Краматорськ. Місто, що звикає до війни
На центральній вулиці Краматорська — мирна картинка. Люди виходять з магазинів, діти з рюкзаками, кілька собак на повідку. Усе, як у звичайному місті. Якби не відлуння вибухів за горизонтом. Тривожна тиша, яка часом накриває весь простір.
Краматорськ — одна з останніх великих агломерацій Донеччини, що лишається під контролем України. І вже давно — у зоні постійної загрози. У місті живуть десятки тисяч людей, які залишилися після масових евакуацій, або повернулися — з різних причин. За оцінками місцевої влади, тут нині мешкає від 60 до 80 тисяч осіб. Серед них — понад дві тисячі дітей, зокрема й 380 дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування.
“Ми просто звикли”
Андрій, місцевий житель, зустрічає нас біля багатоповерхівки у старому районі міста. Він говорить коротко, але щиро:
“Я звик до обстрілів. Спочатку було страшно, але зараз притупився страх. Тільки перші два-три місяці ми спускалися в укриття, потім — ні”
Війна тут — не сенсація і не катастрофа, а буденність. Вона не зупиняє людей від походу в магазин чи прогулянки з дитиною, а просто змінює правила. Люди стали уважнішими, обережнішими, але не менш рішучими.
“Дитина прокидається від дронів”
Анна живе у Краматорську з донькою та чоловіком. За її словами, страх за дитину — головна причина, чому вона почала думати про переїзд.
“Мене тримає робота, але вже планую виїзд. Бо фронт дуже близько. До війни вже звикли, але боїмося дронів. Донька прокидається, боїться. Одного тижня було дуже гучно. Це було страшно — воно гуде прямо над будинком, і ти не розумієш, куди впаде наступний дрон”
Така дилема — типова. Люди, особливо молоді родини з дітьми, зазнають сильного психологічного тиску. Вони ніби балансують на межі — між життям і ризиком. Залишитися чи поїхати — це не просто логістика. Це вибір між минулим і майбутнім.
“Якщо буде як у Бахмуті — тоді поїдемо”
Тетяна живе на околиці Краматорська, в районі, що часто зазнає обстрілів. Вона не збирається виїжджати поки ситуація не стане зовсім критичною.
“Ми тут звикли жити. Нас все влаштовує. Продукти є, вода, інтернет — усе є. Страшно, звичайно, коли вибухи. Але зараз всюди страшно. Безпечних місць немає. Якщо буде як у Бахмуті чи Мар’їнці — тоді будемо виїжджати”.
Її позиція — дуже поширена. Люди тримаються за кожну звичну деталь, за кожну рутину. Бо ця рутина — доказ, що вони ще живі, що місто ще стоїть, що війна ще не перемогла.
Діти у прицілі війни
Найбільше тривоги викликає те, що в місті досі перебуває понад 2 тисячі дітей. Це — катастрофічна цифра для прифронтової зони, де щотижня надходять новини про нові руйнування, нові поранення й загибель цивільних. Часто — саме в житлових будинках. Прильоти бувають уночі, вранці, вдень — без попередження.
За словами місцевих жителів, більшість батьків не хочуть евакуюватися. Хтось не має ресурсів, хтось — надії. Дехто боїться кидати дім, бо не вірить, що зможе знайти інший.
Місцева влада й правоохоронці закликають до евакуації неповнолітніх, однак більшість родин поки не реагує. Люди не вірять у повторення сценарію Бахмута чи Авдіївки, хоча лінія фронту — вже зовсім поруч.
Краматорськ сьогодні
Місто живе. Тут працюють магазини, комунальні служби, курсує транспорт. Люди йдуть на роботу, гуляють з дітьми парками, обговорюють новини у кав’ярнях. Але за цим — постійна настороженість.
Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — ще рік тому вони вважалися умовно безпечними. Тепер це міста, де щодня можна “зловити” уламок ракети або дрона. Краматорськ — не виняток. Просто він ще тримається.
Усім зрозуміло, що ситуація може змінитися в будь-який момент. Але це не ламає людей. Їхнє життя — це тихий опір. Це не гасла, не патетика. Це — прання білизни, годування дітей, обговорення цін і пакування тривожної валізи — про всяк випадок.
Кабінет Міністрів нарешті зробив те, про що говорили роками, — вніс до Верховної Ради законопроєкт №15112, який фактично скасовує пільговий режим ввезення товарів з інтернет-магазинів за кордоном. За планом, з 1 січня 2027 року кожна посилка від кросівок з Shein за 12 євро і навушників з AliExpress за 120 — обкладатиметься ПДВ у розмірі 20% від її вартості. Все заради додаткових 10 мільярдів гривень до державного бюджету і виконання вимог МВФ (спойлер: МВФ нічого такого не вимагає).
“Я розповім вам про Україну своєї мрії” – з цих слів починалася програма кандидата у президенти Володимира Зеленського. Сім років тому на демократичних і цілком чесних виборах стало відомо, що українці безпрецедентною більшістю обрали Володимира Зеленського шостим президентом. Молодий, харизматичний і надпопулярний, він асоціювався з гумором, святковими шоу та популістично-казковим образом Василя Голобородька із серіалу “Слуга народу”.
Недавня заява Володимира Зеленського про те, що народні депутати мають працювати або в парламенті, або на фронті, зафіксувала очевидне – орієнтована на президента і його рейтинг конструкція владної команди остаточно розвалилась і вже замало окрику з Банкової, щоб нардепи почали голосувати за все, що в зал кине уряд чи ОП. Традиційно для себе, Зеленський вирішив погрожувати, а не розбиратись у проблемі, Проте, з погрозами є один неприємний нюанс – вони працюють лише тоді, коли адресат вірить у можливість їхнього здійснення. А це не той випадок.
Радянська та пострадянська розважальна культура перетворила 8 березня на свято весни та краси. “Молчи, женщина, твой день 8 марта” – було одночасно жартом і реальністю. Після відновлення Україною незалежності зі сцен того ж “95 кварталу” лунало те саме і часто лунає досі.
Вчора я написала статтю про те, як українська влада не зважала на попередження про повномасштабну війну з боку США та Британії і не підготувала військових та цивільних до неї.