“Хочу” замість “пропоную” – чому “план перемоги Зеленського” не зацікавить союзників України

Вже кілька тижнів українська влада має нову улюблену іграшку – “план перемоги”, анонсований президентом Зеленським і позиційований як шлях до швидкого(!) та успішного закінчення російсько-української війни. Однак на заході ставлення до чергового “медіаконтрнаступу” української влади є доволі прохолодним, адже за планом українського президента чи всю роботу мають виконати західні уряди та платники податків. Причому негайно – в наступні 1-3 місяці.

Попри те, що сам зміст “плану перемоги” українська влада тримає в секреті, західні медіа змогли довідатись, про що Зеленський має намір поговорити з президентом США Байденом та кандидатами Гарріс і Трампом. За даними британського The Times, ключові пункти “плану перемоги” Зеленського включають гарантії безпеки від Заходу, схожі чи аналогічні тим, які мають члени НАТО; продовження операцій ЗСУ в Курській області для отримання стратегічної переваги над РФ; надання Україні сучасних видів озброєння; міжнародну фінансову допомогу для відновлення економіки України.

Передусім – незрозуміло про який “план” взагалі йдеться. 

За загальним визначенням, планом є чітка програма дій, складена з урахуванням чітко окресленого результату, наявних та необхідних ресурсів, джерел їхнього залучення, послідовністю чітко визначених дій та їхнім впливом на досягнення загального результату. Те ж, що команда президента Зеленського називає “планом перемоги” є радше списком побажань. Як надання сучасних озброєнь чи продовження операції на Курщині (що якої наче ніхто й не заперечує) мають наповнити бригади ЗСУ свіжими силами – президентський план не пояснює. Звідки мають взятися необхідні кількості сучасних озброєнь і боєприпасів, хто за це має заплатити – так само. 

Скриншот з мультсеріалу “Південний парк”

Українська влада за майже 3 роки повномасштабної війни та 6 років каденції не змогла навіть чітко сформулювати поняття “перемога України”. Спочатку президент Зеленський говорив, що перемогою вважатиметься вихід на кордони до 24 лютого 2022 року, потім – на кордони 2024 року, потім – просто “сталий мир”. Виникає запитання, якщо завтра до чергового радника голови Офісу президента прийде розуміння, що без ліквідації російської держави сталого миру бути не може – союзники мають почати бомбардування Москви чи заявити про невизнання суверенітету РФ? 

Те, як президент Зеленський і його команда комунікують “план перемоги”, нагадує радше дитину, яка побачила відео про новий iPhone та ультимативно вимагає в батьків негайно купити його. А заразом хоче й ігрову приставку, скейтборд і не ходити в школу – інакше батьки продемонструють, що не люблять свою дитину. Спершу такі вимоги можуть навіть здаватись милими, але повторені вдруге і втретє – починають дратувати дорослих, які мусять розставляти пріоритети щодо витрат в умовах обмежених ресурсів. Тож максимум, що такій дитині можуть запропонувати – угоду, скажімо, телефон в обмін на семестр без “четвірок”. І якщо вередлива дитина не вгамується зі своїми вимогами на користь конструктивної співпраці (на умовах батьків, чи запропонувавши власні, які влаштують дорослих), то в кращому випадку її чекає серйозне розчарування.

Особливо високі ризики щодо вимоги надати Україні формальне запрошення до НАТО. США уже не раз дали зрозуміти, що наразі не розглядають такий варіант розвитку подій і чергове повторення цієї вимоги з боку української влади виглядає дуже дивним, адже жодні обставини з часу минулої відмови не змінились. Те саме стосується вимог надати Україні гарантії безпеки, аналогічні тим, що мають країни НАТО – союзники України чітко дали зрозуміти, що не мають наміру ставати стороною конфлікту, навіть не враховуючи того, що йдеться про війну проти ядерної держави. 

Залишається хіба здогадуватись, що нового очікує почути президент Зеленський, вкотре звертаючись з тими ж вимогами до тих самих людей за тих самих обставин.

Окремої уваги заслуговує часова рамка вимог президента Зеленського до союзників – жовтень-грудень 2024 року. 

Президент не пояснює, чому йдеться про настільки стислі строки саме в контексті перемоги, а не поточної підтримки України, яка є актуальною завжди. При цьому, заяви Володимира Зеленського розходяться з позицією керівника ГУР Кирила Буданова, який очікує накопичення критичного обсягу проблем в Росії не раніше літа 2025 року, який стане найбільш дошкульним на початку 2026 року.

Відтак виникає запитання – навіщо “бігти попереду потяга” в найближчі 3 місяці, якщо логічним рішенням буде підтримувати оборону України до того часу, коли виснаження російської армії та економіки досягне точки неповернення, і перейти до активних дій вже після того, як ворог сточить свої сили та не зможе їх відновлювати через економічні та соціальні проблеми.

З усім переліченим особливо важливим є і те, кому Володимир Зеленський представлятиме свій “план перемоги”. 

США безумовно є ключовим воєнним партнером України, однак каденція президента Байдена завершується і він мусить зважати на те, як його дії вплинуть на кампанію кандидатки від Демократичної партії Камали Гарріс. Яка ще має завоювати голоси американців, щоб здобути посаду президента. І саме проблеми американських виборців є ключовими для них на найближчі “1-3 місяці”, а зовсім не побажання Володимира Зеленського та потреби України. Власне, Трамп уже продемонстрував це, відмовившись зустрічатися з Зеленським, попередньо звинувативши президента України в тому, що він після кожної поїздки до США забирає з собою по $60 мільярдів.

Ігнорування решти союзників, особливо лідерів ЄС, може виглядати доволі образливим для них, адже саме на ЄС ляже основний тягар підтримки України у разі перемоги Трампа – на додаток до того обсягу фінансової та воєнної допомоги, які вже надаються Україні та анонсовані на майбутнє. Виходить, США для президента України є більш важливими ніж Франція та Швеція, у яких ми просимо бойові літаки, ніж Німеччина, у якої ми просимо артилерію та ППО, ніж решта країн Європи, які у відсотковому вимірі до розмірів власних бюджетів допомагають значно більше, ніж США?

Демонстративне нехтування форматом “коаліції Рамштайн” на користь ексклюзивного показу “плану перемоги” для президента та кандидатів у президенти США, скоріше стане ведмежою послугою з боку Володимира Зеленського для України, ніж пришвидшить нашу перемогу.

Що ж до інших світових гравців, як поодиноких, на кшталт Індії, Китаю чи Туреччини, так і поєднаних спільними інтересами, на кшталт країн Африки, то з “плану перемоги” Зеленського незрозуміло найголовніше – навіщо це їм? 

Сталий мир в Україні? В Індії роками триває територіальний конфлікт з Пакистаном, і що? Відновлення міжнародного права? Китай вважає Тайвань своєю територією (як і кілька спірних островів Південнокитайського моря) і знає, що його претензії не підтримуються рештою світу – то навіщо йому поновлювати небезпечний прецедент силового приборкання агресора коаліцією союзників? Покарання воєнних злочинців? Етнічні конфлікти, різанина через ресурси та масові злочини є буденністю для багатьох країн Африки, що їм до того, що в Україні помирають люди? Для них мають значення стабільні поставки недорогого зерна, без якого почнеться голод, а хто його поставлятиме – яка їм різниця?.

Що з цим всім робити?

Президенту і його команді – усвідомити, що партнери допомагають не їм, а українському народу, не завдяки безумовно талановитим промовам Володимира Зеленського, а через жах від Бучі, Херсона, Ізюма та Маріуполя. А також з власних інтересів. І чим далі від Бучі та Маріуполя, тим важливішими є власні інтереси союзників для їхньої готовності допомагати. 

Тому треба говорити не про “план перемоги Зеленського”, а про план перемоги Байдена, Гарріс, Трампа, Шольца, Макрона, Стармера, Моді, Ердогана. Про інтереси американського, німецького, французького, британського, індійського, турецького бізнесу та платників податків. Тоді Володимира Зеленського охоче слухатимуть в кожній зі столиць та самі пропонуватимуть сучасну зброю, боєприпаси, гроші  та політичну підтримку. Представлятимуть Україну власним партнерам як надійного союзника, який дбає про спільну вигоду, а не власні інтереси ціною інтересів інших, як це робить Росія.

Якщо ж продовжити політику публічних претензій та звинувачень партнерів, то президента України сприйматимуть не як лідера країни, яка на фронтирі вільного світу чинить опір сильнішому агресору, а як людину, яка має звичку позичати гроші і забувати про це. Відповідно сприйматимуть і Україну, яка комунікує зі світом через обраних українцями політиків.

Таке розуміння у 2022 році, замість сподівань перемогти “за 2-3 тижні” чи “до Нового року”, дало б змогу уникнути тих очевидних проблем, які існують сьогодні – провалу мобілізації, виснаження армії, яка воює третій рік без відпочинку, внутрішніх конфліктів, породжених засліпленням від жадібності та вседозволеності. 

У 2024 році ще не пізно перейти від спроб сподобатись цивільним, купити військових та звинувачувати союзників у небажанні розв’язати всі проблеми української влади замість української влади – до ухвалення рішень, які дуже погано вплинуть на політичний рейтинг (поразка у війні його теж не поліпшить), зате позитивно вплинуть на спроможність України продовжувати війну та повертати самодостатність. У 2025 такої можливості вже може не бути, адже криза наростає не лише в Росії.

Тому хочеться, звісно, побажати президенту України удачі на зустрічі з президентом США, попри всі логічні доводи. Але й нагадати, що окрім плану перемоги Зеленського існує ще й “план Путіна”, який зараз втілюється не в деклараціях, а в пожиранні української землі.