиму.

5 серпня пам’ятні заходи, зокрема, відбувалися в урочищі Сандармох. У цьому лісовому урочищі поблизу карельського містечка Медвеж’єгорськ сталінський режим здійснив одну з масових страт політичних в’язнів. За трохи більш як тиждень у жовтні-листопаді 1937 року на спеціальному полігоні розстріляли понад тисячу людей, переважно в’язнів Соловецького концтабору. Для України це місце по-особливому символічне, тому що тут були вбиті ті, кого зараз називають українським “Розстріляним відродженням” – талановиті митці, письменники, режисери, науковці, діячі культури…

Навіть будучи за “Залізною завісою” й упокоривши значну частину суспільства лещатами тоталітаризму, радянська влада довгий час приховувала розстріл в’язнів так званого першого соловецького етапу. Розповсюджувались версії, що вони чи то були потоплені, чи то потонули самі в Білому морі.

Ставлення до пам’яті про жертв Великого терору в Російській Федерації стало маркером повторного сповзання цієї країни у тоталітаризм.

У 1997 році активісти карельського та петербурзького осередків правозахисної організації “Меморіал” Юрій Дмітрієв, Ірина Фліге та Веніамін Іофе провели експедицію в карельських лісах, в ході якої виявили 236 братських могил. Експедиція довела, що в’язні Соловків були вбиті пострілами в потилицю. А кропітка робота зі встановлення імен жертв на основі архівних даних, до якої долучилися й українські історики, встановила долі багатьох видатних українських діячів, як от Валер’ян Підмогильний, Микола Яловий, Валер’ян Поліщук, Микола Лозинський, Лесь Курбас, Микола Зеров, Антон Крушельницький та багато-багато інших. Але також – долі та імена людей, які не мали стосунку до культурної чи публічної діяльності й жили своїм звичним життям – як от товарознавець з Луганська Генріх Кремзер, колгоспник з Запоріжчини Йосип Балаш, київський залізничний інженер Олександр Біленький чи одеська продавчиня Валентина Розенфельд – аж поки радянський тоталітарний режим злочинно та, на жаль, на довгі роки безкарно не позбавив їх життя.

Дослідження істориків встановило й катів жертв Сандармоху — капітан держбезпеки Михайло Матвєєв та його помічник, молодший лейтенант держбезпеки Георгій Алафер. Більшість убивств вони здійснили власноруч з револьверів. За це начальство нагородило їх цінними подарунками та путівками в санаторій. Обидва кати спокійно вийшли на пенсію після Другої світової війни та померли у 1970-х. Мали державні нагороди та високі військові звання.

Перші вшанування жертв у Сандармосі відбулись восени 1997 року. Тоді українські дисиденти Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса й Тетяна Крушельницькі спільно з правозахисниками “Меморіалу” відвідали могили та встановили дерев’яний хрест. Уже за рік відбулось масштабне вшанування з першими православними та католицькими панахидами і встановленням кам’яного козацького хреста.

Однак, з приходом путінського режиму “матвєєви” й “алафери” – знову в пошані, а за пам’ять про злочини сталінського тоталітаризму переслідують. Юрій Дмітрієв, який відкрив правду про злочини у Сандармосі, став однією з жертв путінського режиму. Звинувативши 64-річного краєзнавця та правозахисника в гидких та не підтверджених злочинах, російська влада ув’язнила Дмітрієва на 13 років у колонії суворого режиму. Чекісти одного покоління покривають злочини чекістів попереднього покоління за мовчазного потурання частини російських публічних інтелектуалів. Тому що правдива історія та пам’ять небезпечні не тільки для тоталітаризму, а й для імперських амбіцій.

• Великий терор,
• репресії,
• Сандармох