Чому ми не даємо Україні те, що їй потрібно? – Борис Джонсон для Spectator
Джерело: Spectator
Відвідуючи реабілітаційні центри для тих українських військових, які отримали важкі поранення, швидко вчишся справлятися з шоком від побаченого. Не здригаєшся і не відводиш погляд; звичайно, ні.
Ви навчитеся звички досвідчених лікарів, медсестер і фізіотерапевтів – зосереджуватися не на ранах, а на окремих особах, на чоловіках; і хоча багато жінок було вбито або поранено в цьому жорстокому конфлікті, я, мабуть, бачив понад сотню важко поранених солдатів у Києві та Львові, у трьох різних госпіталях, і всі вони були чоловіками.
У цих пацієнтів можна помітити деякі чудові якості. Не всі вони молоді, далеко не так. Деяким за сорок чи за п’ятдесят. Вони – армія громадян: чоловіки, батьки, сивобороді – чоловіки мого віку. Дивлячись на те, як вони намагаються відновити сили в кінцівках, що залишилися, розминаючи пластилін, кидаючи медичні м’ячі, намагаючись знову і знову виконати якесь елементарне завдання, ви відчуваєте їхню рішучість якнайкраще використати зразкову турботу, яку вони отримують: відновити життя.
Розмовляючи з ними, ви швидко виявляєте, що вони не хочуть викликати у вас співчуття. Вони не хочуть, щоб їм казали, наскільки вони сміливі, тому що вони не відчувають себе особливо сміливими. Як кілька з них сказали мені досить сердито, вони думають, що “робили свою роботу”. Вони робили те, що було просто необхідним і неминучим, для своїх сімей і для життя своєї країни, і їм не пощастило – як будь-кому може не пощастити на небезпечній роботі.
Вони потрапили під осколки танкового або артилерійського снаряду, або наступили на міну, і отримали поранення, які були б цілком знайомі бойовим медикам Першої світової війни; різниця в тому, що сьогодні, через століття, надзвичайні досягнення в хірургії та протезуванні означають, що вони не тільки живі, але й хочуть понад усе однієї речі – мати можливість повернутися на фронт і продовжити свою роботу на тому місці, де вони зупинились.
Вони не хочуть чути плач; їм не потрібні гімни приреченій молодості чи стогони про жорстокість війни. Вони хочуть продовжити вбивати росіян і вигнати загарбників зі своєї землі.
Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть говорити про успіхи, яких безсумнівно досягли їхні підрозділи чи полки. Єдина річ, яка, здається, явно приносить їм розраду та задоволення – це усвідомлення того, що землю відвойовують, села звільняють, і що їхні зусилля зіграли певну роль у цьому успіху і, хто знає, можуть зробити це знову.
Звичайно, дивлячись на розтрощені тіла цих чоловіків, ви не можете не задатись питанням, наскільки вони можуть справді сподіватися на нормальне життя, не кажучи вже про повернення до збройних сил України – яким би непереможним і сильним був їхній дух. Тому ви відчуваєте почуття безпорадної люті через триваючий масштаб і обсяг людських страждань.
Результатом цієї війни стали близько 20 000 українців з ампутованими кінцівками, більшість з них зі Збройних сил; і ця війна настільки жорстока, що реабілітаційні центри щотижня отримують десятки нових пацієнтів. Майте також на увазі, що мені майже напевно показали тих, хто найбільш близький до видужання, а є й інші, чиє фізичне каліцтво чи психічна травма набагато гірші.
Минуло вже 19 місяців відтоді, як Путін прорахувався і розв’язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни. Він безпосередньо спричинив вбивство або поранення 300 000 росіян і, можливо, приблизно вдвічі менше українців. Ви стоїте в тих лікарняних палатах і відчуваєте жах від болю, лютуєте, що стільки людей досі відправляють у м’ясорубку – і все через его і дурість однієї людини, кремлівського Молоха.
Ні на секунду не вірте, що цих українських солдатів – чи населення України загалом – можна якось переконати скласти зброю чи укласти угоду з Путіним. Вони воюють не за нашим бажанням і не зупиняться, бо ми так скажемо. Вони ведуть війну за незалежність, відмовляються схилитися перед терором і хочуть, щоб їхня країна була вільною.
Вони вважають ідею переговорів смішною. Протягом минулих кількох днів я робив усе можливе, щоб перевірити їх, але я не помітив жодного ослаблення рішучості українців. Вони не розуміють, як вони можуть обміняти землю на мир, вони не розуміють, як вони можуть повірити хоч одному слову Путіна. Євгеній Пригожин думав, що уклав угоду з Путіним, але це не спрацювало.
Є лише одна річ, яку вони хочуть від нас – це зброя, щоб завершити роботу, і тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо зволікати. Чому ми завжди такі повільні? Як ми можемо дивитися цим людям в очі і пояснювати затримку? Протягом усієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали Путіна, і ми робимо те саме сьогодні.
Зараз росіяни контролюють ледь половину території, яку вони окупували протягом кількох тижнів після вторгнення. Їх розбили в Києві, Харкові, Херсоні; так, контрнаступ йде повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя всього 20-30 кілометрів; і якщо українці зможуть дістатися до цього південного міста, тоді їхня артилерія візьме під контроль увесь сухопутний міст. Вони зможуть перекрити рух між Росією та Кримом – колосальний стратегічний розворот для Путіна. Навіть якщо вони не зможуть зробити це протягом наступних кількох тижнів – або скільки б не залишилося до кінця бойових дій 2023 року – вони точно зможуть зробити це наступного року.
Усе, що нам потрібно, це стратегічне терпіння та набагато більше відчуття терміновості нашої військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми маємо це визнати. Приблизно рік тому ми хвилювалися, чи давати українцям танки та бронемашини, абсурдно вважаючи, що така підтримка може бути «провокаційною» для Росії. Тепер безпілотники стали настільки смертоносними, що обидві сторони, як кажуть, ховають свою бронетехніку та воюють пішки.
Українцям потрібні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), щоб вибити російські гелікоптери. Їм потрібні системи типу Patriot, щоб захистити себе від нападу з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищити російські позиції. Himars були цінними, але росіяни ефективні у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACM, ракетні системи далекого радіусу дії, які США досі притримують, і їм потрібно більше ракетних систем, таких як британська Storm Shadow, яка виявилася надзвичайно цінною.
Вони сподіваються на додаткову допомогу Великої Британії гаубицями, Storm Shadow, протиповітряною обороною, і вони хочуть якомога більше допомоги, яку ми можемо надати щодо технологій безпілотників.
Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 сучасних балістичних систем, таких як ATACM, а в США є тисячі. Навіщо зберігати їх? Якій іншій меті вони могли б краще слугувати, щоб гарантувати довгострокову безпеку Заходу, включаючи Сполучені Штати?
Деякі голоси у Вашингтоні стверджують, що США повинні дотримуватися стратегії “Китай перш за все” та тримати ATACM у резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити для захисту Тайваню. Що за нісенітниця. Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань – забезпечити, щоб українці перемогли, і якомога швидше.
Ми говоримо про відносно невеликі витрати за таку надзвичайну потенційну винагороду. США виділяли лише близько 1 відсотка свого річного оборонного бюджету на підтримку збройних сил України, а Велика Британія виділила лише частину того, що виділили США. В Україні немає американських вояків і немає жодної підстави думати, що вони будуть гинути там – і все ж ставки для Заходу величезні. Якщо Путін переможе, а все, що йому потрібно зробити, щоб претендувати на перемогу – це втриматися принаймні на шматку території, яку він захопив після 24 лютого 2022 року – жахливий меседж облетить світ: це буде момент, коли демократії зобов’язались протистояти автократії і провалили цей обов’язок. Історією України стане розповідь про те, як українські військові з левовими серцями були врешті-решт зраджені Заходом, який втратив терпіння.
В усьому світі буде проголошено, що ми знову показали, що ми не маємо на меті те, що ми говоримо, не підтримуємо наших друзів та не хочемо відстоювати свободу та верховенство права навіть коли жодному західному солдату не загрожує смерть.
Якщо Путін переможе в Україні, якщо він утримає хоча б частинку того, що він захопив, тоді урок буде очевидним: агресія окупається, європейські кордони знову можуть бути змінені насильством, з усім, що це означає для Грузії, країн Балтії, будь-якої точки колишнього Радянського Союзу чи колишньої радянської сфери впливу, де Путін захоче провести реваншистську військову операцію.
Перемога Путіна була б катастрофою для Заходу та американського керівництва, і я не вірю, що це удар, який міг би легко витримати президент США, не кажучи вже про того, хто хотів знову зробити Америку великою. А якщо, з іншого боку, Україна переможе і вижене Путіна, а вони можуть це зробити з нашою допомогою – тоді все буде навпаки. По всьому світу буде розіслано прямо протилежний меседж: ми дбаємо про демократію, ми готові підтримувати наші принципи, і Захід все ще має сміливість дотримуватися чогось, поки не досягне успіху.
Зрозуміло, що можна злякатися, коли бачиш скільки є глобальних виборців, які вагаються, і скільки країн готові дати Путіну перевагу своїми сумнівами.
Українці були приголомшені слабким комюніке саміту G20 і відмовою Індії, незважаючи на прохання Джо Байдена, дозволити Зеленському виступити на зустрічі. Усе це зміниться, як тільки Україна переможе, усе це зникне з порядку денного. Тому що є одна річ, яку люди світу розуміють краще, ніж тисячі проповідей про демократію та верховенство права – це військова перемога.
Перемога України відродить і підживить Захід і все, за що ми виступаємо. Перш за все, це означатиме звільнення прекрасної і абсолютно невинної країни, яка зазнала егоїстичного і злочинного нападу.
Я вірю, що перемога прийде; і я в це ще більше повірив після спілкування з тими пораненими солдатами. Це можна побачити в їхніх очах. Це можна почути в лютості їхніх виразів, у їхній радості від відвойованої землі. Що б ви не думали про націоналізм чи національні почуття, це найпотужніша сила в політиці – сильніша навіть за релігію – і у своєму безумстві Путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми бачили. Його війська втомлені, недовірливі, далеко від дому і не мають в серці нічого, щоб зрівнятися з цим.
Тому Путін програє, а Україна зрештою переможе; і оскільки це те, що має статися, і оскільки це те, що станеться, чи не можемо ми, в ім’я всього святого, надати зараз українцям військову допомогу, яку вони потребують, щоб якнайшвидше завершити справу, щоб чим менше людей загинуло у пеклі цього безглуздого конфлікту?
Я запитував про це раніше, і я запитую знову: чого в біса ми чекаємо?
- Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон розкритикував НАТО після саміту у Вільнюсі через те, що Україні не надали запрошення щодо членства в альянсі.
- Борис Джонсон звернувся до колишнього президента США Дональда Трампа з прямим закликом не відмовлятися від підтримки України США, якщо він стане президентом у 2024 році.
- Колишній глава британського уряду Борис Джонсон, після звершення саміту НАТО у Вільнюсі звернувся до Сполучених Штатів із застереження щодо “втоми від України”.
Президент США Дональд Трамп вперше планує передати Україні зброю, використовуючи президентські повноваження, якими активно користувався його попередник – Джо Байден, інформують обізнані джерела.
10 липня президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у Римі оголосила про підписання нового пакету угод на €2,3 млрд з міжнародними та двосторонніми публічними фінансовими установами для підтримки відновлення України, що підтверджує непохитну відданість ЄС відбудові України та її європейському майбутньому.
Міністр оборони Великої Британії Джон Гілі, коментуючи ініціативу створення Коаліції охочих, підтвердив, що Лондон готовий направити свої війська до України для підтримки потенційного припинення вогню з Росією.
Згідно з доповіддю Моніторингової місії ООН з прав людини, у червні в Україні загинули 232 цивільних, що стало найвищим рівнем за останні три роки. Ще 1343 дістали поранення.
Вищий антикорупційний суд обрав запобіжний захід Дмитру Пархісенку — помічнику народного депутата від “Слуги народу” Геннадія Касая, члена оборонного комітету ВР. Його підозрюють у причетності до схеми з постачання непридатних шин для потреб ЗСУ, що завдала збитків державі на понад 27 млн грн.