Краматорськ. Місто, що звикає до війни
На центральній вулиці Краматорська — мирна картинка. Люди виходять з магазинів, діти з рюкзаками, кілька собак на повідку. Усе, як у звичайному місті. Якби не відлуння вибухів за горизонтом. Тривожна тиша, яка часом накриває весь простір.
Краматорськ — одна з останніх великих агломерацій Донеччини, що лишається під контролем України. І вже давно — у зоні постійної загрози. У місті живуть десятки тисяч людей, які залишилися після масових евакуацій, або повернулися — з різних причин. За оцінками місцевої влади, тут нині мешкає від 60 до 80 тисяч осіб. Серед них — понад дві тисячі дітей, зокрема й 380 дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування.
“Ми просто звикли”
Андрій, місцевий житель, зустрічає нас біля багатоповерхівки у старому районі міста. Він говорить коротко, але щиро:
“Я звик до обстрілів. Спочатку було страшно, але зараз притупився страх. Тільки перші два-три місяці ми спускалися в укриття, потім — ні”
Війна тут — не сенсація і не катастрофа, а буденність. Вона не зупиняє людей від походу в магазин чи прогулянки з дитиною, а просто змінює правила. Люди стали уважнішими, обережнішими, але не менш рішучими.
“Дитина прокидається від дронів”
Анна живе у Краматорську з донькою та чоловіком. За її словами, страх за дитину — головна причина, чому вона почала думати про переїзд.
“Мене тримає робота, але вже планую виїзд. Бо фронт дуже близько. До війни вже звикли, але боїмося дронів. Донька прокидається, боїться. Одного тижня було дуже гучно. Це було страшно — воно гуде прямо над будинком, і ти не розумієш, куди впаде наступний дрон”
Така дилема — типова. Люди, особливо молоді родини з дітьми, зазнають сильного психологічного тиску. Вони ніби балансують на межі — між життям і ризиком. Залишитися чи поїхати — це не просто логістика. Це вибір між минулим і майбутнім.
“Якщо буде як у Бахмуті — тоді поїдемо”
Тетяна живе на околиці Краматорська, в районі, що часто зазнає обстрілів. Вона не збирається виїжджати поки ситуація не стане зовсім критичною.
“Ми тут звикли жити. Нас все влаштовує. Продукти є, вода, інтернет — усе є. Страшно, звичайно, коли вибухи. Але зараз всюди страшно. Безпечних місць немає. Якщо буде як у Бахмуті чи Мар’їнці — тоді будемо виїжджати”.
Її позиція — дуже поширена. Люди тримаються за кожну звичну деталь, за кожну рутину. Бо ця рутина — доказ, що вони ще живі, що місто ще стоїть, що війна ще не перемогла.
Діти у прицілі війни
Найбільше тривоги викликає те, що в місті досі перебуває понад 2 тисячі дітей. Це — катастрофічна цифра для прифронтової зони, де щотижня надходять новини про нові руйнування, нові поранення й загибель цивільних. Часто — саме в житлових будинках. Прильоти бувають уночі, вранці, вдень — без попередження.
За словами місцевих жителів, більшість батьків не хочуть евакуюватися. Хтось не має ресурсів, хтось — надії. Дехто боїться кидати дім, бо не вірить, що зможе знайти інший.
Місцева влада й правоохоронці закликають до евакуації неповнолітніх, однак більшість родин поки не реагує. Люди не вірять у повторення сценарію Бахмута чи Авдіївки, хоча лінія фронту — вже зовсім поруч.
Краматорськ сьогодні
Місто живе. Тут працюють магазини, комунальні служби, курсує транспорт. Люди йдуть на роботу, гуляють з дітьми парками, обговорюють новини у кав’ярнях. Але за цим — постійна настороженість.
Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — ще рік тому вони вважалися умовно безпечними. Тепер це міста, де щодня можна “зловити” уламок ракети або дрона. Краматорськ — не виняток. Просто він ще тримається.
Усім зрозуміло, що ситуація може змінитися в будь-який момент. Але це не ламає людей. Їхнє життя — це тихий опір. Це не гасла, не патетика. Це — прання білизни, годування дітей, обговорення цін і пакування тривожної валізи — про всяк випадок.
Писати про вибори під час триденних вимкнень світла і тепла – викликає доволі сюрреалістичні відчуття. Майже як у жарті про те, як хтось відкладав пів року на Ferrari, але зірвався і витратив усе на снікерс. Втім, ідеї, які пропонують народні депутати для перших повоєнних виборів в Україні – є не менш сюрреалістичними.
Після блискавичного і успішного рейду американських військових на Венесуелу, в результаті якого її невизнанний президент був заарештований і доправлений до США для суду за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з організованою наркозлочинністю, думки спостерігачів розділились на тих, хто захоплюється здатністю США проводити такі операції проти диктаторів і тих, хто порівнює ці дії з вторгненням Росії в Україну.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.