Голос українського Донбасу: 39 років тому радянський режим убив Василя Стуса

4 серпня 1985 року у віці 47 років Василь Стус загинув, вписавши назавжди своє ім’я в ряди мучеників за Україну. Український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист і мислитель, Стус поклав своє життя на вівтар боротьби за свободу України. Він був літературознавцем, критиком, правозахисником та невтомним дисидентом, ставши одним зі символів українського спротиву радянському тоталітаризму. Член Української Гельсінської групи, він невпинно стояв на захисті української культури, попри жорстокі репресії. Його творчість була заборонена і частково знищена радянським режимом.

Стус брав участь у протесті в кінотеатрі “Україна” в 1965 році, що стало однією з яскравих сторінок українського дисидентського руху.

За свою незламну віру в незалежність України та необхідність збереження її культурної спадщини, Василь Стус зазнав тюремних ув’язнень, де його життя обірвалося 4 вересня 1985 року. Посмертно визнаний Лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка (1991) та Героєм України (2005), він залишився символом боротьби за правду й справедливість.

“Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст…”
– Василь Стус

Василь Стус ступив на шлях дисидентства, коли йому було 27 років, 4 вересня 1965 року. Це сталося під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в Києві, де Стус приєднався до протесту проти політичних репресій радянського режиму. Точно через 20 років, 4 вересня 1985-го, Стус загинув у карцері табору Перм-36 поблизу російського села Кучино, ставши жертвою радянської системи, яка не терпіла тих, хто відкрито виступав проти неї.

Джерело: архів

Радомир Мокрик, дослідник шістдесятництва та викладач УКУ та Карлового університету, зазначає, що цей збіг дат має моторошний символізм. Стус, безперечно, був глибоко проукраїнським поетом, який став на шлях боротьби з радянською окупацією, свідомо розуміючи ризики, пов’язані з його відмовою від компромісів. Він ніколи не відступав від своєї переконаності, що боротьба за українську мову, культуру і національну гідність є його обов’язком, навіть якщо це коштувало йому життя.

Ще в грудні 1962 року, коли Стус працював викладачем української мови та літератури в Горлівці, він зіткнувся з жорстокою реальністю радянської русифікації. Його намагання захистити українську мову й культуру вже тоді привернули до нього увагу радянських органів, що поступово наближало його до трагічного фіналу. Він не лише бачив руйнування української ідентичності, але й відкрито виступав проти цього, що перетворило його на мішень для репресивної машини СРСР.

“Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації”, – Василь Стус

У 1972 році Стус був вперше арештований і засуджений за “антирадянську агітацію”, що стало початком його багаторічної ізоляції та переслідування.

12 січня 1972 року Василя Стуса вперше арештували. Після цього він майже 9 місяців провів у слідчому ізоляторі, де створив збірку «Час творчості». На замовлення КДБ його твори були прорецензовані старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Шевченка Арсеном Каспруком, який критикував поетичну збірку “Зимові дерева” як приклад “декадансу та ідейного занепаду”. Каспрук називав твори Стуса “бридкою гидотою” та стверджував, що вони несуть шкоду своєю суттю, образами радянського життя, представленого як добровільний допит.

Про збірку “Веселий цвинтар” Каспрук також писав негативно, характеризуючи вірші як “маячню” та звинувачуючи Стуса в наклепі на радянську дійсність. Його звинувачували у “антирадянській агітації й пропаганді”, і в результаті у вересні 1972 року київський обласний суд засудив його до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.

“Якщо болить серце — тобі, друже, поталанило“, – Василь Стус

У своїй відповіді на вирок суду Стус звинуватив Каспрука та інших учасників процесу в тому, що на їхніх руках його кров, як і на руках слідчих, судді, прокурора та адвоката-прокурора, призначеного державою. Стус відзначав, що такі рецензенти КДБ несуть відповідальність за масові репресії нарівні зі штатними кагебістами, називаючи їх “душогубами”. Відбуваючи покарання в Мордовії та Магаданській області, більшість його табірних віршів були вилучені й знищені, проте деякі вдалося зберегти завдяки листам до дружини.

Повернувшись із заслання восени 1979 року, Василь Стус не відмовився від своїх принципів і долучився до Української Гельсінської групи, знаючи, що це фактично означає підписати собі смертний вирок.

У цей час він працював робітником на заводах, заробляючи на життя, попри підрив здоров’я. У травні 1980 року його знову заарештували, визнали особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засудили на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

На другому судовому процесі державним адвокатом Василя Стуса був призначений Віктор Медведчук. Стус відмовився від його послуг, намагаючись самостійно захищатися, але його вивели із зали суду, і вирок був зачитаний без його присутності. Попри протести обвинуваченого, Медведчук залишився його адвокатом. Суд проходив за зачиненими дверима, і, як згадував Євген Сверстюк, Стус відчув, що Медведчук не зацікавлений у його захисті та не розуміє його справи.

Стус після заслання, джерело: архів

Сам Медведчук пізніше заявив, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною, і що рішення ухвалювалися партійними інстанціями та КДБ, а суд лише затверджував вирок. Проте правовий аналіз справи, проведений адвокатами у 2016 році, свідчить про те, що Медведчук мав можливості для захисту Стуса навіть за радянським законодавством, але не скористався ними і порушив адвокатську етику, фактично визнавши провину свого підзахисного.

Суд закінчився новим суворим вироком, який привів його до жахливих умов утримання у радянських таборах, де радянська система планомірно знищувала його здоров’я і, зрештою, життя.

“Поступово перетворюєшся на власний архів, дорогий, як померлий родич“, – Василь Стус

Василь Стус, перебуваючи у таборі в Пермському краї, був підданий жорстокому поводженню, що призвело до його смерті. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, його кинули в карцер. 28 серпня 1985 року його знову відправили до карцеру за нібито порушення режиму. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування, і в ніч проти 4 вересня Стус помер, можливо, від переохолодження або зумисно підлаштованого наглядачами удару карцерними нарами.

Карцер № 3 в таборі ВС-389/36, де загинув Стус. Фото: Василь Овсієнко

Дружина поета отримала повідомлення про смерть лише 5 вересня, а поховання відбулося без присутності рідних. Лише у листопаді 1989 року прах Василя Стуса було перепоховано в Києві на Байковому кладовищі разом з іншими загиблими побратимами.

Стус загинув, а його смерть стала свідченням того, як радянська влада жорстоко придушувала всіх, хто не погоджувався з її ідеологією. Його трагічна доля – це приклад того, як радянська держава систематично знищувала найкращих представників української нації. Це цілеспрямоване цькування та знищення стало частиною жахливої спадщини, яку сьогоднішня Росія продовжує втілювати у своїй агресії проти України.

Його загибель і досі нагадує про страшні наслідки радянської репресивної машини, яка знищила не тільки його життя, але й життя тисяч інших українців, які наважилися виступити проти радянського режиму.

Василь Стус про Україну та, зокрема, Донбас 

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим “інтернаціоналізмом”, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів.[…] Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної. (З листа до Андрія Малишка, 1962)

Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. (Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.) Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене…Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.