Історія захисника Маріуполя: життя після війни та підтримка постраждалих

Станіслав Борщак — поліцейський з Маріуполя, який став одним із перших, хто опинився на місці авіаудару по пологовому будинку Маріуполя. Під час блокади Маріуполя він майже місяць виконував обов’язки, розбираючи завали, евакуюючи мирних жителів і чергуючи у місті. 

20 березня Станіслав потрапив під мінометний обстріл і отримав поранення. Його евакуювали на “Азовсталь”, де він перебував серед багатьох інших важкопоранених. Після отриманого поранення поліцейський пройшов тривалий шлях реабілітації, але це не зупинило його від подальшої допомоги тим, хто постраждав від війни. Нині Станіслав допомагає військовим, які втратили кінцівки, і став одним із авторів посібника для військових “Дороговказ пораненого”, який був створений в рамках Національної програми “Врятуй кінцівку” Міжнародного благодійного фонду “Здоров’я українського народу”. Цей посібник містить усі аспекти, які потрібно врахувати на етапах евакуації, стабілізації, госпіталізації та лікування поранених.

Історія Станіслава Борщака — це не лише історія про особисті труднощі та боротьбу за життя, а й про відданість своїй справі та бажання допомогти іншим, навіть у найскладніші моменти. Він продовжує допомагати людям і вносить свій вклад у допомогу тим, хто так само, як і він, пережив жахи війни.

Джерело: особистий архів Станіслава

– Ви пережили оборону Маріуполя. Як цей досвід сформував вас і ваш шлях після виходу з міста?

– Спочатку я був курсантом Донецького юридичного інституту. Минуло пів року після випуску, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Війна застала нас зненацька. Ми не були готові до такого розвитку подій.

В Маріуполі я брав участь у ліквідації наслідків після удару Росії по пологовому будинку, який сколихнув весь світ. На днях минула третя річниця цієї трагедії, і спогади про ті події залишаються болючими для всіх, хто там був. Я допомагав евакуювати людей, виносив їх з-під завалів. Одна з перших жінок, яких евакуювали, була вагітна, але загинула разом із дитиною. Я пам’ятаю , як жінку несли на ношах. Саме цей знімок облетів увесь світ. Я підбіг до людей, які її несли, і чоловік, який ішов праворуч, сказав: “Поміняй мене, мені треба бігти”. Я замінив його, і далі допомагав нести жінку до евакуаційного транспорту. Згодом дізнався, що вона та її дитина загинули.

Інша жінка — Мар’яна, яку я також допоміг виносити з підвалу лікарні. Вона була останньою, кого евакуювали з підвалу. Вона дякувала нам, називала нас героями. Потім, після однієї із моїх операцій, я побачив новини, де вона заявила, що все сталося через владу та військових, які були в місті. 

Джерело: АР

Я також шукав постраждалих під завалами та допомагав їм.

Активні бойові дії, велика кількість загиблих, руйнування – усе це загартувало нас, зробило сильнішими. Проте багато поліцейських не витримали тиску: хтось перейшов на бік окупантів, хтось утік, а дехто залишив місто, виправдовуючи це наказом про передислокацію. Але були й ті, хто залишився виконувати свій обов’язок.

Частина загинула, інші потрапили в полон і залишаються там досі. Деякі вижили, пройшли через операцію “Небо”. Я сам отримав поранення на території “Азовсталі” і, можна сказати, дивом вижив завдяки цій складній операції, організованій підрозділами ГУР.

Сьогодні багато з тих, хто вийшов із Маріуполя, стали інвалідами внаслідок бойових дій. Але цей досвід загартував нас. Ми зрозуміли, що наш обов’язок – залишатися, боротися й захищати людей. Я кажу лише про поліцейських, бо сам був одним із них. Про інших говорити не маю права.

– Ви активно допомагаєте пораненим військовим через ініціативу “Врятуй кінцівку” і є співавтором “Дороговказу пораненого”. Що вас спонукало взятися за цю місію?

– Держава та місцева влада створює складні умови для поранених військових. Це стосується і виплат, і лікування, яке фактично не забезпечується належним чином. У госпіталях я зустрічав хлопців, які після фронту опинилися там, але не могли отримати необхідного лікування для порятунку кінцівки. Коли я звертався до фахівців, вони казали, що її можна було врятувати.

Але потім я бачив цих же поранених – і у них уже ампутовані руки чи ноги. Чому? Бо їх не перевели вчасно до лікарні, де могли надати необхідну допомогу. Як казав директор фонду “Врятуй кінцівку” Сергій Сошинський, для держави простіше купити дороговартісний протез, ніж профінансувати порятунок кінцівки. А між тим, збережена кінцівка – це шанс на більш повноцінне життя.

Я бачу цей безлад і не можу залишатися осторонь. Адже навіть якщо я сам поранений і став інвалідом, це не означає, що я не можу бути корисним.

“Дороговказ пораненого” було створено, щоб люди могли знайти актуальну інформацію про лікування, реабілітацію, юридичні аспекти. Війна триває, багато питань змінюються, і це потребує постійного оновлення.

Але в державі деякі речі досі не змінюються. Наприклад, поліцейські, які воювали, не можуть працювати з інвалідністю. У мене був випадок, коли мене не хотіли переводити саме через статус інваліда. 

Тому я не відсторонююсь, а намагаюся бути дотичним до розв’язання цих проблем. Багато поранених після всього, що вони пройшли, просто опускають руки. Вони почуваються кинутими державою, місцевою владою, службами, які мали б їм допомагати.

Але я вважаю, що з цим треба боротися. Якщо я можу допомогти хоча б одному пораненому – чому цього не зробити?

Мій власний досвід лікування також був складним. Спочатку в госпіталі мені зробили дурницю, як я це називаю: у мене витікав гній із рани, але ніхто нічого не робив. Лише коли я потрапив до Інституту травматології в Києві, мене взяли в програму й безкоштовно надали пластину для реконструкції руки.

Спілкуючись із командою проєкту “Врятуй кінцівку”, я почав залучати ресурси для підтримки поранених. Спершу зробили благодійний аукціон, потім це переросло у більш масштабну діяльність. Зараз у нас є спільні проєкти, я багато передаю для підтримки поранених, допомагаю з продажем благодійних лотів. Усі зібрані кошти йдуть на лікування та складні операції.

Джерело: особистий архів Станіслава

– Чи є статистика, скільки людей вже отримали допомогу завдяки ініціативі “Врятуй кінцівку”?

– Багато, дійсно багато. Точної цифри зараз не скажу, оскільки я не представник цієї організації і не веду підрахунків.

Моя роль – надавати лоти для благодійних аукціонів і представляти організацію в певних питаннях. 

– А в чому унікальність “Дороговказу пораненого”?

– Це посібник, який допомагає військовослужбовцям зрозуміти, як діяти ще до поранення, що потрібно знати з моменту вступу на службу. Там пояснюється, які документи важливо оформити, які дані передати родичам або знайомим, щоб у разі зникнення вони могли оперативно зв’язатися з відповідними органами.

Також у ньому йдеться про те, що робити безпосередньо після поранення, які права має військовий у процесі лікування та реабілітації. Це дуже важливо, тому що багато хто просто не знає, куди звертатися, як добитися якісної медичної допомоги, як діяти в разі відмови або бюрократичних проблем.

Зараз я безпосередньо не працюю над оновленням “Дороговказу пораненого”, адже є відповідні люди, які цим займаються. Моє завдання – надавати консультації, а вони вже вносять необхідні зміни.

Окремо у посібнику приділено увагу військовій медицині. Це критично важливо, тому що багато військових стикаються з пораненнями і не завжди отримують необхідну допомогу вчасно.

– Як ви оцінюєте стан військової медицини в Україні зараз? І, можливо, є якісь ключові проблеми, які потрібно вирішити в першу чергу?

– У різних підрозділах ситуація дуже різниться. Ті, що на слуху, активно намагаються покращувати якість медичної допомоги, впроваджують нові підходи. Але є й такі, де все залишилося, як було раніше.

Проблема в тому, що немає єдиної системи забезпечення. Наприклад, якщо надходить гуманітарна допомога чи підтримка від держави, одні підрозділи отримують усе необхідне, а інші – ні. Цю ситуацію потрібно уніфікувати, щоб військові мали рівний доступ до сучасного медичного забезпечення.

Є також питання до методик і технологій. Наприклад, нещодавно я дізнався про кістковий катетер – це для мене було нове. У нас такого не проходили, хоча в інших країнах ця практика існує давно. Те ж саме стосується різних способів постановки катетерів.

Ще одна велика проблема – якісні турнікети. На жаль, закуповуються несертифіковані або просто неякісні вироби, що в критичних ситуаціях не зупиняють кровотечу. Це безпосередньо впливає на життя поранених.

Ще важливе питання – швидкість надання допомоги та евакуація з поля бою. На пресконференціях ця тема порушується регулярно. Але не завжди можливо евакуювати пораненого швидко, і це створює додаткові ризики.

– А чи бачите ви позитивні зрушення в забезпеченні поранених військових необхідними медичними засобами, протезуванням і так далі?

– У державі зараз обговорюють впровадження так званого “пакунка пораненого”. Поки що він на стадії реалізації, я його ще ніде не бачив. Але якщо ця ініціатива запрацює, то це буде суттєве покращення.

Щодо лікування та складних операцій, то тут теж є багато питань. Не в кожній лікарні можна провести складне хірургічне втручання, і часто військових відправляють у госпіталі, де просто немає потрібних фахівців або обладнання. Було б добре, якби між медичними установами був кращий контакт і поранених одразу спрямовували туди, де їм реально можуть допомогти.

Зараз впроваджується електронна система направлень, але вона не завжди працює так, як потрібно. Наприклад, якщо військовий не може отримати необхідне лікування у відомчому госпіталі, його мали б без зайвої бюрократії перенаправити до іншої установи. Але поки що це складний процес, і, на жаль, у багатьох випадках постраждалі просто не отримують необхідного лікування вчасно.

– Чому ви обрали саме мистецтво як один із методів реабілітації? І як воно допомагає ветеранам і цивільним, які пережили страшні події?

– Спочатку в мене була лише фізична реабілітація. Одного разу я повертався з інституту реабілітації в госпіталь, де тоді лежав у стаціонарі. І тут мені телефонують із підрозділу Нацгвардії, якщо правильно пам’ятаю, і кажуть: “У нас для вас запрошення на арт-реабілітацію”.

Це був 2022 рік, і тоді я вперше потрапив на такий захід – ми малювали на футболках. Там я познайомився з людьми, які займаються арт-реабілітацією, організовують виїзні майстер-класи, це була ГО “Редюїт”. Потім мій підрозділ уклав із ними договір про співпрацю. Вони почали збирати донати, щоб проводити арт-реабілітацію для поранених, приїжджати в госпіталі та організовувати майстер-класи.

Формати занять дуже різноманітні: розпис футболок, створення арома-свічок, робота з глиною, мозаїка. Кожен може знайти щось для себе. Це дуже допомагає тим, хто довгий час знаходиться в лікарні. У поранених життя замикається в чотирьох стінах, день за днем усе однаково. Це психологічно тисне, особливо якщо немає близьких поруч.

Багато хто проходить через серію складних операцій, постійний біль, і до цього ще додається психологічний тиск. Для таких людей арт-реабілітація – це ковток свіжого повітря. Вони фізично не можуть вийти через травми, тому госпіталь стає єдиним світом, що здавлює з усіх боків. Але ось вони приходять на майстер-клас – і можуть розслабитися, випити кави, відволіктися від лікарняної рутини.

Це можливість побачити не лише лікарів, з якими вони стикаються щодня, а й нових людей, відчути щось інше. Спочатку деякі сумніваються, вагаються, але потім самі захоплюються процесом і вже питають: “Коли наступний майстер-клас?” Це допомагає не зациклюватися на проблемах, а творити щось нове й відновлювати внутрішню рівновагу.

Джерело: особистий архів Станіслава

Джерело: особистий архів Станіслава

– Чи можете поділитися історіями людей, яким арт-терапія допомогла повернутися до життя? Які методи працюють найкраще?

– Я сам є постійним учасником арт-терапії. Навчився малювати, створювати різні речі, і зараз продовжую це робити вдома. Багато моїх робіт йдуть на благодійність.

Пригадую одного поліцейського. Він був дуже замкнутим, майже не виходив з палати. Але арт-реабілітація буквально змусила його повернутися до життя. Спочатку він просто приходив на майстер-класи, потім почав спілкуватися з іншими учасниками ініціативи, навіть посміхатися. Згодом його вже було не впізнати – він став активним, почав сам відвідувати ці реабілітаційні заходи, чекати на них.

Такі історії показують, наскільки важливо мати можливість хоч на деякий час вирватися з лікарняної рутини. Творчість дає емоційне розвантаження, змушує фокусуватися на чомусь позитивному, і це реально працює.

Джерело: особистий архів Станіслава

– Як люди, які хочуть підтримати поранених, можуть долучитися до важливих ініціатив?

– Почну з ініціативи “Врятуй кінцівку”. У них є офіційний сайт, де можна знайти інформацію про конкретні збори. Наприклад, є поранений, у нього зовнішній металофіксатор, і йому потрібно реконструювати кістку. Відкрито збір на 120 тисяч гривень. На сайті, як і в соцмережах, є всі реквізити, історія пораненого, що саме йому потрібно, звіти.

Щодо арт-реабілітації – вони також мають сторінки у Facebook та Instagram, де публікують фото- та відеозвіти. Там можна побачити, як проходять майстер-класи, як поранені беруть у них участь. Вони не просто привозять матеріали – іноді приїжджають без нічого, просто з чаєм, кавою, печивом, грають у настільні ігри, спілкуються. Це теж важливо – відчуття нормального життя, нехай і на кілька годин.

Щодо моєї діяльності – я займаюся благодійністю самостійно, не приймаю допомоги. Просто виділяю кошти зі своєї зарплати та допомагаю тим, хто цього потребує. За час моєї діяльності витратив уже понад 200 тисяч гривень.

Загалом, якщо рахувати всі співзбори, аукціони, то це вже понад 3 мільйони гривень допомоги. Наприклад, нещодавно один блогер, який збирає донати на ЗСУ, продав два мої полотна – кожне по 28 тисяч гривень. За ніч він зібрав потрібну суму і передав її на фронт.

Це не тільки моя особиста мета – багато людей об’єднуються, проводять аукціони, підтримують. І кожен може долучитися – навіть маленький внесок може стати вирішальним у чиємусь житті.

– А що б ви сказали тим, хто зараз проходить складний шлях відновлення після поранення?

– Головне – не здаватися.

Навіть якщо здається, що шлях занадто важкий, треба пройти його до кінця, не опускати руки. Особливо, якщо попереду багато етапів лікування, оперативних втручань – важливо не падати духом. Не варто створювати собі ілюзію, що все втрачено. Навпаки – потрібно терпіння і витримка, бо відновлення обов’язково буде.

Не буває такого, щоб ставало тільки гірше. Навіть якщо не виходить швидко повернутися до нормального життя, організм адаптується, стан стабілізується, і далі буде покращення. Реконструкції та реабілітація можуть пройти успішно – головне вірити в це.

Не можна дозволяти собі думати, що все погано і буде ще гірше. Є люди, які накручують себе такими думками – і це лише заважає одужанню. Треба навпаки – ставити перед собою мету і йти до неї.

Дуже важливо не сидіти на місці. Навіть перебуваючи в лікарні, можна знайти щось, чим займатися – допомагати іншим, працювати над проєктами, підтримувати побратимів. Так, не всі можуть це зробити через стан здоров’я, але навіть маленька активність допомагає не впасти у відчай.

Складнощі будуть – і юридичні, і побутові, і моральні. Але головне – не здаватися. Бо шлях до відновлення завжди починається з віри в себе.