Розкол у Верховному Суді – як санкції проти Порошенка створили унікальне протистояння між суддями

10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.

Справу розглядала колегія з 5 суддів. Рішення ухвалене 3 голосами проти 2. В меншості, яка відстоювала позицію про те, що санкції накладено незаконно, опинилися головуюча в колегії суддя-доповідач Радишевська та суддя Смокович, який з грудня 2017 до грудня 2025, очолював Касаційний адміністративний суд.

Сама по собі окрема думка (“альтернативна позиція”) судді не є унікальним явищем. Часто в окремій думці суддя навіть погоджується з рішенням більшості, хоч, наприклад, з інших мотивів.

Але у справі Порошенка є одразу 2 окремі думки, які кардинально протилежні рішенню більшості й говорять про незаконність застосованих до нього санкцій. Тим паче, що ці дві позиції належать головуючій в колегії та багаторічному голові Касаційного адміністративного суду (“першому серед рівних”). Таких ситуацій дуже і дуже мало.

Перш ніж перейти до головного, згадаємо, що стаття 1 Закону “Про санкції” не дозволяє застосовувати санкцій проти громадян України – крім одного випадку, позбавлення державних нагород. Проте Володимир Зеленський наклав на Петра Порошенка санкції саме як на громадянина України.

Цю норму 3 з 5 суддів колегії вже традиційно проігнорували, посилаючись на те, що нібито перелік об’єктів у статті 1 є “орієнтовним, але не вичерпним”, а вирішальним фактором є діяльність особи, до якої санкції застосовуються. Цей аргумент не заперечують і двоє суддів, які залишились у меншості, хоча це не так – у статті 1 немає жодних “та інші”, “тощо” і так далі, там закритий список осіб, до яких можна застосувати санкції і громадян України у цьому списку немає.

Більшість у колегії, навіть відмовляючи у задоволенні позовних вимог, погодилась з аргументом позивача про те, що ні рішення РНБО, ні указ президента не кажуть, за що саме на Порошенка накладено санкції (такої підстави як “а чо він?!” у законі немає). У рішенні РНБО та указі президента є лише посилання на загальний перелік підстав з Закону “Про санкції”, без уточнення, які саме дії чи загрози від Порошенка стали підставою для застосування санкцій. Більшість колегії суддів навіть визнала, що це суперечить стандартам обґрунтування, які сформулював ЄСПЛ у рішенні «”М.С.Л.” проти України» від 16 жовтня 2025 року, але однаково залишила санкційний указ чинним.

Будь-якій неупередженій людині очевидно, що відсутність чіткого обґрунтування за що санкції застосовано, руйнує згадану раніше позицію більшості з колегії суддів про те, що має значення лише причина для санкцій, а не те, чи адресат входить у перелік можливих зі статті 1 Закону “Про санкції”. Тобто очевидним рішенням мало б бути скасування указу про накладення санкцій.

Проте більшість суддів колегії КАС ВС зробила “хід конем”, заявивши, що ці порушення санкційної процедури компенсуються самою можливістю оскаржити санкції в суді. Це якби на допиті слідчий зламав свідку пальці, а суд відмовився б притягнути його до відповідальності за перевищення повноважень, бо свідок мав можливість отримати медичну допомогу.

Проблема цієї конструкції в тому, що вона “перекладає з хворої голови на здорову”.

Обґрунтувати рішення зобов’язаний орган, який його ухвалює (тобто РНБО і президент у цьому випадку), а не суд. Суд якраз має перевірити законність, зокрема наявність такого обґрунтування – і якщо його немає, чи є інші порушення – скасувати оспорюване рішення. Інакше можна клепати сотні указів в стилі “бо я так хочу”, без будь-яких обмежень. Зайве казати що така логіка Суду суперечить тому самому рішенню «”М.С.Л.” проти України».

Власне, щось подібне ми уже бачили з відставкою уряду, бо президент захотів замінити популярного міністра оборони. Проте, це не єдина проблема з рішенням більшості колегії КАС ВС.

Окрема думка судді Радишевської акцентує на тому, що вся вертикаль ухвалення рішення про накладення санкцій на Порошенка спиралася на єдиний документ: лист Держфінмоніторингу від 12 лютого 2025 року, в якому переписали фабулу кримінальних проваджень ДБР проти Порошенка, жодне з яких не було доведене до вироку, а більшість – навіть до обвинувального акта.

Чому влада вирішила замінити нормальний кримінальний процес листом Держфінмоніторингу та указом президента про санкції? Очевидно, тому що шанси на доведення винуватості в кримінальному процесі значно нижчі і займе це значно більше часу, ніж застосування санкцій. А час, вочевидь, в лютому 2025 року вважали критичним, вкотре готуючись до фантомних виборів.

Суддя Радишевська в окремій думці нагадує, що стандарт доказування в адміністративному процесі будується на частині другій статті 77 КАС України (у справах щодо протиправності рішень суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності рішення покладається на відповідача, тобто суб’єкта владних повноважень).

У пункті 43 Окремої думки суддя Радишевська прямо зазначила, що ні президент, ні Кабінет Міністрів, ні РНБО, ні Мінекономіки, на яких законом покладено обов’язок доказування правомірності своїх рішень, не надали достатніх доказів, які б свідчили про наявність підстав для застосування санкцій. А за таких умов указ президента має бути скасовано.

Позиція судді Радишевської руйнує логіку рішення більшості колегії суддів – якщо санкції є автономним обмежувальним заходом, а не альтернативою чи похідним від будь-якого виду юридичної відповідальності, то підставою для накладення санкцій не може бути сама лише недоведена версія слідства. Інакше санкції перетворюються зі спеціалізованого правового механізму на інструмент позасудової розправи.

Цікаво, що суддя Смокович у своїй окремій думці висловився навіть дещо радикальніше. Ключовим недоліком оскаржуваного указу президента є простий факт – Держфінмоніторинг не має повноважень оцінювати діяльність особи на політичних посадах на предмет загроз національній безпеці.

У випадку ж з указом президента Зеленського, Держфінмоніторинг “без законних на те підстав” поінформував Мінекономіки (яке тоді очолювала Юлія Свириденко) про обставини, які досліджуються у відкритих кримінальних провадженнях, а міністерство цей лист “репостнуло” на Кабмін і далі в РНБО без власної оцінки чи аналізу правомірності таких кроків.

Висновок, який відстоює суддя Смокович у окремій думці – якщо ініціатор санкцій не наводить законної підстави для пропозиції про їхнє застосування, усі подальші дії та рішення, аж до указу президента, не мають легітимної основи – і цього достатньо для скасування санкцій, навіть без аналізу аргументів, на підставі яких ці санкції накладали.

Варто окремо відзначити елегантність доводів судді Смоковича. Якщо до адресата санкцій застосовується функціональний критерій (має значення не те, чи входить адресат санкцій до перелік можливих зі статті 1 Закону, а лише загрози чи дії з його боку) то і щодо ініціаторів санкцій слід застосовувати той самий підхід – не формальна належність до переліку зі статті 5 Закону “Про санкції”, а здатність у межах власної компетенції реально виявити загрозу, для нейтралізації яких запроваджуються санкції.

Іншими словами, уряд формально мав право вносити пропозиції щодо санкцій, але був неспроможний оцінити ті пропозиції, які вносив, що робить усю конструкцію неправомірною.

Попри різницю у фокусі, обидві окремі думки сходяться у тому, що доказів правомірності застосування санкцій проти Порошенка немає і взагалі не може бути у тій схемі, яка лежить в основі запровадження санкцій – через лист Держфінмоніторингу на Мінекономіки, уряд, РНБО і президента – адже вже на першому кроці маємо вихід за межі повноважень.

Відтак розкол у колегії суддів Касаційного адміністративного суду Верховного Суду проліг по лінії, яка може визначити майбутню роль цієї інституції. По лінії “політичної доцільності” проти принциповості професіоналів.

Або переможе поточна більшість і Верховний Суд перетвориться на “апарат життєзабезпечення” для недолуго оформлених та сумнівних рішень та дій органів державної влади, який візьме на себе функцію пояснювати, чому відверто незаконне рішення має залишатися в силі.

Або ж переважить позиція меншості і Верховний Суд робитиме те, що й має – на засадах верховенства права, забезпечуватиме кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України.

Насамкінець варто ще раз повернутись до окремої думки судді Смоковича, який цитує частину 2 статті 26 Закону “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення” (тобто закону про Держфінмоніторинг).

У згаданій нормі зазначено: “використання спеціально уповноваженого органу (Держфінмоніторингу – ред.) в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається”. Жодного прямого висновку з цієї норми суддя Смокович не наводить, але хіба ж потрібно ще щось казати?..

Побачимо, яку сторону обере Велика Палата Верховного Суду, де переглядатимуть рішення Касаційного адміністративного суду.