Мирослав Симчич: шлях легендарного сотенного УПА від Рушірського бою до Героя України

Джерело: Український інститут національної пам’яті.

5 січня виповнюється чергова річниця від дня народження Мирослава Симчича, видатного сотенного УПА та Героя України, чия доля стала символом національного спротиву. Народившись 5 грудня 1923 року на Прикарпатті, він ще юнаком приєднався до Організації українських націоналістів, де проходив ідеологічну та військовий вишкіл.

Перші кроки до національної свідомості він зробив у стінах “Рідної школи” – приватної установи, що оберігала українську ідентичність у польській державі. Попри важкі життєві обставини та смерть батька, він зміг вступити до коломийського архітектурного технікуму в 1939 році. У 1941-му його шлях перетнувся з Організацією українських націоналістів. Симчич так описував підготовку молодих патріотів:

“Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи”.

Перебування в юнацтві ОУН Симчич згодом описував як час вивчення справжньої вітчизняної історії та опанування стрілецьких вправ. Його бойове хрещення відбулося у лавах Української народної самооборони, де він боровся з нацистськими окупантами до весни 1944 року.

Найвизначнішим епізодом військової біографії “Кривоноса” став Рушірський бій під Космачем у 1945 році, де його підрозділ розгромив чисельні сили НКВД. Попри отримане в тому бою поранення, Мирослав Симчич продовжував очолювати повстанців ще протягом кількох років після завершення Другої світової війни.

У 1946 році Мирослав Симчич подолав тяжку хворобу на тиф, після чого влітку знову очолив свою сотню. Протягом наступних двох років він продовжував активну збройну боротьбу проти радянської окупації.

Проте в 1948 році під час інспекції зимових схованок він разом із соратником Петром Томичем став жертвою зради місцевого агента МДБ. Після запеклого бою в одній із конспіративних осель повстанець опинився у руках ворога. Радянська влада засудила його до тривалого ув’язнення, яке згодом розтягнулося на понад три десятиліття табірної каторги.

Мирослав Симчич у лавах УПА. Фото: wikipedia.

У 1949 році за участь у лавах УПА чоловіка засудили до 25 років позбавлення волі, які він відбував у таборах Мордовії та Далекого Сходу. Останнім етапом його ув’язнення стала колонія в Запорізькій області, де він активно протистояв кримінальним авторитетам та організовував протести проти свавілля тюремної адміністрації.

Попри звільнення у 1963 році, вже за п’ять років його знову взяли під варту через “нововиявлені обставини”, через що загальний термін перебування в радянських застінках сягнув 32 років.

Коли у 1985 році Симчич вийшов на волю, він два місяці був змушений жити на запорізькому вокзалі, оскільки радянська система позбавила його можливості знайти роботу, житло чи прописку. Згодом йому вдалося влаштуватися на комбінат “Запоріжсталь”, де він спочатку ремонтував доменні печі як муляр, а пізніше працював токарем у транспортному відділі.

Місцева преса продовжувала цькувати колишнього в’язня “викривальними” матеріалами, а правоохоронці навідувалися до його помешкання навіть у часи незалежної України. Починаючи з 1996 року, Мирослав Симчич разом із дружиною переїхав до Коломиї, що на Івано-Франківщині, де зосередив свої зусилля на національному вихованні підростаючого покоління.

Життя Симчича після звільнення у 1985 році було сповнене бюрократичних труднощів, адже він довгий час не мав ані житла, ані прописки. Він працював муляром та токарем на заводі “Запоріжсталь”, перебуваючи під постійним наглядом міліції навіть після проголошення незалежності України.

“Порядної української держави не буде до тих пір, поки не будуть націоналісти при владі… до держави ми дійшли, але, як бачимо, утримати її важче, ніж було здобути. Назва є, а змісту українського нема”, – казав Мирослав Симчич.

У 2015 році сотенний здійснив символічний акт примирення, потиснувши руку колишньому радянському офіцеру Івану Залужному, який у Другій світовій війні воював на боці Червоної армії, на знак єдності українських ветеранів. Мирослав Симчич завжди чітко усвідомлював природу ворожості східного сусіда до будь-яких проявів української свободи та ідентичності.

“Фашистами” нас обзивали відтоді, як почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – будь-який прояв свободи серед українців розцінюється східним сусідом як “злочин”, “фашизм” або приклеюють іще якийсь ярлик”, – зазначав він в одному з останніх інтерв’ю.

У 2022 році, за кілька місяців до своєї смерті у столітньому віці, Симчич нарешті отримав звання Героя України. Його життя завершилося у січні 2023 року в Коломиї, де він був похований з військовими почестями як один з останніх командирів УПА.

Нині на фронті воює його старший син – 57-річний Ігор Симчич. Свою місію він сприймає стоїчно:

“Для кожного покоління виникають інакші завдання. Вірю в Дух одвічної стихії, який обирає декого для своїх справ. Моя концепція така: роби, що повинен, а що вийде – побачимо. Чоловіки повинні битися за свою землю”.

У селі Вищі Луб’янки на Тернопільщині померла колишня зв’язкова ОУН-УПА Ганна Самотіс. Жінці було 98 років.