Коли королі мовчать…

Іспанська хорта, гальго — одна з найдавніших іспанських порід хортів, виведена для полювання по-зрячому. Порода, що століттями була відданим супутником іспанської аристократії, сьогодні переживає не найкращі свої часи.

1 лютого, а також упродовж усього місяця, люди в різних країнах світу виходять на протести, аби стати голосом мовчазних гальго. Цей рух роками обʼєднує не лише любителів хортів, а і всіх небайдужих людей. 

За оцінками зоозахисних організацій, тисячі, а подекуди й десятки тисяч молодих собак щороку стають непотрібними мисливцям-гальгольєро. Частину з них власники привозять до притулків самостійно, інколи навіть із паспортами. Декого волонтери підбирають на вулицях. Деякі зустрічають свою смерть в оливкових гаях Іберійського півострова.

Таке ставлення до собак у ЄС у 2026 році здається нонсенсом, але поки залишається реальністю. Попри зміни в законодавстві у 2023, мисливські собаки в Іспанії й досі мають суттєво менший рівень правового захисту, ніж домашні. З нього виходить, що смерть домашнього пуделя несе за собою до 3-х років увʼязнення, згідно кримінального кодексу Іспанії, а вбиство мисливського гальго — нічого. Це створює велику шпарину для безвідповідальності власників і недобросовісних мисливців. У 2023 році у Іспанії стався випадок, коли за смерть гальго від голоду чоловіку присудили 18-місяців позбавлення волі. Але це стало можливим лише через відсутність у нього мисливської ліцензії. 

Чи так було завжди? Зовсім ні. У середньовічних іспанських фуеро, зокрема у Fuero de Zorita de los Canes, існувала відповідальність за крадіжку або вбивство мисливських собак. Гальго завжди були супутниками монархів багатьох країн, їх дарували для встановлення дипломатичних контактів. Це справжня королівська собака, що і відчувається у її погляді та характері. 

Перелом у ставленні до гальго почався наприкінці ХІХ століття й різко загострився у ХХ — під час громадянської війни в Іспанії та десятиліть диктатури Франко. Хорти перестали бути аристократичними улюбленцями й дедалі більше сприймалися як інструмент для виживання. Собака викликав менше сентиментів, бо мав суто практичне призначення, щось на кшталт рушниці або вудочки.

Апогеєм цієї цинічної меркантильності можна назвати період з 1980-х до 2000-х років. Із початку XXI століття починають формуватися спеціалізовані притулки для гальго, проблема стає більш видимою, а в собак з’являється голос — зокрема й на міжнародному рівні. Першою такою організацією, яка займалася виключно цим питанням прийнято вважати Greyhounds in Nood, що почала свою діяльність у 1996 році. Називати проблему гальго “модною” для “прогресивної молоді” у корені невірно, бо активізм існує вже три десятиліття і лише стабільно набирає оберти. 

Мережею шириться думка, що ці дані застарілі, що гальго вже 10–15 років ніхто не вішає, а мисливці власники руками масово доставляють собак до притулків. Частково це правда: більше власників справді самостійно здають собак, деяких навіть з паспортами. Але проблема не зникла. У притулках щороку опиняється багато скалічених тварин, з вирваними наживу чіпами та відрізаними вухами з клеймом, щоб унеможливити ідентифікацію та зберегти репутацію, лишиться у таборі “хороших”. Більшість гальго, яких я знаю, мають на тілі значні шрами й виглядають старшими за свій вік.

6 років назад у виданні The Guardian вийшла красномовна стаття “Galgos: how rescue greyhounds became fashionable in Barcelona”. (Гальго: як грейхаунди з притулку стали модними у Барселоні). У ній йдеться про досвід різних людей у адопції іспанського хорта. Всі сходяться в одному — це неймовірно лагідна та віддана порода собак, що часто знаходиться у полоні людської жорстокості. 

У тому ж 2018 році вийшов документальний фільм “Yo Galgo”, де були почуті обидва боки: і мисливці, і волонтери. 

https://youtu.be/0KF_HXXgb5E?si=Ap6waiXqYUpmOojt 

В Україні практики адопції гальго майже немає серед відсутність фондів-посередників та попиту на таких собак, однак українці по всьому світу активно долучаються до підтримки та порятунку собак цієї породи. Я поговорила з Дарією — українкою, яка живе в Нідерландах, — про її досвід адопції двох собак з Іспанії.

“Ми маємо двох гальго з Іспанії, кобеля Джошуа (або Джошика), йому буде 6 років в травні, і суку Марселін (або Марсі), якій буде 4 роки в квітні. 

Більшість іспанських притулків для гальго не віддає собак напряму людям, а співпрацює з благодійними організаціями в різних країнах Європи. Так Джошика ми забирали з притулку Scooby, але спілкування було виключно з голландською організацією GINN (Galgo in Nood Nederland — А.К.) , які вже є координаційною ланкою між притулком і майбутніми власниками. 

(Джошик і Марсі у притулку(4 та 2 роки))

Спочатку ми планували бути тільки фостерами. Іспанські собаки дуже часто живуть на фермах в сараях, і дуже погано пристосовані до життя в місті, тому притулки і благодійні організації намагаються якомога скоріше помістити їх в будинок до людей, щоб почати адаптацію, а вже паралельно з цим шукають власників.

Собаки часто не вміють ходити по сходах, не знають шум пральної машини, чи кавоварки, лякаються ліфту. Тому ми думали що ми будемо таким перевалочним пунктом де ми навчимо його що люди це не страшно, що жити в місті може бути цікаво і приємно, і далі вже йому будуть шукати постійну родину. 

Десь через 2 хвилини після того як ми його отримали, я зрозуміла що цей пес нікуди далі не їде. Просто це наш пес, і все. Він в перший день ліг зі мною на диван і поклав на мене голову, і що вже я могла зробити. 

Із важкого для нього в адаптації були машини і велика кількість людей – якщо ми йшли з ним на дуже шумній і активній вулиці, то він трясся як листочок, не вивозив це взагалі. І досі, через 2 роки, коли дуже багато людей довкола, йому некомфортно і він лякається. Це дуже ніжний пес, більше всього на світі він любить щоб його цілували — от прям в ніс і морду, підставляє, обожнює тактильний контакт.

(Джошик і Марсі вдома (6 та 4 роки))

Через рік з ним ми поняли що хочемо ще собаку, я мріяла про чорну собаку і ми побачили новий “завоз” в аккаунті Galgo del Sol — це один із самих відомих притулків. Ми одразу написали, що хочемо забрати саме її. І притулок дав нам контакти координатора для нашого регіону. Марсі ми забирали через бельгійський фонд All4Dogs, разом із нею вони привезли в Бельгію ще 15 собак — вони поїхали в Нідерланди, Францію, хтось лишився в Бельгії. 

Вона зовсім інша по характеру, нічого не боїться, включаючи феєрверки, людей, великих псів, хоче з усіма дружити і бавитись. Але коли тільки приїхала до нас, то вона не розуміла мʼякі поверхні – не могла на дивані стояти, тряслась вся, навіть плед на підлозі їй був не зовсім комфортний. Тобто я підозрюю що собака не супер звикла жити в комфорті. 

Обидва приїхали дуже худі, з дуже сухою шкірою — це взагалі їхня часта проблема, але з обох просто сипалась лупа, це пройшло через пару місяців нормального харчування і пару хороших прийомів ванни з заспокійливим кондиціонером”. 

Про цю проблему варто говорити голосно. Саме тому щороку 1 лютого в різних містах Європи відбувається так званий гальго-марш. У ньому беруть участь не лише гальго з притулків, що вже знайшли сім’ю, а й собаки всіх порід разом зі своїми власниками — як знак солідарності. Поки існують переповнені притулки, поки собак пачками викидають на вулиці, ми маємо про це говорити.

У тексті використано інформацію зі звіту для реєстрації в Атласі нематеріальної спадщини Андалузії «Полювання на зайця з хортами в Андалузії», підготовленого за участі FIUS, дані зоозахисних організацій, а також особисті спостереження авторки.

Фотографії проекту Мартіна Асборна “Where Hunting Dogs Rest” (Де відпочивають мисливські собаки).

• жорстокість,
• Іспанія,
• порода,
• собаки,
• хорти