«Музика на війні – це зброя»: Тарас Столяр про службу з бандурою на передовій

У сучасній війні культурний фронт стає не менш важливим за бойовий. Музика і мистецтво допомагають військовим переживати найскладніші моменти, відновлювати сили і зберігати людяність попри жахіття війни. Культурний десант – це мобільні творчі групи, які несуть цю підтримку прямо на передову, створюючи особливий простір відновлення і спротиву через мистецтво.

Букви поспілкувалися з Тарасом Столяром – бандуристом і військовим, який від початку повномасштабної війни поєднав службу зі своєю музичною місією. З першого дня повномасштабного вторгнення Тарас приєднався до ТРО, пізніше опанував професію оператора БПЛА. У нашій розмові він розповів, як інструментальна музика допомагає бійцям повертатися до себе, чому гра на бандурі стала для нього формою служби, а не просто ремеслом, і як артист і воїн живуть у ньому паралельно, підтримуючи один одного у найважчі часи.

– Яка ваша роль у Культурному десанті? Чим саме займається?
– Я бандурист у складі Культурного десанту від листопада 2023 року. Від самого початку моєї участі в проєкті я займаюся різними завданнями: виступаю в реабілітаційних центрах, лікарнях, навчальних закладах.

Але останнім часом фокус роботи помітно змінився, оскільки ми стали значно активніше залучені до культурної дипломатії. Мали поїздки за кордон, а також продовжуємо працювати в Україні в цьому ж напрямі.

Зустрічаємось з представниками іноземних посольств, консульств, бізнесу як українського, так і міжнародного. Розповідаємо, як працювали за кордоном, і намагаємось організовувати подібні заходи тут, бо люди потребують цієї інформації, ми вважаємо її важливою.

Під час таких подій я граю на бандурі, розповідаю про сам інструмент, про його значення як у культурному контексті, так і в історії українського спротиву, який триває вже століттями.

У США ми давали концерт вдома у Шона Пена. Там були голлівудські зірки і відомі рок-музиканти, зокрема Стінг. Йому сподобалась бандура, він цікавився як вона влаштована, як сконструйована, погодився заспівати під неї. Я дуже ціную його творчість, тому розхвилювався, і в якийсь момент навіть не зрозумів, де знаходжусь, і зупинився. Стінг підійшов до мене, поплескав по плечу і сказав: “Все гаразд, зробимо”. І вже з другого дубля ми записали з ним Shape of my heart. Потім з’явилося відео, яке стало вірусним.

Джерело: Культурний десант

– Ваша участь у Культурному десанті – це більше місія чи форма служби, але іншими засобами?
– Грати на бандурі – це моя місія на все життя. Це не просто інструмент, яким володієш, щоб заробляти й жити з музики. Навіть у мирний час це завжди була певна форма пропаганди, бо ми поширювали українську культуру і всередині країни, і за кордоном.

З початку служби в армії я намагався бути максимально корисним: вчився, опановував тактику, технології, допомагав побратимам. Але з часом зрозумів, що мої музичні навички також можуть бути ефективними, навіть у військових умовах. Бо ця війна не просто зіткнення армій. Ми дуже залежні від підтримки партнерів, від того, як світ нас бачить і що про нас думає.

Усе це і є частиною інформаційного фронту. І ми маємо не лише оборонятись, а й активно протидіяти ворожій пропаганді. Тому для мене це і служба, і місія. Так, я отримую задоволення від того, що роблю. Я цим займаюсь усе життя, але зараз це не про насолоду після гарного концерту. Сьогодні ця історія більше про вплив, про боротьбу та про спільну справу.

– Минулого разу ми спілкувалися із Миколаєм Сергею, і він сказав, що музика має дуже сильний вплив на військових. Як ви думаєте, чому це так? Ви бачите реакції бійців – що саме в музиці на них впливає?

– Як сказав Миколай, для музиканта музика – це мова. Я її буквально розумію. Але загалом музика впливає на підсвідомість. Особливо інструментальна, коли немає слів, кожен створює в уяві свої образи, виходячи з власного досвіду. Двоє людей можуть слухати одне й те саме, але сприймати абсолютно по-різному.

Варто розуміти, що у військових зовсім інша чутливість. Війна – це не лише бойові дії, це ще й страшна рутина. Навіть на передку, коли є бойові зіткнення або, навпаки, відведення, все одно це побут, що точиться з дня в день. І коли ця рутина для багатьох триває четвертий рік, поява Культурного десанту – це ковток свіжого повітря.

Джерело: Культурний десант

Ми виступали в дуже важких підрозділах. Люди були у важкому стані, і, чесно кажучи, самі не очікували, що їм зараз до цього. Якби їм дали вибір, то, можливо, вони б не захотіли концерт. Проте Культурний десант – це не концерт у звичному сенсі. І коли вони занурюються в музику, щось у них змінюється, це видно.

Часто командири потім самі дають фідбек за тиждень або два. Кажуть, що це допомогло і запрошують нас ще раз, бо бачать, що у нових бійців ті самі нелегкі стани, і знають, що музика працює. Не на рівні підрозділу, а на рівні конкретної людини.

Психолог не встигне поговорити з кожним, а музика впливає одразу на всіх. Чи їх троє, чи п’ятдесят – кожен поринає в себе, і всередині щось звільняється. Це повертає людину до чогось справжнього, природного. Насправді те, що відбувається на фронті, не має нічого спільного з нормальним життям. І хоча б на кілька хвилин повернутися в себе, згадати рідне, побути подумки з близькими чи навіть у спогадах з дитинства – це дуже важливо.

У війську ти постійно в колективі, який не обирав. І добре, якщо це люди “душа в душу”, але так буває не завжди. А тут є можливість побути з собою, просто розслабитися. І ти відновлюєшся.

Я сам не слухав музику, коли був на бойових, навіть телефон не вмикав. Але жива музика працює зовсім інакше. І ми розуміємо, що граємо не аби що. Ми приїжджаємо й відчуваємо, що саме цим людям зараз потрібно почути.

– Ви кажете, що не хотіли слухати музику, коли були на бойових. Чи був внутрішній переломний момент після приєднання до ЗСУ, коли ви відсунули музику й переключилися на зброю?

– Насправді це були обставини. Світ навколо змінився, і тоді взагалі не було часу думати про музику. Тим паче про те, щоб колись до неї повернутися.

Ми жили з розумінням, що люди довкола гинуть, і коли настане твоя черга – це лише питання часу. На позиціях між Бахмутом та Кліщіївкою ми були звичайною піхотою “на нулі”. Це було схоже на “морський бій”. Вибух в кількох десятках метрів від нас, і ми швидко біжимо, шукаючи нове укриття. І так кожні кілька хвилин. Але я навіть думати не хотів, що можу загинути. Відчуваєш страх, молишся Богу, просиш, аби він дав мені можливість врятуватися. Я знав, що вдома мене чекають дружина і діти, яким я потрібен.

Щодо повернення до музики як до роботи – це те, що я вмію робити. У мене є досвід, є вибір, я знаю як зробити краще, але я не чіплявся за це. Я намагався бути корисним на війні: став хорошим дронщиком, вчився працювати в команді, вивчав усе, що міг – радіозв’язок, електрику, механіку. Усе ковтав буквально.

Був на різних курсах, хотів бути максимально ефективним і змінити щось довкола себе і в цій війні також.

А потім зрозумів: здоров’я вже не те, що було на початку. І якщо я можу впливати на багатьох людей інакше – через музику, через культуру – можливо, це справді вартує того, щоб саме цим і займатися.

Джерело: Культурний десант

– У вас рідкісне поєднання артиста і воїна. Ви відчували або досі відчуваєте внутрішній конфлікт між цими іпостасями? Чи, навпаки, вони доповнюють одна одну?

– У мене були такі вчителі бандури, які завжди пояснювали, що означає бути бандуристом. Я колись хотів бути просто музикантом, але бандура дуже особливий інструмент. І в Україні бути просто бандуристом-музикантом у мене ніколи не виходило.

Навіть до війни, коли я 20 років грав у Національному академічному оркестрі народних інструментів і ми їздили по всій країні, після кожного концерту знаходились люди, які хотіли поговорити про бандуру і про те, наскільки вона інша, ніж вони уявляли. Дехто взагалі не знав, що це за інструмент, або чув, але ніколи не замислювався.

Ми постійно розповідали людям, що українська культура – це не щось архаїчне чи шароварне, а жива історія, яка поруч з нами. Це була щоденна робота. І, думаю, якби не війна, я б ще двадцять років міг їздити й далі розповідати людям про важливе і власне.

– Ви сказали, що зараз впливаєте на набагато ширшу аудиторію. Чи був момент, коли після виступу за кордоном ви бачили, як змінюється ставлення іноземців до України? Можливо, щось “перемикалося” прямо під час вашої гри?

– Так, ми завжди намагалися знайти аудиторію, яка не була готова до нас. Людей, які або під впливом пропаганди, або через відстань мали дуже туманне уявлення про війну в Україні і, відповідно, не розуміли, чому саме їхня країна має допомагати.

Саме такі слухачі давали найсильніший контраст. Ти бачиш людину, яка щойно зайшла і, здається, ось-ось встане й піде, але вона лишається. І коли я закінчую свою гру, передаю слово побратимам і посестрам, які розповідають свою правду, ми доносимо до цих людей суть. Ми руйнуємо уявлення, нав’язані російською пропагандою, яка дуже активна за кордоном, на жаль.

Ми даємо зрозуміти, що світ не такий уже й далекий, і 6 тисяч кілометрів не гарантують, що їх не зачепить щось подібне завтра. Іноді прямо бачиш, як у людей ніби відкриваються очі.

Я завжди починаю ці заходи з бандурою. І можу з упевненістю сказати, що теж причетний до того, що частина з них лишилась, вислухала, і, я певен, стала на наш бік.

– Як би ви мріяли, щоб звучала перша мирна пісня в Україні після перемоги? І де б ви хотіли її зіграти з бандурою?

– Звісно, хотів би зіграти її саме в Україні. А якою вона має бути? Світлою і дуже оптимістичною. Простою і водночас глибоко нашою, українською, такою, що підтримає всіх у момент великої радості. Це буде надзвичайно гарний день.

Мусимо тільки до нього дійти, дожити й доборотися.