Історія кохання на лінії вогню

Ян із позивним “Кенобі” – командир 1-го Інтернаціонального легіону оборони України. Анастасія – бойовий медик. Їх звела війна. Попри свій вік, молоді люди пережили стільки, що вистачило б на декілька життів і не один пригодницький фільм. Адже вони обоє – професіонали військової справи, які ніколи не ховалися за чужими спинами під час жорстокої війни з підступним ворогом. Як разом зі здатністю говорити, не втратити розум, коли на місці, де тільки-що виконувала завдання твоя кохана, монітор пункту бойового управління показує спалах розриву 152-міліметрового снаряду? Як зберегти самовладання, прочитавши повідомлення, що батько твого сина, який ось-ось народиться, поранений і може не вижити? Як іти в бій, маючи не одне поранення і безліч контузій, а головне – як відпускати на небезпечне завдання кохану людину? Їхній шлях ніколи не був простим чи легким, але, попри всі випробування, вони упевнено дивляться в майбутнє та не мають наміру відступатися від обраної цілі, адже розуміють, наскільки потрібні Україні.

Як відбулася ваша перша зустріч, коли ви звернули увагу одне на одного, коли зрозуміли, що “ця людина чимось відрізняється від інших навколо”?

Ян “Кенобі”

Далекий 2022 рік. Населений пункт Кругляківка. Я на той момент був командиром піхотної роти у Легіоні. Анастасія якраз тільки приєдналася, вона служила в медичному пункті. Сталося так, що у нас інший командир роти травмував спину, і медики прийшли надати йому допомогу. Тоді ми перший раз зустрілись, побачились.

Анастасія “Acid”

Перший раз, коли зайшла й побачила його, він був такий мужній, знаєте, такий серйозний. І мені приглянувся. Але потім Кеті, це дівчинка, яка служила зі мною в медичному пункті, сказала, що він одружений. Я вирішила, що якщо так, то ми про нього забуваємо взагалі. Але потім Кеті, “Чайка”, майже весь медичний пункт мені розповідали, що “вони вже розлучаються, і він тобою зацікавився, і може ви зустрінетесь?”. Мабуть тоді він одразу мене зачепив. Не було такого, що потрібен якийсь час, щоб він мені сподобався. З першого погляду.

Фото з архіву Яна та Анастасії

Як Вам вдавалося поєднувати відносини зі службою в бойових умовах, як відпускали одне одного на небезпечні місії?

Ян “Кенобі”

Ми не одразу вступили у стосунки. Досить тривалий період часу просто спілкувалися. Вже коли питання з моїм розлученням було повністю вирішено, тоді ми почали зустрічатися. А от щодо виконання завдань, у перший період часу вона знаходилась в медичному підрозділі. Тоді я за це особливо не переживав. Я знав, що її обов’язки обмежуються евакуацією поранених, наданням допомоги та доставкою до стабілізаційних пунктів.

А от уже, коли я пішов на вищу посаду і став заступником командира батальйону, Анастасія перевелася в піхотну роту. Тоді, скажу чесно, тяжкувато мені було моментами. Особливо, коли ти знаходишся по той бік екрану (Відеоспостереження на командному пункті – ред.). Вона знаходиться саме на бойовому завданні у полі. Було пару ситуацій, що просто серце завмирало. 

Ми одразу поставили чітку межу між стосунками та виконанням завдань. Не було такого, що “ти туди не підеш, бо ти моя дівчина”. У нас був розподіл особового складу, хто коли і як виконує які задачі. В Анастасії це в основному медична підтримка штурмових груп під час штурмових завдань, евакуація поранених безпосередньо з поля бою та евакуація загиблих солдатів.

Один такий момент я пригадую. Я тоді втратив можливість говорити буквально десь на хвилину часу. Дивлюсь, як вони евакуйовували бійця, на жаль, загиблого. Вона і ще один військовослужбовець. Поклали його на носилки, почали прив’язувати. І ось в цей момент бачу: велика біла пляма з’являється на весь екран. Приліт 152-міліметрового снаряда. Буквально від них це було за декілька метрів. Я думав, що все, що людини уже немає.

Анастасія “Acid”

Ми пішли евакуйовувати. Солдат уже був загиблий. Нам залишалося тільки забрати тіло. Ішли ми швидко. В мене такий напарник був смішний. Він дуже повільно рухався за мною з цими ношами. Ми нічого зайвого з собою не брали, ніяких медичних рюкзаків – лише свої аптечки, так як розуміли, що солдат загиблий, і надавати йому допомогу пізно. Його треба було евакуювати. Там була посадка і відкрита ділянка. Він був якраз на тій відкритій ділянці. Це був перший раз, коли я зіткнулася саме з недавно загиблою людиною. Тобто, коли ми ходили на бойові завдання, при мені ніхто ніколи не помирав. І трупи, які я бачила, – це були вже трупи росіян, які довго лежать. А щоб отак от, одразу після смерті, зіткнутися з мертвою людиною – це було вперше. І все відбулося дуже швидко. Ми присіли, почали розгортати ноші. І, до речі, ці ноші, я думаю, нас врятували, тому що ми почали їх розгортати. Я зрізала плитоноску. І ми були прямо над землею, коли прилетіло. Воно усе дуже швидко: ти обертаєшся, там якийсь дим. Я дивлюсь: “Зулу”, це позивний того хлопця, він уже біжить. Думаю: ясно, значить треба кудись бігти. Але ми були таки добряче контужені. І потім уже по радіостанції: “Сome back! Сome back!”

І тоді ми вже вертаємось. З моєї сторони воно все завжди на адреналіні. І ти не думаєш за те, що подумали з тієї сторони екрану. 

Коли я була поранена, також не думала про те, наскільки люди переживають з тієї сторони екрану, хто керує цією операцією. Думаєш про своїх бійців, які тут, і про те, що потрібно піклуватися про них, бо ти медик. А коли я була поранена, я була одним медиком на посадку.

Ян “Кенобі”

А потім, буквально за секунд 30, черговий кричить по радіостанції, намагається вийти на них по зв’язку. Вони йому відповідають. Там погода допомогла. Волога навколо, багнюка, і снаряд просто зарився в землю. Основна ударна хвиля пішла вгору. Вони тоді сильно контуженими були. Евакуювали бійця і відійшли.

Фото з архіву Яна та Анастасії

Анастасія “Acid”

Перший раз, коли він вийшов на бойове завдання, коли ми вже спілкувались, але ще не були у відносинах, це якраз був рік повномасштабного вторгнення. І він вийшов як командир роти зі своїми хлопцями, бо їм треба було підняти бойовий дух.

Ян “Кенобі”

Якщо сказати по-простому, якраз була річниця. Це 24 лютого 2023 року. І хлопці трошки остерігалися. Думали, що зараз почнеться масовий наступ противника або ще щось. Знаємо, противник любить якісь такі знаменні дати і щось погане робити у ці дні.

Вийшов тоді з хлопцями на бойове завдання. По дорозі касетними боєприпасами нас обстріляли, міномет нас ловив, потім дистанційне мінування. На позицію, слава Богу, зайшли. Там стандартно: “покошмарили” трохи скидами. На той час вони ще не були дуже популярні, але уже працювали дрони зі скидами боєприпасів. Обстріл самої позиції відбувся.

За три доби, коли ми помінялися, теж дорога назад була “весела”. Повторне дистанційне мінування, маршрут під час просування на точку виходу міняли разів чотири чи п’ять. Усі ці дистанційні міни почали вибухати. 

Дотепна ситуація – уже коли доходили до точки виходу, біля нас проїхала БМП дружніх підрозділів. Мабуть противник прийняв рішення завдати по ній вогневе ураження. Але це було дуже погане для нас рішення. Те, що вони хотіли “беху” мінометом 82-міліметровим “покошмарити”.

Воно не дуже ефективно проти бронетехніки. Інша справа, що ми в той момент по цій дорозі йшли. Міна приземлилася буквально, напевно, метрів вісім від мене. Але я йшов у центрі формування, а боєць, який ішов першим, то від нього розрив, напевне, два чи три метри. Нас урятувало, що там накатані колії бронетехнікою, зима, воно усе замерзло. Ми рухалися з приладом нічного бачення. Побачили спалах, як відбувається вихід із міномета. У цей момент засліпило нічник. Повертаємо голови у тому напрямку, чуємо, що починає свистіти. Подаю команду: “Лягай!”. Іноземці зрозуміли дану команду. Тому що якщо я падаю – падають усі. Ми просто в цю колію падаємо. У мене був легкий огляд з колії, я бачив, як ця міна приземляється. З одного боку страшно, з іншого боку – дуже красиво. Бачити, як міна розбивається, і по льоду отакі іскорки пішли. Воїн, який ішов першим, до якого найближча дистанція була, до мене прибігає і каже: “Сер, мені ударною хвилею, вибило пломби”. Я кажу: “Друже, валимо звідси, до біса! Я тебе відправлю потім у госпіталь, поставиш собі нові”.

Анастасія “Acid”

Це був перший його бойовий вихід, коли ми вже почали спілкуватися. Ян тоді не відповідав по радіостанції. Він одразу сказав, що буде виходити на зв’язок командир групи. І я просто постійно питала у Кеті: “Кеті, як там?” Я тоді ще не була по ту сторону екрану, я була в медичному підрозділі, і в нас були свої задачі, але я постійно питала у Кеті: “Що там?”. “Кеті, як там?” А вона якраз працювала в радіоефірі і дізнавалася всю інформацію, що з хлопцями. Ну і ще раз, коли виходив на бойове завдання, я вже була вагітна на п’ятому-шостому місяці. І я якраз поїхала у відпустку. Він уже був командиром частини.

Я була у відпустці і не знала, що він вийшов на бойові. Читаю повідомлення у групі: “Кенобі 300”, і ще один хлопець, також 300. І потім передають, що, можливо, “200”. І я така… (зітхання – ред.). Це був другий раз, коли я дізналася, як Ян ходить на бойові. І теж, по ту сторону екрана я не була, не бачила, як вони там бігають.

Ян “Кенобі”

Ну як? Я сильно не бігав. Мене більше носили назад…

В момент, коли хлопці витягували, я більше думав. Боявся, що дитина без мене залишиться. Це реально для мене було найбільшим стресом у той момент.

У цей момент розповіді син Яна та Насті, який мирно спав у колисці, прокинувся і заплакав

Що сину, тато, дурень, пішов воювати? – жартує Ян, беручи на руки немовля.

Анастасія “Acid”

Скажу так, що я дуже довго про це (поранення – ред.) з ним говорила потім.

Ян “Кенобі”

Дуже довго! Все, не плач! (заколисує дитину) Нікуди більше не піду. 

Малий ішов без інструкції. З першою дитиною дуже тяжко, і “ЗІПа” нема, нічого немає, народ. До того треба бути готовим!

Але чесно скажу, от саме перший місяць його життя дитячого, то дуже сильно схожий саме на чергування на командному пункті. Те саме: ти не спиш, немає часу поїсти, немає часу за особистими справами сходити, хоча б помитися. Постійно хтось щось кричить, від тебе щось хоче, ти не можеш зрозуміти. Дуже схожа робота в легіоні з іноземцями, і якраз чергування на командному пункті. 

Скільки поранень у вас було під час відбиття широкомасштабного вторгнення?

Ян “Кенобі”

У Насті одне поранення і до біса інших травм.

Анастасія “Acid”

П’ять контузій.

Фото з архіву Яна та Анастасії

Ян “Кенобі”

У мене за період широкомасштабного вторгнення три поранення. Крайнє було найбільш серйозним.

Раз на рік стабільно. Я надіюся, що цього року обійдуся (усміхається – ред.).

Анастасія “Acid”

До речі, коли прилетів снаряд калібру 152 міліметри, я уже була вагітна. Просто не знала цього. Так що дитині треба давати статус учасника бойових дій (усміхається – ред.).

Ян “Кенобі”

У мене є вже як мінімум три офіційні підстави, щоб звільнитися зі Збройних Сил. Чесно, інколи бажання виникає дике. Але я просто не можу залишити підрозділ. Я у нього дуже багато своїх сил вклав. Я у цьому підрозділі в прямому розумінні слова проливав свою кров. І залишати його не маю наміру.

Анастасія “Acid”

Насправді, він у мене запитав, коли спочатку думав, що можливо звільниться у зв’язку з пораненнями. І якось ми це обговорювали, але потім в один момент він каже: “Це моє дітище, я не можу це покинути. А можна – я залишуся?”

Я кажу: “Звичайно”. Бо я розумію його сама. Так, хоч я мама, в мене маленька дитина на руках, і він – чудо, я його обожнюю, я його люблю, але душею мене завжди тягне назад у Легіон. І я розумію прекрасно, що ніколи не буду Україну позбавляти такого командира, бо я бачила його в роботі. Не дивлячись на те що ми були у відносинах, як Ян казав раніше, ми відокремлювали роботу і відносини. Я бачила його як бойового командира.

І я просто не можу собі дозволити забрати в України такого командира, як він. І це не тільки мої слова. Коли він думав, що буде йти зі служби за станом здоров’я, скільки людей мені з нашої роти “Bravo” писали, що без “Кенобі” – ну зовсім не те. І вони не можуть довіритися комусь іншому так, як довіряли йому, і без нього цей легіон буде вже не цей легіон. Як я можу сказати людині залишитися зі мною? У нас зараз не той час в країні.

У людей бувають різні сімейні фотоальбоми. Архів фото й відео Яна та Анастасії однозначно вирізнятиметься. Життя виділило їм небагато часу на театри, квіти, ковзанки чи романтичні прогулянки. Але там знайдуться: трофейна рідкісна зброя і техніка, захоплені полонені і зняті власноручно ворожі прапори у звільнених від загарбників населених пунктах, обстріли, бої та поранення, евакуації з поля бою. Анастасія звільнилася з військової служби, але душею завжди з Легіоном. Коли Ян, зовні інтелігентний, підтягнутий, навіть худорлявий молодий чоловік середнього зросту в підрозділі, навколо нього одразу ж з’являється багато людей. Щира повага і стиль спілкування досвідчених, загартованих боями воїнів із різних країн світу, часто набагато старших за віком та кремезніших за статурою, помітні неозброєним оком. Вони дорогого варті й багато про що свідчать. Можна тільки здогадуватися, якою ціною і в яких умовах здобутий такий авторитет і на що здатен офіцер, коли доводиться приймати рішення чи діяти особисто.

На запитання “Що для вас Легіон?” Ян та Анастасія відповіли в один голос, не замислюючись: “Родина, сім’я”. І для їхньої маленької сім’ї це дійсно велика родина – 1-й Інтернаціональний легіон оборони України.

Джерело: Володимир Патола

Дізнатися більше про Інтернаціональний легіон оборони України можна на офіційному сайті https://ildu.mil.gov.ua/