«На завдання вийшло 24 бійці, а повернулося троє»: голова Об’єднання рідних зниклих 32 ОМБр

В умовах повномасштабної війни, активна фаза якої не припиняється, зникнення бійців на полі бою стають немов звичним явищем. У багатьох ситуаціях це є наслідком активних і непередбачуваних наступальних дій російських сил, коли українські військові, на жаль, опиняються у безвихідному становищі. Водночас трапляються й обставини, яких можна було уникнути. Йдеться про ті випадки, коли групи бійців повторно відправляють на позиції, де раніше вже фіксували масові зникнення або загибелі. 

У цьому матеріалі розповідаємо про те, якою, ймовірно, є ситуація щодо зникнень військових у 32-й окремій механізованій бригаді. Про це Букви поспілкувалися з Людмилою Бахмат, головою Об’єднання рідних зниклих по бригаді, а також дружиною оборонця, який нині має статус зниклого безвісти.

32-га окрема механізована бригада була сформована на початку 2023 року як сили, що збільшать контроль над позиціями, на які Збройним силам вдалось вийти наприкінці 2022 року. Так, бригада була залучена до бойових операцій на Луганщині, Харківщині, Сумщині й сьогодні – на Донеччині.

Чоловік Людмили, Олексій Бахмат, перебував у складі сил, що давали відсіч ворогу на Куп’янському напрямку. Власне, за словами Людмили, ще відтоді, з літа 2023 року, почались масові зникнення військових бригади, що тривають дотепер.

Більше про ситуацію, коли чоловік вже повертався із завдання, під час якого зникли його побратими, як близько їм доводилось дислокуватися до ворога, що врешті відомо про зникнення групи, у складі якої перебував Олексій, а також про те, що вказує на ймовірність полону більшості, і якими є цифри, які демонструють, що цифра зниклих лише зростає – Людмила розповіла в матеріалі для Букв.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Розпочнемо щодо самої 32-ї бригади. Як зазначено у відкритих джерелах, спочатку бригада мала саме утримувати позиції, які наші сили зайняли наприкінці 2022 року. Чи так це було насправді? Саме якщо говорити про досвід Вашого чоловіка. 

– Мій чоловік був призваний до лав Збройних сил України 20 вересня 2023 року. Після цього він місяць проходив службу на Чернігівщині, а згодом, разом із побратимами, був направлений на Куп’янський напрямок, у населений пункт Синьківка. Там їх одразу почали залучати безпосередньо до виконання бойових завдань. 

На перше таке завдання мій чоловік вийшов з чотирма побратимами, але повернувся лише один… Олексій самостійно вибрався з того місця через ліси. Інші наразі вважаються безвісти зниклими. Хоча Олексій стверджував, що побратими загинули, можливості перевірити це не було через безперервні мінометні обстріли, які унеможливлювали роботу евакуаційної групи. Хоча, до речі, саме їхнім завданням було винести тіло загиблого командира.

Згодом, після перенесених контузій, Олексію надали лише п’ять днів на відновлення, а вже 6-го грудня він вирушив на своє крайнє бойове завдання. На позиціях вони перебували 5 днів. Тоді були люті морози, хлопців не замінювали, хоча спочатку планувалося, що там вони пробудуть лише три дні… 

Фото: особистий архів Об’єднання

З 11 грудня 2023 року Олексій вважається безвісти зниклим. Однак нас, як родину, сповістили про це лише 15 грудня. Усі ці дні я думала, що у нього просто немає зв’язку. Спершу командир взводу навіть особисто запевняв мене, що “з вашим чоловіком усе добре, він на роботі”. Потім командир і побратими перестали виходити на зв’язок, і тоді ми вже почали хвилюватися.

15 грудня мені зателефонував представник нашого ТЦК і повідомив, що Олексій є безвісти зниклим. І ось з того моменту для нас почалася важка буденність і боротьба за будь-яку інформацію про нього. Але по сьогодні ми не маємо жодної інформації, крім наявного акту службового розслідування, де прописано, що “під час мінометного обстрілу, захищаючи батьківщину, вважається безвісти зниклим”. І, власне, те, що “після наступу росіян, на зв’язок не вийшов”.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Чи розповідав Олексій про те, в яких умовах вони перебували: тобто, чи добре облаштовані позиції, чи вистачає боєкомплекту, а також про те, наскільки близько дислокується ворог? Щоб розуміти ймовірні причини таких групових зникнень.

– Підготовка бійців була недосконалою. Їх, одразу після прибуття на передову, відправляли на надважкі бойові завдання. Військові майже не знали одне одного, що, до речі, значно ускладнило ситуацію, особливо вже при пошуках зниклих. Тоді, коли намагаєшся дізнатися про свого рідного бодай щось у чинних військових, а найчастіше чуєш лише: “це всі новенькі, ми не знаємо”. 

Щодо забезпечення, умов перебування, харчування, одягу чи загальної злагодженості бригади – тут все було добре. Але стосовно озброєння, як казав мій чоловік: “ми йдемо на кацапів з голими руками”. Їм видавали автомат, лопату, і відправляли на завдання. 

Також, 6 грудня, як і зазвичай, на завдання виходили не тільки бійці 32-ї бригади, а й 95-ї. Загалом, тієї ночі разом вийшло 24 військових. Першого разу їм навіть вдалося відбитися від росіян, які вели вогонь фактично впритул. Тобто, бійців відправляють на завдання туди, де за 5-10 метрів в окопах вже росіяни. Вони немов сусіди були між цими окопами.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Скажіть, чи до осені-зими 2023 року було щось відомо про такі групові зникнення бійців? Щоб хоча б зрозуміти, чи це відбувалось від початку участі бригади у бойових діях, чи лише на цьому напрямку.

– Перші бойові виходи бригади відбулися у 2023 році на Луганщині. Вже тоді почали фіксувати масові зникнення військових 32-ї бригади, які вирушали на завдання, але майже ніхто з них не повертався. У липні 2023 року було підтверджено лише п’ять випадків полону, однак доля більшості військових залишається невизначеною. Немає ані звісток, ані тіл, адже ці території все ще окуповані. Єдина надія – репатріація, тобто повернення тіл у випадку, якщо росіяни їх забрали. 

У жовтні, коли наша бригада вже перейшла до Куп’янського напрямку, також фіксувалися зникнення військових. Практично після кожного завдання були зниклі безвісти… Однак, січень став буквально “проклятим місяцем” – адже тоді зникало по 10-15 осіб на добу. 

Водночас, військова частина продовжує замовчувати обставини цих зникнень. Чуємо лише слова про те, що “ми нічого не знаємо, це війна”. Розумієте, ми готові прийняти той факт, що наша рідна людина загинула, але так само ми хочемо знати правду про обставини її загибелі. Це потрібно не лише нам, а й нашим нащадкам, щоб зберегти пам’ять і донести цю історію. 

– Ви казали, що в акті службового розслідування зазначено, що перед зникненням бійці потрапили під мінометний обстріл. Але, можливо, є інші свідчення побратимів, які вийшли із завдання?

– Розумієте, від побратимів, які тоді вийшли, ми чуємо, що вони не були зі зниклими, зокрема й з моїм чоловіком, в одному окопі. Вони перебували на іншій стороні, тому нічого не могли бачити. Є лише один прямий свідок, який був поруч, але він не готовий свідчити. Командування так само, на жаль, не виходить на зв’язок з рідними.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Скажіть, чи відомо, скільки приблизно військових зникло в ті дні? Як серед тих, хто тоді перебував разом з Олексієм, так, можливо, з інших груп. І чи серед цієї кількості були підтверджені випадки полону?

– Офіційно тоді зникло 3 людини, але на завдання вирушило 24, і ось з них повернулося лише троє. Тобто, є ще 18 осіб, про яких наразі нічого невідомо. Бо, на жаль, знаємо, що є такі ситуації, коли рідних або зовсім немає, або це літні батьки, що ускладнює їхній пошук. Військова частина нам офіційно не повідомляє, хто ще зник. 

Також, один з побратимів, який тоді вийшов, хоча й нічого не бачив, але каже, що того дня був полон. Росіяни наступали і брали полонених. Нам ще відомо про одного загиблого під час того завдання. Це Сергій Дацюк, чиє тіло було евакуйовано з поля бою і тривалий час перебувало у Чугуївському морзі. Тіло було цілком опізнане, попри те, що офіційно нам кажуть про мінометні обстріли та скиди КАБів, які могли б дуже понівечити тіла. Батьки Сергія до останнього вірили, що це схожа на нього людина, але після збігу ДНК все підтвердилось. Загалом, з моменту зникнення до його поховання минуло 10 місяців.

– На жаль, через те, що статус “безвісти зниклий” не врегульований на державному рівні, родичі часто не знають, куди звертатися після отримання сповіщення. Як це було у вашому випадку? Чи допомагали вам військова частина або представники бригади на цьому етапі?

– Військова частина, на жаль, у цьому не допоможе. У моєму випадку, на щастя, коли я звернулась до нашого ТЦК, зі мною дійсно ввічливо поводились і чітко роз’яснили, якими мають бути мої перші кроки і куди саме я повинна звертатися. Коли я далі звернулась до карного розшуку, мене так само проінструктували, і мене записали до конкретного слідчого. І вже тоді слідчий самостійно зв’язався зі мною стосовно здачі ДНК. Тобто, все було чітко, і я не втратила такого важливого часу.

Фото: особистий архів Об’єднання

Також, саме в ТЦК рідним мають надати дорожню карту, розроблену Координаційним штабом. Там послідовно описано, в які інстанції потрібно подавати заяви, де заповнювати анкети й таке інше. Але, на жаль, не кожен ТЦК цим займається. Ще цікаво, що військова частина, коли до них звертаються родини, які щойно отримали сповіщення, надає їм контакти координаторів Об’єднань родин зниклих. Хоча ми такі ж рідні зниклих військових…

– В моєму розумінні, коли боєць зникає, керівництво бригади чи роти, до якої він належить, має перевірити місце зникнення. Для цього, аби не наражати інших бійців на небезпеку, можна організувати пошукову операцію за допомогою дронів. Чи було щось подібне?

– Щодо аеророзвідки, яка повинна постійно працювати в зоні бойових дій. У жодному акті службового розслідування, яке отримують рідні, не вказано конкретних результатів її роботи. Лише зазначено: “була аеророзвідка, тіл не виявлено”. Але якщо військові масово зникають, виникає питання: де ж тіла? Це змушує робити припущення, що військова частина не надає нам всієї інформації. 

Взагалі, евакуація з нашого напрямку відбулася наприкінці грудня – на початку січня 2024 року, і її здійснювали безпосередньо бійці 95-ї бригади. Однак відтоді жодних збігів ДНК по військових саме нашої бригади немає.

Фото: особистий архів Об’єднання

– На власному шляху пошуку свого чоловіка, які основні труднощі врешті привели до рішення об’єднатися з іншими рідними безвісти зниклих? Адже, наскільки я розумію, діяти поодинці в такій ситуації, ймовірно, не дасть бажаного результату.

– Коли я тільки-но потрапила до нашого Об’єднання, нас було близько 200 осіб. І, здебільшого, це були дружини чинних військових. І ось це якраз припало на грудень-січень 2024 року, коли тривали ці масові зникнення, зокрема у Синьківці. Тож ми почали активно шукати та додавати рідних військових 32-ї бригади. Наша спільнота поділена на різні ланки: є пошук інформації, допомога в питаннях законодавства, просто спілкування між нами, допомога чинним військовим, а також є місце для особистих історій, де кожен ділиться своїми переживаннями.

Вперше ми, напевно, згуртувались тоді, коли в березні 2024 року вийшли на мирну акцію в Києві, на Хрещатику. Організовували акцію рідні бійців іншої бригади, але ми також приєдналися до них, адже наш біль однаковий. Тоді ж ми всі нарешті познайомились і стали дійсно дружньою командою. Більшість знайшли рідних побратимів їхнього близького.

Влітку 2024 року відбулась перша акція, організована вже нами. Ми залучили наших артистів, пресу та інших небайдужих діячів. Тоді ми вже відчули, що не можемо зупинятися. Зауважу, що всі акції були цілком мирними. Ми не є проти влади – наша мета, щоб звичайні громадяни, міжнародні організації та партнери почули про проблему безвісти зниклих. Ми розуміємо, що Україна не може вплинути на рішення росіян, але міжнародні організації можуть сприяти репатріації та обміну полоненими.

Ми теж часто допомагаємо нашим чинним військовим, відкриваємо збори і, загалом, спільнотою рідних їх і закриваємо. Це вже наша маленька згуртована сім’я, яка допомагає тобі проживати твій особистий досвід. Бо колеги тебе не розуміють, а родичі, можливо, розуміють, але не цілком, бо вони цього не відчували… А тут ми разом, ми однодумці і ті люди, які розділяють біль кожної.

Фото: особистий архів Об’єднання

На минулих вихідних в Полтаві була акція, до якої долучалися рідні різних бригад. І була така чуттєва ситуація: прийшов молодий хлопчина, каже: “А можна я з вами буду стояти? Я побачив в соціальних мережах, що всі охочі можуть приходити, тож теж хочу вас підтримати”. І ось цей хлопчина вистояв з нашими прапорами бригади та плакатами три години, попри мороз. А ще наостанок сказав, що завжди готовий нас підтримати. Це, напевно, і є свідчення того, що нас чують і бачать.

Але так само ми неодноразово відчували нерозуміння стосовно наших акцій, ніби “Ви не туди йдете. Це потрібно йти під міську раду” й таке інше. Під нашими відео теж багато коментарів про те, що немає сенсу закликати до чогось людей, і треба напряму йти до влади. Але, насправді, не все від влади і залежить… В такі моменти я обираю виважено пояснювати людям, що насправді значить статус безвісти зниклого. Бо дійсно не всі розуміють шлях, який нам доводиться проходити, аби бути видимими.

Фото: особистий архів Об’єднання

Якщо говорити про те, аби нас помітили на державному рівні, ми хотіли б лише того, аби була вірогідність переглянути деякі законодавчі акти, котрі діють в нашій країні. Це ті самі закони щодо встановлення безвісти зниклих померлими, якщо минає три роки і, відповідно, родина позбавляється тієї одноразової допомоги. Є насправді чимало нюансів, які йдуть не на користь родинам. 

При статусі “безвісти зниклого”, родина такого захисника отримує грошове забезпечення військового. Проте, також є пільги на оплату комунальних послуг при отриманні “сірого посвідчення” по безвісти зниклих. І ось коли родина оформлює дане посвідчення, грошове забезпечення військового у неї анулюється. Тобто, це вже певні суперечності. 

Так само, наприклад, на рівні законодавства немає такого, щоб командування несло відповідальність за власні накази, які спричиняють масові зникнення або численні загибелі бійців. Це те, що варте уваги вже зараз.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Якщо не помиляюсь, наразі 32-га бригада продовжує тримати оборону вже на Торецькому напрямку. Чи дотепер зростає кількість родичів, які долучаються до Вашого об’єднання? Відповідно, як і кількість зниклих…

– Влітку 2024 року 32-га бригада перебувала у Торецьку і лише за три місяці, на одному напрямку, зникло безвісти близько 500 бійців. Серед них у полоні підтверджено, здається, лише двох. З того часу військова частина почала зазначати в актах: “безвісти зниклий, ймовірно загинув”, однак обставини зникнення чи загибелі так само залишаються невідомими. 

Наразі бригада боронить нашу країну на Покровському напрямку. І лише з листопада 2024 року, за неофіційними даними, кількість безвісти зниклих знову може сягати до 500 осіб. Це все масові зникнення. Можливо, це залежить і від напрямку, де дислокується бригада, адже це передусім активна фаза війни. Однак, не тоді, коли це аж настільки масово відбувається… І це статистика лише однієї бригади.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Ви вже згадували про бійців бригади, які потрапили в полон. Чи є серед них ті, кого вже вдалося обміняти? Адже вони, ймовірно, єдині свідки, які можуть підтвердити, скільки бійців бригади досі перебувають у полоні, але не були підтверджені офіційно.

– До Покровського напрямку у нас було офіційно підтверджено 50 осіб у полоні. Наразі, з періоду оборони на Покровському напрямку, з російських ресурсів є інформація про ще 10 осіб у полоні. Тобто, відеопідтвердження про них є, але офіційного статусу наразі немає. Також, спілкуючись з чинними військовослужбовцями, ми часто чуємо слова про те, що це той напрямок, де буде найбільше взятих у полон. Тобто, серед кількості безвісти зниклих велика частина може бути саме полонених.

Щодо обміняних, у червні цього року повернулося двоє полонених з нашої бригади. Це наші єдині щасливці на сьогодні. З усім тим, для нас це вже певний старт. Ми, звісно, спілкувались зі звільненими і, на жаль, в колонії, де вони перебували, більше не було бійців саме нашої бригади. Тобто, росіяни “розкидають” їх різними колоніями, щоб мінімізувати якесь спілкування.

– Людмило, поділитесь, як Ви сьогодні? Бо те, що я чую – це постійна боротьба, яка не обмежується лише пошуком чоловіка. Це боротьба за всіх зниклих. І з усім цим також потрібно намагатися продовжувати жити…

– Насправді, саме наше об’єднання рідних витягнуло мене з тієї депресії, в якій я перебувала перший місяць після зникнення чоловіка. Розумієте, у нас з чоловіком є син, наразі йому 12 років, і тато для нього був і є чимось “святим”. Він разом зі мною переживав все це дуже-дуже болісно, бо Олексій – це завжди наша опора.

Фото: особистий архів Об’єднання

І ось тільки в Об’єднанні стало думками простіше. Мій син, до речі, також малює плакати, пропонує нам ідеї для відео і загалом з усім допомагає. І ось в цьому ти забуваєшся. Встаєш зранку, йдеш на роботу, проводиш час з сином і паралельно займаєшся об’єднанням. Кілька разів на тиждень у нас навіть є зум, де ми вирішуємо, чи то прапори з емблемою бригади треба докупити, чи то якісь блокноти, ручки, щоб максимально про себе нагадувати. Особливо зараз, в новорічний період. 

З усім цим, ти живеш як робот. Душевного відпочинку немає, бо твоя душа не на місці. Відпочинок сімейний, звісно, є, але кожного разу в тебе думка: “А це ж ми могли бути всією родиною… А поки лише вдвох”. Ти намагаєшся показати себе сильною, але бувають моменти, коли ти надто слабка і все, чого хочеш – аби все це виявилось лише сном. Або ж, щоб все якнайшвидше закінчилося, і саме поверненням чоловіка з полону. 

Натомість, усім родичам, які переживають схожий досвід, хочу сказати – не бійтеся звертатися за психологічною підтримкою. Зараз насправді є багато об’єднань, де надають таку підтримку саме рідним безвісти зниклих. Цього не варто цуратися. І обов’язково гуртуйтесь. Ви маєте розуміти, як жити далі. Бо це потрібно для вас і тієї ж боротьби за вашого рідного, якого найбільше потребуєте саме ви. А він – вас.